Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ландшафтознавство. Посібник .doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
726 Кб
Скачать
☆

2.3.2. Циркумокеанічні структури

Циркумокеанічна структура проявляється в збільшенні континентальності вглиб материка, в зменшенні кількості морських со­лей, що потрапляють на материк з атмосферними опадами. Цир­кумокеанічна структура проявляється на суходолі (та в атмосфері) залежно від віддаленості від Океану. Її чинниками є надходження з Океану вологи й тепла, існування стійких систем переносу (геогра­фічних теплових машин) та відповідні режими й ознаки погоди. Зважаючи на суттєву зумовленість структури й процесів на сухо­долі від того, якою частиною континенту вона є (передусім — за­хідною чи східною залежно від географічного поясу), можна виді­лити:

  • циркумокеанічну структуру західних окраїн континентів у межах західного переносу повітряних мас; приклад — помір­ні широти Європи;

  • циркумокеанічну структуру східних окраїн континентів у ме­жах західного переносу повітряних мас; приклад — помірні широти сходу Північної Америки;

  • е циркумокеанічну структуру західних окраїн континентів у межах переважання східного переносу повітряних мас; при­клади — субтропічні західні окраїни Південної Америки (пу­стеля Атакама) та Африки (Наміб), а в арктичному поясі — Західна Гренландія;

  • *• циркумокеанічну структуру східних окраїн континентів у ме­жах переважання східного переносу повітряних мас; приклад — південно-східна Азія;

  • мішані структури, в яких відбувається посезонна зміна ха­рактеру переносу (це субтропічні та субарктичні широти континентів), а також приекваторіальна частина жаркого поясу, де утворюються посезонні перетоки повітря з зимової півкулі в літню (екваторіальні мусони); приклад — Гвіней­ське узбережжя Африки.

2.3.3. Секторність природи материків

Положення території в системі континентально-океанічної (азональної) атмосферної циркуляції стає одним із глобальних факторів диференціації географічної оболонки. В міру віддалення від океану вглиб материка, як правило, зменшується повторюваність морських повітряних мас, зростає континентальність клімату, зменшується кількість опадів. На цій основі виділяються кліматичні області і змінюються природні зони.

Так утворюється секторність, тобто поділ материків на меридіональні фізико-географічні сектори (західний, центральний або внутріконтинентальний і східний). Кожен довготний сектор характеризується специфічним неперервним рядом природних зон ("зональний спектр").

Для приокеанічних секторів типові лісові зони різних географічних поясів. При цьому західний і східний ряди зон суттєво відрізняються між собою. Східна периферія материків відрізняється найбільшим і рівномірним по широті зволоженням, тоді як на заході різко виражена аридна ділянка в тропічних широтах.

У континентальному секторі поширені сухі зони пустель, напівпустель і степів. В інших зонах цього сектору спостерігаються риси континентальності (тайга — дуже суворі зими, багаторічна мерзлота).

2.3.4. Циркумконтинентальні структури

Крім широтної зональності природних комплексів зазначають концентричну структуру, котра проявляється у формуванні зон навколо гірських утво­рень, льодовиків, озер, міст, промислових зон, материків, океанів та інших об'єктів.

Циркумконтинентальна (лат. сігсиm — навколо) структура про­являється в змінах донних аквальних комплексів при віддаленні від узбережжя. Збільшення глибини моря і відстані від материка при­зводить до зменшення надходження сонячного світла і теригенного матеріалу, біомаси, кількості видів організмів.

Циркумконтинентальні структури розташовані в океані, огинаю­чи континенти. Найвідомішою в землезнавстві циркумконтинентальною структурою є материкова відмілина або шельф. Утворен­ня шельфів, що за будовою є прямими продовженнями континен­тів (і мають континентальну земну кору), найчастіше пов'язують з ізостатичними підняттями рівня Світового океану, що начебто ви­плеснувся на суходіл.

Іншим відомим проявом циркумконтинентальності є просторова структура донних відкладів на дні океану. В найближчій до континенту зоні це переважно теригенні відклади — тобто такі, що утворюються за рахунок твердого стоку з суходолу та руйнування берегів прибоєм. Тут же трапляються біогенні утворення— з них найвідомішими є бар'єрні рифи Австралії та кількох острівних архіпелагів. У деяких місцях виникають хемогенні від­клади, які також залежать від відстані до суходолу (через те, що во­ни виникають за рахунок випадіння в морській воді певних компо­нентів іонного стоку річок, які в ній коагулюють (марганець, залізо тощо). В центральних частинах Світового океану відкладаються незначні за потужністю мули, складені із залишків планктонних організмів, та залізо-марганцеві конкреції.

Чітко помітна циркумконтинентальна структура в розподілі океанських течій та зон апвелінгу й даунвелінгу. Само­стійне значення має біологічна структура Світового океану, тісно пов'язана з його циркумконтинентальною структурою через неод­норідність екологічних умов, спричинену залежністю від відстані до суходолу. Більша частина біоти Океану пере­буває в прибережній зоні.