2. Порядок отримання вченого ступеню

2.1 Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні

З Указу Імператора від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ» почалася офіційна історія присудження вчених ступенів за участю російських державних органів управління[15]. В «Збірнику розпоряджень по Міністерству народної освіти» цього ж року вказувалося: «Ніхто не може бути професором, не бувши колись доктором і ад'юнктом, не маючи звання магістра, крім росіян і іноземців, визначених по особливості популярності в ученому світі...». Тим самим підкреслювалася значимість одержання вчених ступенів у педагогічній ієрархії університетів. Відповідно до цього указу, "право давати вчені ступені або достоїнства" надавалося чотирьом університетам: Московському, Дерптському (з 1893 року - Юрьєвський, пізніше Тартуський університет, Естонія), Казанському й Харківському. З листопада 1804 р., коли були затверджені статути цих університетів, що містили розділ «про випробування й проведення в університетське достоїнство» (тобто регламентували наукову атестацію), почалася систематична підготовка й атестація наукових кадрів у Росії. Ще пізніше право присуджувати вчені ступені одержали університети у Варшаві, Києві, Санкт-Петербурзі. На відміну від західноєвропейських держав, у Росії до професорського звання вели три послідовні щаблі: 1) державний екзамен із закінченні університету; 2) магістерський іспит і магістерський диспут або захист дисертації на вчений ступінь магістра; 3) докторські іспити й публічний захист докторської дисертації. Якщо в німецьких і інших університетах присудження вчених ступенів не залежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступінь доктора можна було отримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – в Підросійській Україні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилися строго послідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього, крім виняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бути возведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем і допуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час: 1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік; 2) кандидатом і магістром — 2 роки; 3) магістром і доктором — 3 роки. Потім ці інтервали були скорочені до 1 року. Брокгауз та Єфрон зазначали: «Ступінь Магістра отримує особа, що по закінченні університетського курсу, витримає особливе усне випробування у відомій галузі наук і привселюдно захистить схвалену факультетом дисертацію. В особливо поважних випадках факультет може допустити до випробування на ступінь Магістра й особу, що представила докторський диплом іноземного університету. Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила ще дисертацію називається магістрантом. При особливо видатних достоїнствах магістерської дисертації факультет може клопотатися про зведення магістранта прямо в ступінь доктора. Ті, хто має ступінь Магістра можуть просити про зарахування в потомствене почесне громадянство; при вступі на цивільну службу вони мають право на чин IX класу. Магістрами можуть бути призначувані екстраординарними професорами університетів. Магістрам надані такі ж академічні знаки <…... > як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православні духовні академії можуть удостоювати ступеня Магістра богослов'я. Учений ступінь магістр розуміється також як «як перший учений ступінь, що дає право на заняття кафедр»[16]. Отже, відштовхуючись від західноєвропейської системи атестації, Росія пішла своїм шляхом. Головна відмінність полягала в тому, що, одержавши право присудження вченого ступеня, всі російські університети – а отже, університети Підросійської України – керувалися однаковими вимогами до процедури захисту й рівню підготовки претендентів на вчені ступені. Лише до 1816 р. присудження вчених ступенів здійснювалося на основі статутів університетів і сформованих у кожному з них традицій. Після скандалу навколо так званої «дерптської афери» із продажу дипломів у Дерптському університеті Міністерством народної освіти захисти дисертацій на здобуття вчених ступенів у Росії були припинені. Було ухвалене рішення про розробку й прийняття на державному рівні відповідного нормативного документа, у якому регламентувалися