Лікування набряково-асцитичного синдрому.

При значнім і швидкім нагромадженні ексудату в порожнині перикарда, а також при констриктивному перикардиті розвивається набряково-асцитичний синдром. У цій ситуації хворому рекомендується дієта зі значним обмеженням повареної солі (до 2 г на добу), на кілька днів може бути дозволена безсольова дієта. Призначаються також сечогінні засоби – фуросемід 80-120 мг на добу в комбінації з верошпироном (альдактоном) 100-200 мг на добу. При відсутності артеріальної гіпотензії для посилення сечогінного ефекту можна поряд з фуросемідом і верошпироном приймати гіпотіазид по 0,025 г 1-2 рази в день.

При швидкім наростанні випота в порожнині перикарда й появі загрозливих симптомів тампонади серця проводиться пункція перикарда. Після перикардіальної пункції ефект сечогінної терапії підсилюється, що іноді допомагає запобігти повторним пункціям або збільшити інтервали між ними.

З метою радикального лікування набряково-асцитичного синдрому при констриктивному перикардиті проводиться хірургічне лікування.

Застосування діуретиків при гнн.

Діуретики (манітол, фуросемід) призначаються в же в перші години ГНН при відсутності волемічних розладів і нормальному АТ. Своєчасне призначення діуретиків сприяє перекладу олігурічної ниркової недостатності в неолігурічну.

Манітол - шестиатомний спирт, осмотичний діуретик, діуретична дія якого обумовлена підвищенням осмотичного тиску сечі в канальцях нирок, з наступним зниженням реабсорбції води. Манітол усуває спазм аферентних артеріол і в такий спосіб збільшує клубочкову фільтрацію. Препарат також підвищує нирковий кровоток.

При призначенні манітолу збільшується діурез і запобігає зниження клубочкової фільтрації, він може бути використаний для запобігання обструкції канальців. Однак при вже розвиненій нирковій недостатності й тубулярному некрозі препарат неефективний.

Якщо після застосування манітолу у хворих з ГНН діурез не збільшується, то далі його застосовувати не слід, тому що надлишкове введення може викликати гіперволемію, набряк легенів і мозку.

Манітол застосовується у вигляді 10-20% розчину внутрішньовенно капельно або повільно струйно в дозі 1 г/кг (наприклад, хворому масою тіла 70 кг можна ввести 70 г манітолу, тобто 350 мл 20% розчину). Манітол розчиняється в 5% розчині глюкози. Разом з манітолом рекомендується вводити у вену 20 мг фуросеміда.

Фуросемід – петлевий діуретик, інгібує реабсорбцію натрію й води, а крім того, сприяє розширенню судин кортикального шару нирок, підвищує осмолярний кліренс і струм рідини в канальцях. Використання фуросеміду дає гарний ефект на ранніх стадіях ОПН. Первинна доза фуросеміду внутрішньовенно становить 2 мг/кг, якщо ефекту немає протягом 1 години, то можна ввести препарат повторно в зростаючій дозі – до 10 мг/кг.

Рекомендується вводити фуросемід (лазикс) при ГНН до 3 г на добу внутрішньовенно по 400 мг кожні 2 години. Рано почате подібне лікування може запобігти розвитку олігоанурії.

Особливо ефективна комбінація фуросеміду (30-50 мг/кг/г) з допміном (3 мкг/кг/хв) протягом 6-24 години (допмін у такій дозі зменшує ниркову вазоконструкцію).

Слід пам'ятати, що високі дози фуросеміду можуть давати токсичний ефект і сприяти підвищенню ступеня ниркової недостатності.

Підтримка оптимального балансу рідини.

В олігоануричній фазі порушення водного обміну проявляються найчастіше позаклітинною й клітинною гіпергідратацією. У цій фазі надзвичайно важливо не передозувати кількість рідини, що вводиться. Введення великих кількостей рідини підсилює гідремію й викликає водне отруєння. По даним Lattimer, смертність в олігоануричній стадії перебуває в прямій залежності від кількості рідини, отриманої хворим. В олігоануричній стадії краще ”недолити”, чим ”перелити”.

Для розрахунків необхідної кількості води на добу треба щодня зважувати хворого, ураховувати добовий діурез і знати баланс води в організмі.

Вводжувана хворому в олігоануричній фазі протягом доби кількість рідини повинна заповнити всі її втрати (тобто через шкіру, легені, нирки, а також із блювотою, діареєю). Через шкіру й через легені виділяється близько 900-100 мл води, але ендогенно синтезується близько 300 мл води, отже, при відсутності діурезу або різким його зниженням в олігоануричній фазі хворому за добу потрібно ввести всього 600-700 мл рідини. Але більшість фахівців вважають, що оптимальна кількість, що призначається, рідини в добу дорівнює обсягу втрат води із сечею й калом + 400 мл.

Рідину можна давати всередину (якщо хворий у свідомості), тобто просто пити кип'ячену воду, або краще вводити внутрішньовенно у вигляді розчину Рингера або 5-10% розчину глюкози. Глюкоза зменшує катаболізм білків і попереджає кетоацидоз (гальмує розпад жирів і кетонових тіл).

Слід урахувати, що в припустиму добову кількість рідини, що вводиться усередину й внутрішньовенно, включаються й ті розчини, які використовуються для боротьби з гіперкаліємією і ацидозом.