10. Політичне вчення Марсилія Падуанського та Вільяма Оккама.

Одними з представників світської доктрини були Марсілій Падуанський (1275 - 1340) та Уільям Оккам (1285 - 1349). Зокрема Падуанський дійшов висновку, що ні церква, ні держава не мають божественної природи, але є різними формами людської влади. При цьому церква повинна бути відокремлена від держави і має підпорядковуватися світській владі. Основою політичного вчення Марсилія Падуанського постає його трактування народного суверенітету, згідно із яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до концепції, народ створює закони держави. Він призначає уряд (або правителя) та контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість. Виконавчі функції у державно-правовій концепції виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя – це проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя – здійснювати правосуддя. Марсилій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку народ завжди зможе вибрати найкращого.

Вільям Оккам також вважав, що духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада – обмежуватися лише церковними справами і проблемами релігії. На його думку, при ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися з правами та свободами громадян, які не можна порушувати ні правителям світським, ні, тим більше, духовним. Держава має бути засновано за допомогою суспільного договору. Метою держави є загальне благо, що охороняється законами.

11. Політична доктрина Нікколо Макіавеллі. Нікколо Макіавеллі (1469-1527) - найвідоміший італійський мислитель доби Відродження. Найвідоміший політичний трактат – "Правитель". Також відомі праці: "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" та "Флорентійські літописи".

Макіавеллі відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політику визначає не Бог чи мораль, а сама практика, природні закони життя та людська психологія. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.

Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія.

Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». В ньому змальовує ідеальний образ правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Макіавеллі аморалізму в політиці. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Така позиція була зумовлена бажанням об’єднати роздрібнену тогочасну Італію, що міг зробити на думку Макіавеллі тільки сильний правитель (на його думку Чезаре Борджіа). По суті справи, мислитель виправдовував тиранію стосовно тогочасних італійських умов.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

12. Вчення Жана Бодена про державу. Вчення Жана Бодена (1530—1596) виникли у боротьбі за формування сильної центалізованої держави у Франції. Погляди на державу, та шляхи зміцнення монархічної влади він виклав у праці «Шість книг про республіку».

Осередком держави у Бодена виступає сім'я. За своїм статусом глава сім'ї є відображенням державної влади. Держава виникає в результаті угоди, і її мета полягає у гарантуванні миру, захисту від зовнішнього нападу, піклування про щастя індивіда. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Найвагоміший внесок Бодена - розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу.

• Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.

• Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час.

• Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею.

Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю.

Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Аристократичні елементи - правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи - відкриття монархом доступу до посад всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

13. Соціально-політичний утопізм Т. Мора та Т. Кампанелли. Томас Мор та Томмазо Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність.

Томас Мор (1478-1535) - англійський мислитель, погляди виклав у праці "Утопія", в якій різко засудив нерівність, несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. Суспільство є результатом змови багатих проти бідних. Держава виступає знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу та захисту своїх матеріальних інтересів.

Існуючим порядкам Мор протиставляє порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов´язкова для всіх, робочий день триває 6 годин, а населення забезпечується всім необхідним.

Політичний устрій утопії грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно.

Симпатії Мора на боці змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

Томмазо Кампанелла (1568—1639) - італійський філософ, розвивав ідеї утопічного соціалізму. У своїй праці «Місто Сонця», наслідуючи Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. У місті Сонця відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Мора він вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку.

Система влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель, їх називають Сила, Мудрість і Любов. Верховного правителя йменують Сонцем, або Метафізиком. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.

14. Політичні погляди Г. Гроція та Б. Спінози. Гуго Гроцій (1583—1645) — голландський мислитель, один із засновників ранньобуржуазного вчення про державу і право. Найвідоміша праця: «Три книги про право війни і миру». Основна мета: виявити начала справедливості в міжнародних відносинах. Він осуджує безглузді жорстокість і підступ, заявляє, що люди прагнуть встановлення загального миру.

Гроцій висловлює думку про існування двох видів права: норм, що виникли «шляхом встановлення», і норм, що випливають «із самої природи».

Додержавна стадія життя людей - «природний стан», за якого не було приватної власності. Розвиток людства привів до утворення держави, метою якої є охорона власності кожного. Ознакою держави є верховна влада. Обов’язками верховної влади є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівництво діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення питань війни і миру, укладення міжнародних угод. Форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. Також він негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній формам правління.

Піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір. Виняток - коли підданим загрожує велика і явна небезпека.

Бенедикт Спіноза (1632—1677) - голандський філософ, розвивав теорії природного права і суспільного договору. Праці: «Богословсько-політичний трактат» і «Політичний трактат».

Суспільство й держава, які Спіноза не розрізняв утворюються спільним договором. Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава.

Верховна влада не пов´язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття, тлумачення і відміна законів, правосуддя, призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші державні справи.

Водночас влада держави не поширюється на природне право. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір.

Він розрізняє три основних форми держави: монархію, аристократію і демократію. Найкращою формою вважав демократію. Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить обмеженою і зводиться до розв´язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. По суті справи, це був проект майбутньої парламентарної монархії як однієї з демократичних форм державного правління.

15. Ж-Ж. Руссо про основи суспільного договору. Загальна воля. Жан-Жак Руссо – французький філософ і політичний мислитель.

Найвідоміша праця «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» .

Згідно з Руссо:

- до утворення держави люди жили в природному стані

- природний стан був “золотим віком”, приватної власності не було, всі люди були вільними і рівними. Існувала лише фізична нерівність

- з появою приватної власності з'являється суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними

- утворення держави за взаємною згодою поглибило суспільну нерівність (економічна нерівність доповнилася політичною)

-політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу

- ідея народного суверенітету: основою законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Цей договір полягає в тому, що вся влада переходить до верховного носія, суверена, яким є цілий народ

- народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною (нема поділу влади). Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами

- підтримував ідею прямого народоправства

- виділяє демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу

- як і Монтеск´є, вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

- народ має право змінити форму правління, розірвати суспільний договір в тому числі силою

16. Т. Гоббс і "війна всіх проти всіх". Томас Гоббс, англійський філософ. Найвідоміша праця: «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (скорочено Левіафан).

Згідно з Гоббсом:

-до створення держави люди жили в природному стані і мали на все однакові природні права.

-людина за своєю природою є егоїстичною, жадібною і честолюбною, тому в додержавному стані панував принцип «людина людині — вовк» і велася «війна всіх проти всіх».

-водночас людям характерні страх смерті та інстинкт самозбереження (вони хочуть уникнути постійної загрози війни всіх проти всіх), а також природний розум (бачать вихід з цієї ситуації). З цієї причини люди за взаємною згодою створюють державу.

-держава має право використовувати силу і різноманітні засоби так, як вважає за потрібне для досягнення миру і захисту громадян (тобто держава має практично абсолютну владу і не підлягає контролю).

-люди зобов'язані підкорятися державі (уклавши один раз договір не мають права бунтувати, змінювати владу), якщо тільки нема загрози їх існуванню.

-закон самозбереження — найвищий закон природи, який не може порушувати навіть держава

-поділ влади шкідливий, бо веде до ворожнечі між гілками влади

-виділяв монархію, демократію та аристократію. Найбільше йому подобалася монархія

17. Дж. Локк – засновник політичного лібералізму. Джон Локк, англійський філософ, основоположник класичного лібералізму.

Згідно з Локком:

- до створення держави люди жили в природному стані, де не було “війни всіх проти всіх”

-люди вільно розпоряджалися собою і своїм майном, проте не було способів неупереджено вирішувати суперечки між людьми, карати винних у порушенні природних законів

- через це люди за взаємною згодою створили державу, якій передали лише частину свої прав

-люди мають невід'ємні права, на які держава не має зазіхати (на життя, власність, свободу,...)

-засоби забезпечення того, що держава працює правильно: підпорядкування всіх законам, поділ влади (законодавча, виконавча, союзна гілки влади), взаємне стримування і контроль гілок влади

-закони обов'язкові для виконання всіма, мають бути усталеними і загальновідомими

-народ має право змінити владу, форму правління, в тому числі, якщо треба, силою

-союзна влада поєднує виконавчу і законодавчу в питаннях щодо відносин з іншими державами

-законодавча влада найвища. Інші підпорядковуються їй, але й самі впливають на неї (розпуск парламенту, право вето)

-підтримував конституційну монархію, негативно ставився до неконтрольованих форм правління (наприклад, абсолютна монархія)

18. Географічний детермінізм та інші політичні погляди Ш. Монтеск’є. Шарль-Луї Монтеск'є - французький філософ, історик і письменник.