вимоги як до самої дисертації, так і до процедури її захисту. З 1819 р. вступило в дію «Положення про вчені ступені», обов'язкове для всіх університетів Росії. Відзначимо, що це положення не тільки узаконювало уніфікований, обов'язковий для всіх університетів процедурний регламент присудження вчених ступенів, але й визначало науки, по яких можуть проводитися випробування на вчені ступені; розподіл наук на 4 факультети (розділи) - богословський, юридичний, медичний і філософський - автори вважають прообразом номенклатури спеціальностей. Його основні розділи були дороблені й уточнені в наступних «Положеннях», прийнятих в 1837, 1844 і 1864 р.р. Відповідно до них, учені ступені ранжувалися за схемою «дійсний студент - кандидат - магістр - доктор». Право присуджувати такі вчені ступені надавалося факультетам університетів. Учені ступені кандидата, магістра й доктора передбачалося давати з відповідним зведенням у чиновницькі класи згідно «Табеля про ранги». Контроль за діяльністю ректорів і професорських колегій університетів в області присудження вчених ступенів був покладений на Міністерство народної освіти Росії. Міністерство постійно вдосконалювало правила «введення в учені ступені». Слід зазначити, що в XIX в. було видано кілька десятків царських указів і міністерських циркулярів, затверджених імператором, що стосувалися присудження вчених ступенів. Зростанню престижу університетів як центрів науки й освіти сприяло заснування в 1835 р. на території Російської імперії восьми навчальних округів: Петербурзького, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського, Київського, Одеського й Білоруського. Університети на чолі з піклувальниками округів визначали рівень освіти на їхній території. Затверждений в 1835 р. новий «Загальний статут імператорських російських університетів» визначав права й свободи навчальних закладів. У ньому встановлювалися викладацькі посади в університетах і вчені звання: професор (у літературі можна зустріти ще префікс ординарний або повний, що відповідало ще одній назві - штатний), екстраординарний професор або ад'юнкт-професор (позаштатний, або ще не атестований відповідними комісіями на факультетах університетів, щось близьке до нашого в.о.), доцент, приват-доцент, лектор, асистент, лаборант. Після введення нової редакції Положення в 1863 р. звання ад'юнкт-професора замінене на звання доцент. За статутом університетів від 1835 р., на посаду професора міг претендувати тільки доктор наук за профілем відповідного факультету. Щоб стати доцентом, треба було мати ступінь магістра по певній галузі знань. Учене звання професора й доцента присвоювалися «професорськими колегіями» факультетів університетів і затверджувалися ректором. Статутом університетів з 1884 року були скасовані посади штатного доцента. Із цього часу для заняття посади приват-доцента досить було здати магістерський іспит і прочитати на закритому засіданні дві пробні лекції перед «професорськими колегіями» (одна по темі, визначеній факультетом, а друга - на вибір самого лектора). Кандидат, який претендував на вчений ступінь, повинен був показати знання тільки по предметах, визначених для факультету в обсязі університетського курсу. Знання оцінювалися оцінками «задовільно», «дуже задовільно» і «незадовільно». Повторно іспит можна було здати тільки не раніше, ніж через рік. При цьому практично відразу ж однією з умов для одержання здобувачем ученого ступеня магістра й доктора стала підготовка дисертації і її публічний захист перед ученими, відомими своїми науковими досягненнями у відповідній галузі знань. Здобувач ступеня одержував строго певну спеціалізацію й іменувався, наприклад: магістром-доктором російської історії, мінералогії й геогнозії, міжнародного права, перської словесності, прикладної математики, карного права. Г.