Тема 2. Основи культури української мови

Мета: ознайомити студентів зі специфікою культури фахового спілкування; засвоїти комунікативні ознаки культури мивлення; ознайомити з різними типами словників; сформувати потребу поповнювати власний словниковий запас; ознайомити з елементами мовного етикету.

План

1. Культура мовлення і культура фахового спілкування.

2. Комунікативні ознаки культури мовлення.

3. Професійна комунікативна компетенція.

4. Словники у професійному мовленні. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

5. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації.

Рекомендовані джерела

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Л. : Світ, 1990. – С. 62–140.

2. Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність / С. К. Богдан. – К. : Рідна мова, 1998. – С. 7–86.

3. Корніяка О. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити? / О. Корніяка. – К. : Либідь. – 5–25.

4. Культура української мови : довідник / с. Я. Єрмоленко, н. Я. Дзюбишина-Мельник, к. В. Ленець та ін.; за заг. Ред. В. М. Русанівського. – к. : Либідь, 1990. – с. 8–17.

5. Мацюк з. Українська мова професійного спілкування : навч. Посіб. / з. Мацюк, н. Станкевич. – к. : Каравела, 2008. – с. 52–61.

6. Мацько Л. І. Культура фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ Академія, 2007. – 3–21.

7. Пономарів о. Культура слова: Мовностилістичні поради : навч. Посіб. / Олександр Пономарів. – 2-ге вид., стереотип. – к. : Либідь, 2001. – с. 7–15.

8. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування : навч. посіб. / Ярослав Радевич-Винницький. – К. : Знання, 2006. – С. 136–152.

9. Українська мова : енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко, М. П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доповн. – К. : Укр. Енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 285–286, 420–421.

10. Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей) : монографія // Ірина Фаріон. – Вид. 3-тє, допов. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. – С. 45–57

11. Шевчук с. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник / с. В. Шевчук, о. В. Клименко. – 3-тє вид., виправл. І доповн. – к. : Алерта, 2013. – с. 64–93.

Свідоме ставлення носіїв мови до комунікативної діяльності, уміння аналізувати причини конфліктів або невдач у спілкуванні дає змогу гармонізувати міжособистісні стосунки. Неправильність спілкування, його недостатність чи відмова від нього буває причиною конфліктів між людьми. Хиби у спілкуванні полягають насамперед у порушенні стандартів культурної поведінки, етичних та естетичних норм використання мовних засобів.

Культуру поведінки, культуру спілкування людина не отримує у спадок – її слід навчитися.

Культура усного й писемного мовлення всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватися їх, висловлюватися правильно і виразно, використовуючи за призначенням різні стилістичні засоби української мови. Культура фахової мови є конкретно-історичним явищем, яке реалізується в повсякденній мовній практиці кожного фахівця.

Українське усне мовлення – засіб широких ділових контактів, оскільки використовується в різних формах організації професійного спілкування: на зборах, нарадах, конференціях, з’їздах, під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Розширення суспільних функцій професійного мовлення є основою розвитку та вдосконалення усної літературної мови.

Розвиток усного мовлення, культури висловлювання, вільного оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, виразності ділової мови – завдання, які є важливими для студента – майбутнього фахівця певної галузі і насамперед майбутнього педагога.

Термін «культура мови» має різні значення:

1) Культура мови як мовознавча наука на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць, виробляє механізм нормування, кодифікації (введення у словники та у мовну практику), встановлює критерії нормативності. Об’єктом вивчення цієї науки є сама мова, предметом – норми літературної мови в конкретно-історичному вияві. Культура мови регламентує мовленнєву діяльність з нормативних позицій, утверджує мовні норми, спонукає до їх засвоєння. Як окрема галузь лінгвістики сформувалася у 50–60-ті роки ХХ ст.

2) Рівень сформованості літературної мови – наявність і фіксованість її норм (орфоепічних, орфографічних та ін.) у фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях.

3) Ступінь ознайомлення суспільства з мовними нормами, уміння свідомо використовувати нормативні форми і вирази, критично ставитися до їх порушення.