Найвідоміша праця: «Про дух законів»

Згідно з Монтеск'є:

- виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників (в першу чергу географічних(клімат, рельєф, ґрунт))

- до створення держави люди жили за природними законами (рівність, прагнення до миру, соціальність)

- людина за своєю природою не агресивна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об´єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир

- війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право, політичне право (відносини між правителями і підданими) і цивільне право (між громадянами).

- закони мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо

- характер форми правління визначається залежно від кількості тих, хто здійснює владу

- виділяв республіку, монархію та деспотію

- за республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія) . Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. Деспотія — беззаконня, свавілля однієї особи

- кожну форму правління характеризує “принцип правління”. В республіці це доброчесність, в монархії — честь, в деспотії — страх

- осуджує деспотію, підтримує республіку і конституційну монархію

- суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони(«Свобода є право робити все, що дозволено законами» )

- підтримує поділ влади (законодавча, виконавча, судова гілки влади), взаємний контроль і стримування

19. Політичні погляди І. Канта та Гегеля. "Вічний мир" та правова держава. Іммануїл Кант (1724—1804) – німецький філософ, був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797). І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб´єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв´язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики,так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля.

Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об´єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб´єктивною стороною — мисленням і почуттями — має керувати мораль. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов´язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава — первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об´єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов´язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції. Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний обов’язок, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв´язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) - німецький філософ, виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням. Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу. Ідея держави виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. У своєму розвиненому й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією. Наявність ідеї держави Гегель пов´язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалізована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління. Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого — державній єдності. Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади — виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об´єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю. Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців. Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу — таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

20. Політичні погляди Бернштейна та Каутського. Сутність соціал-демократії. Саме Е. Бернштейн, якого небезпідставно вважають класиком сучасного європейського соціал-демократизму, поклав початок розмежуванню реалістичної та утопічної традиції в соціалістичній теорії, надав самостійного статусу реформістському соціалізму, обґрунтував його соціально-економічну доктрину та політичну програму.

Особливістю цієї дискусії було те, що Е. Бернштейн, поступаючись за рівнем теоретичної підготовки визнаним лідерам соціал-демократії, включив до порядку денного дискусії про соціалізм питання, розв’язання яких давало змогу передбачити новітні тенденції в соціально-економічному та суспільно-політичному розвитку європейських країн, міжнародного робітничого руху.

У своїй праці, узагальнивши світоглядні настрої і тенденції в стані німецької соціал-демократії, в англійському профспілковому русі, він сформулював принципово важливі положення, які було покладено в основу його концепції демократичного соціалізму.

Слід зауважити, що німецький теоретик міжнародної соціал-демократії зовсім не ставив своїм завданням спростування марксизму. Тим більше, як зазначає один із найбільш глибоких знавців теоретичної спадщини Едуарда Бернштейна в Німеччині Хорст Хайманн, завдяки своїй активній позиції він багато зробив для того, щоб «марксизм став всіма визнаною світоглядною основою німецької соціал-демократії» [5, с. 16].

На його думку, «Бернштейн заклав теоретичний фундамент реформістської концепції соціалізму не шляхом тотального розриву з марксизмом, а шляхом перегляду застарілих марксистських теорій, тим самим залишаючись у рамках марксистської традиції» [5, с. 18].

Спираючись на статистичні дані промислово-економічного розвитку Англії, Франції, Німеччини та інших європейських країн, Е. Бернштейн обґрунтував необхідність перегляду цілої низки положень та висновків, сформульованих К. Марксом і Ф. Енгельсом та догматично інтерпретованих їхніми ортодоксальними послідовниками. Без цього, вважав Е.Бернштейн, марксизм не має перспективи на майбутнє [4, с. 51].

Указуючи на історичну необхідність критичного переосмислення марксизму, він зазначав: «Подальший розвиток марксистського вчення потрібно розпочати з його критики. В цьому, а не у вічному повторенні слів учителів, полягає завдання їхніх учнів» [3, с. 6]. Отже, критичний аналіз марксистських ідей з нових методологічних позицій Е. Бернштейн розглядав як необхідну теоретичну передумову обґрунтування концептуальних положень соціал-демократичної доктрини.

Діяльність К. Каутського (1854—1938) також пов'язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах. Але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці. Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він висунув тезу, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство. В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, він закликав соціал-демократів дотримуватись демократичних принципів, відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.