Г. Кричевський відзначає, що така детальна спеціалізація не мала аналогії за кордоном, де вчені ступені йменувалися за факультетом, тому університети Росії стояли на більше високому рівні в порівнянні з європейськими. «Відбиття зростаючої диференціації наукових дисциплін сприяло своєчасному перегрупуванню кафедр, необхідної для вдосконалювання університетського викладання, а також дозволяло враховувати потреби підготовки наукових кадрів». Звертає на себе увагу той факт, що наукові спеціальності по педагогіці, психології й по соціології зовсім були відсутні[17]. Учений ступінь «дійсний студент» давалася випускникам університетів, які успішно закінчили навчання й отримали університетський диплом. Було особливо обговорене, що «студент, що навчається, хоча так і називається, ще не має дійсного студентського ступеня». В 1837 р. цей учений ступінь був перетворений у звання «дійсний студент», що привласнювалося всім випускникам університету. Диплом магістра надавав право обіймати посаду доцента, а іноді й посаду екстраординарного професора. Відмінною рисою вченого ступеня кандидата було те, що він присуджувався особам, що досягли значних успіхів в оволодінні університетськими курсами й написали дисертації. В 1884 р. учений ступінь «кандидат» був скасований. Замість нього видавався диплом 1-ого ступеня. Кандидатський ступінь зберігся до 1918 р. тільки у Варшавському і Юрьєвському університетах. З огляду на складність здачі магістерських іспитів, Міністерство освіти Росії стало шукати шляхи полегшення здобувачем подолання цього бар'єра. Таким шляхом стало збільшення «розрядів наук», по яких присуджувалися вчені ступені. Кількість «розрядів наук» постійно зростала, тому що була прив'язана до числа кафедр в університетах, і назва кафедр здебільшого визначала назву «розряду наук». За «Положеннями» 1819 і 1837 р. їх було 14, а за «Положеннями» 1844 і 1864 р. - відповідно 22 і 40. Свою специфічну систему атестації мали медики. Їм у період з 1803 по 1845 р.р. присуджувалися лише магістерські й докторські ступені. Відсутність кандидатського ступеня переконливо пояснює наступний витяг з статуту Дерптського університету 1803 р.: «Лікарям посередніх пізнань не може бути довірене життя людське». В 1838 р. установлюються нові медичні ступені-звання (їх ще називали «вчено-практичні»): «лікар», «медико-хірург», «доктор медицини» і «доктор медицини й хірургії», причому останній був віднесений до найвищого в медичній галузі. З 1884 р. відбувся перехід до одного - докторського ступеню. При цьому випускник університету офіційно йменувався лікарем. З 1845 р. були введені вчені ступені «магістр фармації» і «магістр ветеринарії», які присуджувалися відповідно до університетських статутів. При цьому глибокі фундаментальні знання, які традиційно давалися в російських і західноєвропейських університетах в галузі медичної освіти, дозволяли їхнім випускникам досягти значних успіхів в інших галузях природознавства. Свою систему атестації мали православні духовні академії Росії: Московська, Петербурзька, Казанська й Київська. Найбільш стара з них - Київська, перетворена з Києво-Могилянської академії, заснованої в 1632 р. відомим православним церковним діячем Петром Могилою, професором вільних наук цієї академії (яка в той час називалася колегією). У цій академії працював відомий суспільний і релігійний діяч XVII в., просвітитель Ігнатій Іявлевич (1619-1686), що вчився в Могилевській братській школі. Разом з ректором цієї колегії С. Почаським він брав участь у відкритті в 1690 р. Слов'яно-греко-латинської академії в Ясах (Румунія). Найбільшу популярність на початку XVII в. мали професори Києво-Могилянської академії С.Кулеб'яка, Ф.Прокопович, С. Тодаровський і ін. В 1745-1755 р.р. тут же працював професором і ректором відомий український і білоруський церковний діяч того часу Георгій Кониський (1717-1795), прихильник приєднання Білорусі до Росії, випускник академії (1743). До 1814 р. стрункої загальної системи атестації в православних академіях не було. Учені ступені присуджувалися кожною академією у відповідності зі своїм статутом. В 1814 року керівництво православної церкви спробувало узгодити статути цих академій у частині присвоєння вчених ступенів. У результаті цього священнослужителям за єдиними правилами стали присуджувати вчені ступені «кандидат богослов'я», «магістр богослов'я» і «доктор богослов'я». Перші два з них присвоювалися випускникам академій за результатами навчання й отриманих знань. Так, Микита Іванович Горбачовський (1804-1879), уродженець Могилівщини, відомий білоруський історик, вчений-архівіст і педагог, що закінчив Петербурзьку духовну академію, мав ступінь кандидата богослов'я (1831), хоча в деяких джерелах він називається кандидатом