3. Особливості порівняльної політології в політичному дослідженні

3.1 Методологічні засади порівняльного аналізу політичних систем

У рамках політичної науки порівняльна політологія виконує функцію посередника між описовими і теоретичними дисциплінами, дозволяючи перевіряти і вдосконалювати теорії. Порівняльна політологія - це дисципліна, яка визначається методом систематизованого порівняння, а не предметом, оскільки порівняльні дослідження охоплюють різні галузі політики - від політичної поведінки певних соціальних груп до політичних інститутів, від політичних систем держав до політичної системи світу, які спостерігаються в даний час, та ті, що існували в інші історичні епохи тощо[3].

Порівняння здавна використовується для осмислення і аналізу не тільки повсякденного життя, а й політики, а також суспільних явищ в цілому.

Порівняння дозволяє виокремити аналогії або контрасти між тими чи іншими явищами в політиці і за її межами. До порівняння вдавалися в давнину філософи та історики. Так, в «Політиці» Арістотель приділив багато уваги класифікації різних типів державного устрою, під яким розуміється «розпорядок в області організації державних посад взагалі, і в першу чергу верховної влади: верховна влада всюди пов'язана з порядком державного управління, який і є державним устроєм». Вважається, що філософ та його учні вивчили історію і типи державного устрою 158 держав. У «Порівняльних життєписах» Плутарха виявляється принцип порівняння, що став базовим для політичних досліджень і зберігся дотепер - особливо в навчальній літературі. У своєму знаменитому творі, назву якого точніше було б перекласти «Паралельні життя», він дає дві біографії - одну грецького, а іншу римського політика, - а потім доповнює їх коротким текстом, де простежує подібності та контрасти між своїми героями.

У міру накопичення досвіду політичних зіставлень в них вносяться нові принципи та схеми. Однак залишається все ще далеко до вироблення певного, а тим більш суворого порівняльно-історичного методу. Тільки встановлення досить повної системи принципів, що дозволяє не просто констатувати «схожість» окремих явищ, але виявляти логічні серії відповідностей між ними, власне і означає перехід на якісно новий рівень наукового порівняння [9].

Серед факторів, що сприяли розвитку порівняльної політології, треба назвати безпрецедентне зростання масиву даних щодо незахідних політичних систем. Спочатку не завжди база даних таких досліджень характеризується детальною повнотою. Наприклад, С. Верба досліджував політичну еліту розвинених демократій на матеріалах усього трьох країн — США, Швеції та Японії. Одночасно уже з початку 60-х рр. були здійснені спроби тотального аналізу всієї сукупності порівнюваних об’єктів на основі математичної обробки статистичної та іншої достовірної інформації. Почалась робота по трьох великих проектах компаративного аналізу держав та соціально-політичних систем у світі: «Порівняльний аналіз держав», «Вимірюваність націй», «Єльська програма збору політичних даних». В основу розробки системи індикаторів для вимірювання кількісних величин лягли якісні підходи. Так, в єльському проекті всі 75 вимірюваних параметрів внутрішньої та зовнішньої поведінки 133 держав, їх інститутів та спільнот періоду кінця 1950-х — початку 1960-х роках були відібрані на основі якісних моделей, структур та концептів Р. Даля, Г. Лассуелла, К. Дойча, Д. Лапаломбари та ін. Порівняно з інформаційними політологічними системами Заходу, вітчизняні дотепер перебувають лише на початковому етапі свого розвитку [8].

У рамках порівняльної політології розгорнулись дослідження політичної культури різних країн та регіонів. З’явилась серія праць, присвячених розробленню методологічних принципів порівняльної політології. У 80-і роки індійський дослідник П. Шаран у праці «Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи, в легітимні політичні рішення [17, С. 452-463].

У 90-ті роки Дж. Сарторі у названій вище праці «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» здійснив глибоке дослідження важливих сегментів, що стосуються функціонування політичних систем, дослідивши тенденції в розвитку виборчих систем, різницю між президентським і парламентським правлінням, а також проблемні ситуації сучасного політичного розвитку.