21. Політична доктрина більшовизму (комунізму). Комуні́зм (від лат. communis та фр. communisme — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільства загальної рівності та свободи, суспільної власності на засоби виробництва та безгрошового перерозподілу майна.

Первинні ідеї комунізму походять від ранньо-християнських громад, які додержувались принципу суспільного майна. Пізніше — від середньовічних сект, які ґрунтувалися на христовій ідеї «любові до ближнього». Також часом під поняттям «первинний комунізм» мається на увазі примітивні суспільні форми доісторичної людності^. В наш час, з точки зору власної апологетики, комунізм — це суспільний лад (або особлива суспільно-економічна формація), що ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; це також наукове і філософське вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня приватна власність на засоби виробництва та експлуатація людини людиною; а також це практика втілення цього вчення у життя.

З точки зору критики ідея комунізму вважається утопією, спроба втілення якої у життя у ХХ столітті (так званий «комуністичний експеримент») коштувала світовому людству кілька сотень мільйонів людских жертв.

Комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн Європи, де раніш існували «комуністичні» політичні режими. З цього приводу зокрема була прийнята Резолюцію Ради Європи № 1481 щодо засудження комунізму.

Різноманітні форми комунізму умовно поділяються на:

• суспільно-політичні вчення та філософію

• політичну ідеологію та доктрину

• політичні рухи, партії, державні утворення та міждержавні угрупування (блоки), що ідентифікували себе як «комуністичні»

Комунізм як суспільна ідея набув популярності по-перше у країнах Західної Європи (особливо у Франції) в середині 19 століття у колах інтелігенції та декласованної міської бідноти під час так званих «буржуазних революцій». Ідея комунізму як політичного руху була сформульована К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 році та в пізніших працях. У прогнозній складовій під комунізмом розуміють «дійсний рух з подолання нинішнього стану речей», тобто перетворення суспільних відносин на шляху до безкласового суспільства рівності.

• Безкласовий стан суспільства (див. первісний комунізм, докласовий або достановий суспільний лад)

• Перехідний лад соціальної організації суспільства, в якому панує державна власність на засоби виробництва та планова економіка, за умов широкої низової демократії робітничого класу («диктатура пролетаріату»).

• Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва. Він виходить з принципу: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами».

• Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.

Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату. 22. Фашистська та націонал-соціалістична доктрина. Фашизм (італ. fascismo, fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) – політична й ідеологічна течія, що виникла у Західній Європі в період кризи капіталістичного (індустріального) суспільства в 30-і рр. XXст. Виявляє інтереси найбільш реакційних і агресивних сил. Заперечує як ліберально-демократичні, так і соціалістичні цінності. Є однією з різновидів тоталітаризму. Політичні аспекти ідеології фашизму містяться в роботах відомих функціонерів італійського та німецького фашизму А. Рокко і А. Розенберга, а також керівників фашистського руху А. Гітлера («mein kampf» - «Моя боротьба») у Німеччині і Б. Муссоліні в Італії.

Основні ідеї фашизму:

— необхідність застосування крайніх форм насильства для придушення інакомислення і опозиції;

— антикомунізм;

— шовінізм, расизм - теорія расової нерівності і переваги відповідної раси, антисемітизм;

— націоналістичні геополітичні концепції;

— широке використання державно-монополістичних методів регулювання економіки;

— всевладдя державної машини, державного апарату («теорія тотальної держави»);

— максимальний контроль над усіма проявами суспільного і особистого життя людей; здатність шляхом націоналістичної і соціальної демагогії політично активізувати населення;

— вождизм - принцип фюрерства націонал-соціалістичної організації;

— загарбницька і агресивна зовнішня політика.

Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає державно-монопольною організацією) і незаперечний авторитет «вождя», «фюрера». Фюрер є одночасно взірцем і уособленням расового, національного та народного духу. Від нього виходить сила держави, він наділяє певними повноваженнями нижчестоящих вождів.

Ідеологія фашизму ототожнює суспільство з нацією, а націю - з державою. Інтереси держави стоять незрівнянно вище, ніж інтереси окремих індивідів, груп і організацій. Міць фашистської держави залежить від духовної єдності мас, яке слід охороняти будь-якими засобами. Крім фашистської партії - єдиного носія влади і долі держави, не мають права на існування ніякі інші партії з їх міжпартійної боротьбою. Будь-які демократичні рухи та організації, як і прояв вільнодумства, при фашизмі суворо заборонялися. Щоб боротися з інакомисленням, у фашистських державах використовувалися розвинені поліцейські сили, спеціальні воєнізовані організації, тотальна система стеження і контролю, концентраційні табори, в яких були знищені багато десятків тисяч демократів, діячів культури і противників фашизму, мільйони євреїв, слов'ян і просто представників «неарійського »населення.

