Аналіз вірша Бодлера «Альбатрос»

Шарль Бодлер став основоположником французького символізму, появі якого передувала криза гуманітарної культури. Одним із найвідоміших творів Бодлера, що належить до цього періоду, є вірш «Альбатрос».

Автор змальовує людство в образі моряків, які ширяють просторами безмежності кожен зі своїм тягарем, і не в змозі його полишити в минулому. Проте вірш наштовхує на роздуми: чому саме автор протиставляє моряків-матросів та альбатроса? Адже пташка знаходиться в своєму домі, а людина на воді по суті знаходиться на чужині. От тому й виникає у читача відчуття суму, туги, бо людина шкодує, що не може потрапити на суходіл.

Можливо, в цьому творі автор хотів сказати, що заради інноваційних технологій, винаходів, які, насправді, для кожного з нас нічого не значать, людина відмовилася від свого істинного призначення. І ці безмежні простори, які зараз їй підкоряються, не можна порівняти із землею, де людина повинна жити. Автор уособлює себе в образі альбатроса, що літає над світом і живе так, як йому того хочеться. Але чомусь він піддається злим створінням, що обмежені в думці та русі і страждає від того.

Людина-поет – це птах, який за допомогою слова може подолати будь-яку висоту, це його зброя, і разом з собою він може підняти душу пересічної людини до свого рівня. Але люди його не хочуть сприймати та розуміти, вони прагнуть нашкодити птахові, від чого той страждає, та не намагається людям донести істину, щоб вони його сприйняли, в чому і полягає помилка поета. Він вважає, що люди не варті його зусиль і їм не дано піднятися до його рівня, побачити і відчути свободу.

Засуджувати в таких помислах головного героя не можна, адже це і є особливість символізму: кожен має сам відчути, як досягти тієї реальності, тих висот за допомогою символу. Нам лишається тільки захоплюватися милозвучністю вірша і думати, що такого автор хотів від нас приховати.

Роман Віктора Гюго Знедолені – художній аналіз

Роман-епопея «Знедолені» створювалася Гюго протягом тридцяти років. В основу сюжету французький письменник поклав два строго протилежних образу своєї епохи – каторжника і праведника, але не з тим, щоб показати їх моральну різницю, а з тим, щоб об’єднати їх в єдиної сутності Людини. Свій роман Гюго писав з перервами. На початку були створені сюжетні перипетії твору, потім воно стало обростати історичними главами.

Головною метою «Знедолених» французький письменник бачив показ шляху, якої проходить як окрема особистість, так і все суспільство «від зла до добра, від неправого до справедливого, від брехні до істини. Вихідна точка – матерія, кінцевий пункт – душа ». Центральний сполучний образ роман – каторжник Жан Вальжан – втілює в собі внутрішню реалізацію цієї ідеї.

Самий «зацькований» герой твору проходить важкий шлях морального становлення, що почався для нього з несподіваної зустрічі з праведним єпископом Диня – сімдесятип’ятирічного Шарлем Міріель. Благочестивий старий виявився першою людиною, яка не відвернувся від Жана Вальжана, дізнавшись про його минуле, дав притулок у своєму будинку, звертався, як з рівним, і не просто пробачив крадіжку столового срібла, а ще й подарував два срібні свічники, попросивши вжити їх з користю для бідних. У очерствевшую від важкої праці і постійної несправедливості душі каторжника стався внутрішній переворот, що привів його на першу сходинку морального становлення – він став вести чесний і благочестивий спосіб життя, зайнявшись промисловим виробництвом і піклуючись про своїх робітників.

Другим переломним моментом у долі Жана Вальжана стала справа Шанматье. Порятунок невідомого йому людини від каторги і розкриття інкогніто далося герою шляхом важки внутрішньої боротьби – Жан Вальжан промучився цілу ніч, думаючи про те, чи варто йому ризикувати благополуччям цілого краю заради життя однієї людини, і, якщо він зупиниться на останньому, чи не буде це свідчити про його зайвої гордості. На зустріч долі герой вирушає, так і не прийнявши жодного рішення. Своє ім’я він говорить на засіданні суду, побачивши в Шанматье звичайного недалекого старого, який поняття не має про те, що відбувається навколо нього.