Порівняльний аналіз може бути також цінним і в умовах розгляду політичних реформ чи їх проектів. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зрозуміти їх переваги та недоліки. Відповідно, увага порівняльно-політологічних досліджень в останні десятиліття переважно зосереджена довкола пошуку моделей адміністративно-державного управління, виходячи з динаміки реформ, які останнім часом здійснюються у західних та постсоціалістичних країнах.

У той же час, необхідно окремо зупинитися на тих проблемах, які, як видно з проведеного аналізу основних наукових підходів до обраної теми, постають у процесі порівняльного дослідження.

По-перше, постає проблема «культурної обмеженості» дослідника. Він, природно, є представником певної культури, і саме ця обставина може обмежити його здатність до розуміння певних явищ. При проведенні дослідження цілком природною є небезпека потрапити в пастку етноцентризму, але в той же час порівняння якраз і є найкращим засобом проти цієї небезпеки. Сприйняття існуючих розбіжностей неухильно підводить дослідника до усвідомлення відносності знання, а отже, допомагає позбутись культурних нашарувань. Тільки в порівнянні з іншими культурами можна усвідомити небезпеку культурної ізоляції.

По-друге, відносно обмеженим є число конкретних прикладів, якими може оперувати дослідник-компаративіст. У світі існує понад 200 незалежних держав, але ми не можемо розраховувати на їх вичерпне компаративне дослідження. У більшості випадків шлях вирішення проблеми — збільшити число конкретних випадків, ситуацій, що відносяться до досліджуваного предмета. Ряд пропозицій з цього приводу вніс А. Ліпгарт. Один із підходів полягає у збільшенні числа досліджуваних ситуацій за рахунок історичних прикладів. Такий підхід має серйозні недоліки: а) фрагментарний характер будь-якої історичної інформації; б) перекручення, що внесені істориками, а також фундаментальні розбіжності між однаково трактованими явищами.

Інший підхід зорієнтований на ідентифікацію областей дослідження в кожній з країн. Третя стратегія зводиться до вироблення робочих понять, достатньо гнучких, щоб охопити спектр подібних ситуацій. Але статистичні переваги ми ризикуємо отримати за рахунок зниження чіткості використовуваних понять.

По-третє, важливе значення має обґрунтований відбір параметрів для порівняння. Їх існує безліч: можна порівнювати політичні системи за кількістю населення, за кількістю радіоприймачів чи автомобілів на душу населення, за кількістю та якістю металургійних підприємств чи аеродромів. Але такі порівняння мало наближають нас до розуміння сутнісних характеристик самих систем. Отже, головна проблема полягає в тому, щоб обрати для аналізу такі компоненти та елементи, які взяті окремо чи в сукупності дозволяли дослідити ті чи інші сутнісні якості порівнюваних об’єктів.

По-четверте, перед дослідником постає проблема того, який саме зміст вкладається в конкретні політологічні поняття та терміни. Наприклад, ми не можемо не враховувати того, що республіка в античному світі мала зовсім інший зміст, ніж його мають президентська чи парламентська республіка в сучасному світі, а монархія Хаммурапі чи Рамзеса ІІ якісно відрізняється від сучасної монархії Великобританії чи Швеції.

По-п’яте, викликом для компаративіста є проблема функціональної еквівалентності. Уявлення про те, що кожна політична система обов’язково виконує деякі основні завдання, дозволило дійти дуже важливого висновку: а) різні суспільні структури можуть виконувати одну й ту саму функцію; б) одна й та сама структура може мати декілька різних функцій. Виявлення функціональних еквівалентностей здійснюється шляхом аналітичного поділу ролей та функцій. Один і той же вид діяльності може виконуватись у різних країнах різними органами, в той же час однакові або подібні інститути в різних країнах можуть виконувати різні завдання.