філолофсько-теологічних наук. Ступінь доктора богослов'я могла бути присуджена тільки на підставі захисту дисертації. В 1869 р. був прийнятий новий статут духовних академій, а з ним і новий порядок присвоєння ступенів. Ступінь кандидата богослов'я став присвоюватися студентам, що закінчили три, а магістерська - чотири курси навчання. Ці ступені позначили лише різні класи академічних дипломів. З 1884 р. найбільш успішним випускникам духовні академії присвоювалися ступені, а іншим - звання «дійсний студент», що було ідентично університетським дипломам. Магістерський ступінь у цьому випадку був свідоцтвом одержання вищої богословської освіти. З 1884 р. за результатами захисту дисертацій присуджувалися ступені: «доктор богослов'я», «доктор церковної історії» і «доктор канонічного права», хоча траплялись і виключення. З 1884 по 1917 р.р. у дореволюційній Росії присуджувалися тільки два ступені: магістри й доктори. При цьому в ряді університетів Росії й прирівняних до них навчальних академіях, таких, як Петровська землеробська й лісова академія, у період з 1873 по 1894 рік давалися вчені ступені по прикладних науках. У цьому зв'язку слід зазначити, що перетворення цієї академії на Московський сільськогосподарський інститут скасувало раніше ухвалене рішення про дозвіл присуджувати цьому навчальному закладу вчені ступені. Це породило цілу дискусію в суспільстві навколо проблеми, за які заслуги варто давати вчені ступені: за внесок «у теоретичні розробки» або «у прикладну науку». Московський сільськогосподарський інститут таке право так і не одержав до 1917 року, хоча в Державну раду Росії вносилися протягом ряду років відповідні законопроекти, що мали значне число прихильників. Отже й тоді були спроби виділити різні групи наук: основні «головні» і «другорядні», хоча більша практична значимість прикладних наук для народного господарства й науково-технічного прогресу в його різних галузях не викликала сумнівів. А звідси й снобізм і консерватизм поглядів професури класичних університетів стосовно «другорядних», особливо периферійних навчальних закладів. На жаль, цей погляд не зжитий і сьогодні в науковому середовищі. Слід зазначити, що вимоги до російського вченого ступеня магістра були на рівні, а в деяких університетах й вище, ніж це було потрібно для вченого ступеня «доктор філософії» у країнах Європи того часу. Так, учений ступінь доктора філософії, отриманий в університетах цих країн, прирівнювалася до ступеня магістра, та й то після відповідної атестації в університеті. Це не стосувалося осіб, що отримали в західних університетах учені ступені докторів наук у якійсь певній галузі науки. Університетські статути у виняткових умовах передбачали право професорських колегій зводити в «вищий учений ступінь почесного докторства» без якихось випробувань і дисертацій «знаменитих учених, що набули популярність ученими працями». За даними відомого російського історика О.Є. Іванова, таких «почесних докторів» (іноді в літературних джерелах їх ще називають заслуженими) у російських університетах було всього близько 100. Процес введення в «почесні доктори» був досить непростим заходом: досить було яких-небудь неточностей або обґрунтованих заперечень від окремих учених, як рішення могло бути опротестоване. Найбільше число таких «почесних докторів» існувало в сфері богословських наук. За особливі заслуги ними ставали церковні ієрархи. З 1884 року в університетах Росії з'явилося звання «Почесний професор», яке можна було одержати при стажі роботи викладачем в одному університеті 25 років. В окремих університетах під цим розуміли почесне звання «Заслужений професор». Це звання надавало право на пенсію, яка дорівнювала посадовому окладу, і було одним із шанованих у російському суспільстві. Слід зазначити, що вчених і педагогів взагалі ніколи «не балували високими зарплатами», але наприкінці Х1Х - початку ХХ століття такий привілей був досить привабливим для молодих учених. Підбиваючи підсумок обговоренню дореволюційної російської державної системи атестації вчених, спробуємо вичленувати її основні риси в ході еволюції від першого єдиного університетського статуту 1804 р., у якому вперше були записані вимоги однакового підходу в присудженні вчених ступенів, закріплені в «Положенні про провадження в