Найтрагічнішим для Жана Вальжана виявляється третій етап його духовного становлення, коли він відмовляється від Козетти. Любить свою названу дочку всепоглинаючою любов’ю, що поєднує в собі нескінченну різноманітність почуттів (любов до дочки, сестри, матере і, можливо, Жінці), він йде на барикаду вулиці Шанврері, де рятує від смерті Маріуса – того самого Маріуса, якого він ненавидить лютою ненавистю , з тим, щоб потім не просто віддати йому найдорожче, що у нього є – Козетту, але і розповісти про те, ким є він сам.

Життя Жана Вальжана починається після звільнення з каторги. На початку він вчиться робити добро людям, потім жертвувати собою в ім’я правди, потім відмовлятися від того, що любить більше всього на світі. Три відмови – від матеріальних благ, від самого себе і від земних уподобань – очищають душу Жана Вальжана, роблячи її рівною праведному єпископу Диня і самому Господу. Колишній каторжник йде з життя, прімірённий зі своєю душею, як і належить справжньому християнину.

Повною протилежністю Жана Вальжана у романі є поліцейський інспектор Жавер. Строго наступний букві закону, він не бачить навколо себе ні істинної доброти, ні людинолюбства до тих пір, поки це не стосується його самого. Несподіване звільнення, дароване йому найлютішим ворогом, вибиває Жавера зі звичної колії шанування правосуддя. Він починає замислюватися про те, що є на світі щось більше, ніж закони, придумані людьми. Жавер настільки різко прозріває існування Бога, що його змучена гріхами душа не встигає встояти перед відкрилася безоднею правди, і він кінчає життя самогубством.

З моменту виходу Жана Вальжана з каторги і до його смерті проходить вісімнадцять років. Художній час роману не обмежена рамками жовтня 1815 – початку літа 1833 року. Гюго періодично занурює читача то в минуле, розповідаючи про битву при Ватерлоо (18 червня 1815), про історію монастиря Малий Пікпюс, про розвиток паризької каналізації, то в майбутнє, коли говорить про Революції 1848 року, що виросла з повстання 1832-го.

Основним місцем дії роману стає Париж, точкою перетину всіх сюжетних ліній – халупа Горб, в якій Тенардье влаштовує засідку для Жана Вальжана. Головні і другорядні герої роману, пов’язані між собою родинними і подійними узами, не завжди знають про них: наприклад, Козетта не впізнає в Тенардье свого колишнього піклувальника, Гаврош не визнає в двох малюків молодших братів, Жан Вальжан, Тенардье і Жавер поперемінно не впізнають один друга. Остання обставина служить основою для формування багатьох сюжетних інтриг.

Авантюристичними початок «Знедолених» пов’язано насамперед з образом Жана Вальжана. Психологізм роману також проявляється саме в цьому персонажі. Козетта і Маріус – герої романтичного складу: їх характери майже не змінюються протягом всієї розповіді, головною ж їх чертою стає любов один до одного. Герої паризького дна – сімейство Тенардье, бандитське співтовариство «Півнячий годину», вуличний хлопчисько Гаврош – пов’язані з натуралістичної основний твору. У «Знедолених» Гюго однаково добре вдається як передача внутрішніх переживань героїв, так і детальний опис приміщень, будівель, вулиць, пейзажних панорам.

Любовна тема в романі тісно пов’язана з темою смерті: любляча Маріуса Епоніна зазиває його на барикади, воліючи бачити героя мертвим, ніж належить іншій жінці, але в підсумку здається і гине, рятуючи життя улюбленого; Маріус йде на барикади тому, що не може жити без Козетти; з тієї ж самої причини слідом за ним відправляється і Жан Вальжан. Як і належить романтичним персонажам, герої мало контактують з реальністю – вони знаходяться у владі своїх почуттів і не бачать інших шляхів розвитку ситуації, окрім як «бути з коханою людиною» тут і зараз або померти.

«Знедолені» суспільством герої остаточно покидають його в момент найвищого внутрішнього підйому нижчих верств суспільства: колишній церковний староста Мабеф віддає своє життя, поставлений на барикаді прапор Революції, Гаврош вмирає, збираючи патрони для повсталих, «Друзі абетки» гинуть заради світлого майбутнього всього людства.