По-шосте, існує проблема врахування історичного минулого політичних систем. Поділяючи єдине ціле на відносно обмежені сектори, дослідник ризикує залишити поза увагою історичний досвід, що є серйозною небезпекою. Досліджувані факти, інститути та події завжди мають історичне забарвлення, котре зникає, коли вони вивчаються поза контекстом. Не слід забувати, що суспільство перебуває в постійному русі від минулого до майбутнього, його сучасне — просто фаза між тим, що відбулося, і тим, що відбудеться. У сучасному мають місце відгуки, сліди минулого і потенційні паростки майбутнього. Очевидно, в таких випадках мова повинна йти про синтез методів системного та компаративного аналізу, основних постулатів структурного функціоналізму з елементами історико-генетичного методу.

По-сьоме, стикаючись із складністю та різноманітністю політичної системи, дослідник-компаративіст, якщо тільки він не є чистим теоретиком, опиняється перед необхідністю поділу цілого на частини та вибору того явища, що стане об’єктом його порівняльного аналізу. Квантифікація, або поділ системи на сегменти є узвичаєною практикою компаративістського підходу. Різниця між сегментацією та глобальним підходом має рівневий характер. Між секторальним дослідженням та глобальним підходом, який переходить у абстрактну теорію, існує ряд проміжних рівнів, які являють собою поступовий перехід від часткового до загального. У цьому контексті в якості об’єктів порівняльного аналізу можна брати політичні системи у всій їх цілісності, ії типи та різновиди, але можна зосереджувати увагу і на її конкретних складових, таких як державні інститути, законодавчі органи, партії, виборчі системи тощо. Об’єктом таких «секторальних» досліджень стали сфери, які значно складніше ідентифікувати, ніж парламенти та уряди. Як тільки політична наука вийшла за межі своїх первісних та виключних інтересів — офіційних інститутів — вона почала вивчення нових сфер та сегментів суспільства. Групи тиску, партії, профспілки, бюрократичний апарат та армії привернули увагу багатьох вчених і стали об’єктами порівняльних досліджень. На більш високому рівні концептуалізації стало проводитись вивчення угруповань, які з великими складнощами можуть бути ідентифіковані як «опозиції».

По-восьме, проблемою для компаративіста є верифікація прогнозів дослідження. Окрім абсолютної верифікації, тобто емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези (що, по суті, означає не що інше, як здійсненність прогнозу) існує відносна (попередня) верифікація, котра дозволяє розвивати наукове дослідження і практично використовувати його результат ще до того, як буде можлива абсолютна верифікація. Способи відносної верифікації загально відомі: це, зокрема, перевірка отриманих, але ще не підданих абсолютній верифікації результатів дослідження повторними або паралельними дослідженнями [18].

Таким чином, застосування порівняльного методу в політологічних дослідженнях є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу більш детально проаналізувати політичні явища та процеси. У своєму розвитку порівняльна методологія в політологічних дослідженнях пройшла декілька етапів. Його поява та застосування у політичній науці пов'язано із становленням політології як академічної дисципліни. Найбільший розвиток припадає на 50—70—ті роки ХХ ст. Після чого намітилася певна криза даного методу. Сьогодні порівняльний метод продовжує застосовуватися в політичних студіях, однак еволюціонує в сторону історико-політологічних порівнянь, яке було характерне для першого етапу його розвитку. Порівняльний аналіз політичних систем виявляє спільне та відмінне у політичних явищ та процесах. Порівняння політичної системи носить багаторівневий характер, оскільки аналізує макросоціальний та мікросоціальний рівні політичної системи, що й визначає глибину даного дослідження. Ще однією особливою рисою даної методології є спільне використання кількісного та якісного аналізу політичних інститутів, політичних процесів тощо. Застосування даної методології у політологічних дослідженнях вимагає розроблення концептуальних засад порівняльного аналізу. Дана проблема є на сьогодні актуальною у політологічних дослідженнях.