учені ступені» 1819 р., і до останнього статуту університетів 1884 р., що діяв до 1917 р. (табл. 1). Відзначимо, що законодавчими актами було закріплене право присуджувати вчені ступені за всіма російськими університетами, причому для всіх них існував єдиний порядок атестації. За формальними ознаками до 1917 р. російська система наблизилася до західноєвропейської (2 ступені – магістр і доктор), але вимоги до здобувачів у Росії були значно жорсткіші. У російській атестаційній системі тих часів були присутні всі ті елементи атестації, які є й сьогодні: випробування (іспит), підготовка дисертації (наукової праці) за певним науковим розрядом, позитивний висновок факультету, де виконувалася експертиза з опонентами; публічний захист; затвердження. Отримання вченого ступеню було обов'язковим для призначення на викладацькі посади в навчальному закладі (правда, у зв'язку із загальнополітичною реакцією в країні статут 1884 р. допускав призначення «зверху», без належного вченого ступеня). Наявність цих елементів в атестації забезпечувала високий рейтинг російського вченого. Незважаючи на всі труднощі й перешкоди в атестації, погане матеріальне становище більшості викладачів, прийнята в Росії система атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації прискорила формування висококваліфікованих викладацьких колективів російських університетів. Якщо з 1805 по 1863 рік кількість захищених дисертацій склала 625 (з них 160 - докторських), то з 1863 по 1872 рік їх уже було 1342 (572 - докторських). До кінця XIX сторіччя в країні було 11 університетів, у яких навчалося більше 14 тисяч чоловік на рік. З них більше третини (три) припадало на Підросійську Україну. При цьому співвідношення професорського складу університетів до студентів вийшло на рівень 1:12, що відповідало західноєвропейським стандартам. Важливою особливістю російських університетів, до яких відносилися й університети Підросійської України, була їхня світська спрямованість. За рахунок наявності прогресивної професури й піклувальників, що розуміли у своїй більшості важливість творчого навчання й пошуку в навчанні, університетській освіті вдалося позбутися натиску церкви. При них не були відкриті богословські факультети в такому обсязі й кількості, як це повсюдно склалося в західноєвропейських університетах. Результатом становлення системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів у дореволюційних російських університетах стало те, що в суспільстві склався стійкий образ російського (українського) професора того часу. У ньому втілювалися любов до батьківщини, висока ерудиція в різних галузях життя людей, просторість наукових пізнань, педагогічна майстерність, наявність наукової школи учнів і значних наукових праць, вільнодумство, творчість, честолюбство й величезна працездатність. Можна зробити висновок про те, що інтегрування Росії в загальноєвропейський простір в 19 столітті зажадало адекватності підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів. При цьому розвиток такої підготовки йшов, з одного боку, з опорою на європейський досвід, з іншого боку - враховувалися національні російські особливості. Це йшло на користь російській науці взагалі, відносно ж української системи освіти можна згадати про деяку національну дискримінацію. Однак слід нагадати, що, по-перше, навчання йшло за єдиними правилами та Статутами, а по-друге, багато українських викладачів потім йшло викладати в інститути Москви та Санкт-Петербургу. У зв’язку із цим варто зупинитися та згадати, який саме внесок зробили українські вчені, виховані у дусі нової системи освіти, у загальноімперську та світову наукову скарбницю. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом. До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов - засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов - оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов - математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими. Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович - людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня. Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне "Товариство Нестора-Літописця" зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую Старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.