23. Політичні погляди у Київській Русі. Характерною особливістю суспільно-політичної думки українського народу є ідеї свободи, справедливості, добра та правди. І це цілком зрозуміло: голодний думає про шматок хліба, а поневолений — про свободу.

Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—IX століть, стало політичним осередком величезної країни — Руської (Київської) держави східних слов'ян — пращурів українців. У IX—XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Суттєве суспільно-політичне значення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність Русі тощо. У X—XII століттях з'явилися перші оригінальні літературні твори: «слова», «повчання», «казання» (проповіді). Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу великого Київського князя, — «Слово про закон і благодать» (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Автор цього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, за політичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті, тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободу людини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який пам'ятає, що відповідальний за підданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а не сваволі, є милостивий до підданих. Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. У «Повісті временних літ» (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестора подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Надзвичайну вагу мала поява «Руської Правди» Ярослава Мудрого (1019—1054), сина Володимира Великого, хрестителя Київської Русі, — перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. «Руська Правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запроваджені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як вважають, де в чому були гуманніші за сучасне законодавство. У «Правді Ярославичів», складеній уже після смерті Ярослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя.

24. Українська політична думка литовсько-польської та польсько-козацької доби. Період від середини XIV ст. до Люблінської .унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями. Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади. Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою. Приєднання частини українських земель до Польського королівства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні. Сучасні дослідники умовно виділяють три стадії розвитку козацтва:

Перша - кінець XV ст. - до 80-х років XVI ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури й організації. З огляду на це, маємо небагато достовірних згадок про нього. Навіть перша спроба його організації - заснування Д. Вишневецьким (Байдою) Січі в 1552-1558 рр., оповита напівлегендарними сюжетами.

Друга - 80-90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, формуються його організаційні структури та різновиди. У цілому в цей період склалось три чітко не розмежовані категорії козаків - запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої на Запорізькій Січі, яка стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм; заможні реєстрові козаки, що стояли на службі польського короля і були єдиною визнаною законом категорією козацтва; та величезна більшість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу з боку польського уряду. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої був досить легким.

Третя - перша половина XVII ст. Протягом цього часу козацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка виступила на захист інтересів українського народу, виявилася могутнім джерелом його державотворчої енергії, стала ядром боротьби за національне визволення, навколо якого групувалися всі інші політичні сили суспільства. На міжнародній арені козаки уособили захист християнського світу від мусульманської загрози, сформувалися у важливий політичний чинник на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав. 25. Конституція Пилипа Орлика та її політичне значення. У 16 статтях «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська», що визначали державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце висувалася проблема взаємовідносин між владою і народом.

Гетьманська влада мала бути обмеженою постійною участю в управлінні Генеральної Ради, тобто поширеної старшинсько-козацької ради, до якої мусили входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, сотники та полкова старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених («добророзумних») і значних козаків (їх у Конституції названо «генеральними радниками»), а також депутатів від запорозького козацтва. Кожен із членів такої ради має скласти присягу, зміст якої («клятва») проголошується «публічно».

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом Конституції була повна незалежність України від Москви. У другому пункті обумовлювалося, що по закінченні війни з Московією всі невільники-українці, які перебувають там, повинні повернутися додому, а також щоб було компенсовано всі шкоди, які завдала Україні Москва.

На гетьмана покладалося завдання переконати шведського короля викласти в його трактатах з Московською державою таку вимогу України: «Як невільників наших, що тепер у Московській державі перебувають, було нам вільно повернено після закінчення війни, так і винагороджено і слушно поповнено всі починені від Московської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А особливо про те просити і дбати має гетьман у найяснішої королівської величності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невільників, які залишаються в Московській державі ще з давніх часів».

Визначалися також кордони з Польщею по річку Случ, як колись за Богдана Хмельницького. Українські землі, віддані за різними угодами й пактами Польщі, мають відійти до гетьмана.

Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією. Ця перша в світі конституція була пройнята демократичним духом і визначала прогресивний історичний парламентський напрямок розвитку державних реформ. Зі шведським королем Карлом XII було укладено спеціальну угоду. Як протектор України він санкціонував козацьку Конституцію, підтвердивши, таким чином, права і вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканості її кордонів, які, за Конституцією обіймали Лівобережжя і Правобережжя. Шведський король зобов'язувався - не складати зброї доти, доки Україну не буде визволено з-під московського панування, і не укладати миру з царем, не домігшись попередньо відновлення незалежності України 26. Політичні погляди М. Костомарова та Т. Шевченка. Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Укр держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.

Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи. Ці ідеї він виклав у програмах кирило-мефодіївців, а також в окремих статтях і працях.

Розглядаючи форми правління, М. Костомаров критикував монархію, відзначав, що український народ завжди прагнув до демократичних форм державного устрою.

Необхідною умовою нового державного устрою він уважав свободу господарської діяльності, свободу совісті, освіту народу..

27. Політичні погляди М. Драгоманова та І. Франка Соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова були самим серйозним конкурентом марксизму. Хоча у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність», публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов'янських народів. Ясно, що при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності Україна повинна була видаватися безнадійно утопічною. Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 р. він разом з М. Павликом та С. Подолинським опублікував у «Громаді» стислу і разюче чітку програму, що моделює майбутню українську державність. Вона зберігала свій вплив аж до падіння Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала її ідеологічним фундаментом, зумовила початкові успіхи, а й значною мірою - невдачі. Як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який в принципі звертав увагу на превалювання ліберальних мотивів над радикальними і соціалістичними моментами в драгомаіовской політичної теорії, в центрі поглядів Драгоманова був аіархосоціалізм П. Ж. Прудона. За Драгомановом, кожна особистість, кожна спілка, кожна громада повинні бути вільні від насильства згори. Він визнавав тільки право існування вільних творчих спілок. Його гасло: «Мета ця є безвладдя: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств». У зв'язку з цим виникають дві проблеми. Вільна асоціація без (зафіксованих структур нежиттєздатна, оскільки не володіє авторитетом, щоб бути арбітром між регіонами, і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об'єднань.

Драгоманов вважав, що Україна повинна бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації таких громад на основі аграрного соціалізму, без армії, з народною міліцією, коли кожен громадянин має власну зброю. Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна. Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін. Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи. 28. Політичні погляди М. Міхновського. Заслуга М. Міхновського полягає в тому, що він, залучаючи юридичні, економічні, політичні аргументи, створив із уже існуючих елементів самостійницької ідеї нову політичну ідеологію, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. При цьому здобуття незалежності не було самоціллю запропонованої ним ідеології, а лише шляхом досягнення максимального захисту національних інтересів. Тим самим політик пропонував новий погляд на принципи та ідеологію українського суспільно-політичного руху в цілому. Виклавши у праці „Самостійна Україна” політичну концепцію створення незалежної Української держави з її подальшим вдосконаленням у наступні роки, М. Міхновський розробив нову ідеологію, в основі якої лежали національна єдність та національні інтереси. Завдяки такому підходові він стає основоположником нової політичної течії – українського націоналізму як руху за захист національних прав та інтересів. М. Міхновський став не тільки теоретиком нової політичної течії, а й її безпосереднім лідером. Його активність зумовила появу організованого українського самостійницького руху із яскраво вираженою державно-національною ідеологією. Діяльність створених Миколою Міхновським громадсько-політичних організацій безпосередньо впливала на розвиток українського суспільно-політичного руху, призвівши до його певної радикалізації та розмежування на дві течії: самостійницьку та федералістську. Вона стала основою для подальшого розвитку українського націоналізму як окремого політичного явища. Комплексний аналіз праць М. Міхновського дозволив відобразити його бачення можливого розвитку України. На переконання лідера українських самостійників, Україна мала розвиватись як унітарна держава з президентсько-парламентською формою правління. Основою нової держави мали стати широкі громадянські права, розвиток яких забезпечувався реальною незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням, а також захистом прав, інтересів національних меншин. Увага до інтересів та прав національних меншин у доробку М. Міхновського дозволяє спростувати поширені характеристики його теорій, як таких, що носять антисемітський та фашистський характер. Активні пошуки М. Міхновським шляхів негайного вирішення суспільних проблем призвели до захоплення ідеями соціалізму, які були популярними у період, що досліджується. 29. Політичні погляди Д. Донцова та В. Липинського. Д. Донцов увійшов в історію як основний теоретик українського інтегрального націоналізму - вже з цього випливає те, що його концепція була "альтернативною" до головних течій епохи української революції.

Перш за все слід відмітити його цілковите несприйняття ідей другої половини ХІХ ст., з яких розвились сучасні йому форми демократії та соціалізму, ідеї автономізму, федералізму та не здатності українців утворити державу окремо від Росії. У своєму "Націоналізмі" - найбільш ґрунтовній праці він наводить цілу низку причин, з яких ідеї Драгоманова та інших діячів минулого століття є неправильними та шкідливими, які загалом можна пояснити у протиставленні Шопенгаурівського розуму і волі - Драгоманов та його послідовники абсолютизували раціоналізм, матеріалізм, повністю відкидаючи ірраціональне, хоча саме на ірраціональному, на думку Д. Донцова побудовані всі людські інстинкти, які мають лежати в основі ідеї, якщо вона хоче бути життєздатною: "ХІХ-ий вік - це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, - найяскравіше сформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера “сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна", яка діє в матерії як “втеча і шукання, розлука і получення”, нарешті, як “тягар, що... виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця", так само як стремління людини до життя, все це - “лиш різні форми виявлення" того, що “ми в собі називаємо волею". Але цю “волю" відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомості, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць. Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”"¹.

Національна ідея, за Д. Донцовим, має відповідати шістьом основним критеріям:

національна ідея має бути збудована на волі до життя, на ірраціональному, а не на логічних побудовах, ціллю її має бути експансія, а засобом - боротьба²;

національна ідея має пропагувати устремління до боротьби та розуміння того, що вона є конечною, без яких ні героїзм, ні віра в життя неможливі³;

національна ідея має бути "романтичною" - ставити "національну місію" вище добробуту, інтереси нації - вище інтересів генерації, міцність спільноти - щастя одиниці, догматичною та ідеалістичною⁴;

ідея має бути фанатичною, нетолерантною - саме такі ідеї підносили держави на найвищий щабель їх розвитку, та "аморальною", що виростає з фанатизму і не є відмовою від етичних принципів, навпаки - найжорсткіше дотримування моральних приписів ідеї, які, щоправда, можуть конфліктувати з загальноприйнятою мораллю⁵;

окрім фанатичності, національна ідея має слугувати інтересам поступу як права сильних рас на організацію людей і слабших рас для зміцнення культури⁶;

підставами суспільного прогресу та практичною частиною будь-якої ідеї є творче насилля й ініціативна меншість, оскільки уряд завжди створюється меншістю, а не більшістю, народ ніколи його не створює⁷.

Основним ідеологічним твором В. Липинського вважаються "Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму". Саме за нею і розглянемо його концепцію влаштування української держави.

Перш ніж говорити про свою концепцію, В. Липинський критикує ту, що її спробували втілити в життя діячі Центральної Ради. По-перше, він зазначає, що "весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов - як було сказано - під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціалістами зокрема. Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставленником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. "²⁶. Натомість діячі Центральної ради об’єднались з Керенським і продовжили наступ проти Центральних Держав, в результаті, на його думку, Україна втратила реальний шанс встановити самостійність з допомогою військ Центральних Держав, оскільки ще була достатньо сильною²⁷. Це перетікає у наступну його тезу проти Центральної Ради та решти демократів - не знаючи ідей демократів європейських, вони замінили боротьбу національну на боротьбу класову, що призвело до того, що народ почав сприймати гетьманів як зрадників та відмовлятись від свого славного минулого, від своїх традицій, що є найбільшою трагедією і вірний знак, що нація починає вмирати²⁸. Підсумовуючи, В. Липинський пише, що перемога інтелігентської української демократій означала "з боку ідеольогічного - мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного - шукання здеклясованою інтелігенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема - творчої ідеольогії здекласованого селянства, ідеольогії пів-пролєтаря, пів-хлібороба... Врешті з боку державного перемога української демократії означала олігархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. "²⁹. До того ж, зазначає мислитель, українському руху бракувало якоїсь високої ідеї, спільної для всього народу, був лише національний меркантилізм. "Досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають "нейтральні" чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засуджені на смерть і рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.

30. Політичні погляди М. Грушевського та В. Винниченка. У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення укр питання і національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.

Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія.

Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).

Упродовж життя Винниченко залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.

Винниченко як соціаліст, розв'язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.