4) Лексико-фразеологічна, граматична, орфоепічна та орфографічна нормативність – уживання слів, їх форм, звуків, синтаксичних конструкцій відповідно до усталених норм.

Культура мови як наука вивчає рівень мовної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їхньої культурномовної діяльності.

Вміння доречно використовувати виражальні засоби мови називається культурою мовлення. Культура мовлення – це дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання, побудови висловів, точність, ясність, чистота, логічна стрункість, багатство і доречність мовлення, а також усунення помилок, невиправданих запозичень, невдалих неологізмів, чужорідних елементів, вульгаризмів і под.; здатність відчувати красу, вишуканість мови, дотримання правил мовленнєвого етикету. Культура мовлення є свідченням особистісного рівня кожної людини.

Комунікативні ознаки культури мовлення:

правильність – дотримання правил усного і писемного мовлення;

точність – зрозумілість мовлення; слова відповідають усталеним значенням; розуміння предметно-понятійного, емоційно-експресивного наповнення слова;

виразність – використання виражальних засобів української мови (логічний наголос, інтонаційна виразність, видозміни голосу, емоційна тональність, темп);

логічність – логічно правильне мовлення, що має внутрішню закономірність, без мовленнєво-смислових порушень; послідовне, розумне; ґрунтується на знаннях об’єктивної дійсності;

змістовність – осмислення теми й головної думки висловлювання, вміння добирати потрібний матеріал, чітко розкривати тему;

доречність – добір мовних засобів відповідно до змісту сказаного, мети п

Культура мовлення – це свідоме й критичне використання мовних засобів, володіння нормами усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети й змісту висловлювання.

овідомлення; врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів, їхніх зацікавлень;

багатство – великий обсяг активного словника, різноманітність мовних засобів, синтаксичних конструкцій;

чистота – вживання літературно-нормативних слів і словосполучень, правильних граматичних форм; мовлення без суржику, жаргонних слів, діалектизмів, просторічної лексики.

Формування культури мовлення залежить від таких чинників:

1) система норм літературної мови: правильність, точність мовлення в конкретній ситуації залежить від граматичної і стилістичної грамотності, від повноти розуміння мовної одиниці;

2) сукупність етичних правил народу: правильність мовлення передбачає знання культурної традиції, розуміння доречності мовлення;

3) мета й обставини спілкування: культура мовлення залежить значною мірою від вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації, доречно, лаконічно в

Комунікативні ознаки культури мовлення:

правильність, точність, виразність, логічність, змістовність, доречність, багатство, чистота.

исловлюватися;

4) національні уявлення про красу мовлення: евфонічність, багатство словника;

5) мовна освіта й загальна освіченість мовців.

У культурі мовлення виділяють кілька рівнів: граматична правильність, стилістична виразність, комунікативна доцільність, мовна майстерність.

Чіткої межі між цими рівнями немає. Мовна майстерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності. Мовець вчиться правильності, засвоюючи норми. Стилістична виразність і комунікативна доцільність мають в основі правильність.

В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький формулюють такі шляхи підвищення особистої культури мовлення:

– виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

– не говорити квапливо – квапливо, «ковтаючи слова»;

– частіше «заглядати» у словник, правопис, посібники зі стилістики тощо;

– вивчати мовлення майстів слова;

– читати вголос (особливо прозові тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

– заучувати напама’ять художні твори, причому не тільки віршовані;

– засвоїти жанри, види писемного мовлення, зокрема ділового;

– привчити себе до систематичного записування власних думок та спостережень, щоденникових записів тощо;

– виробити звичку читання «з олівцем в руках» – жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути враченим для вас.⁶

В інформаційному суспільстві фахівець повинен швидко сприймати будь-яку форму мовлення, необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції. Є люди, професія яких зобов’язує знати мову досконало, адже слово є одним з інструментів їхньої діяльності. Мовлення акторів, учителів, викладачів, журналістів, працівників радіо і телебачення є взірцем для інших, тому вони не повинні помилятися. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості.

Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії мовців, може мати усну або письмову форму, відбуватися за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають вміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти тощо.

Ситуації, що виникають у професійному середовищі, бувають загальні та специфічні. Загальною професійною ситуацією є налагодження контактів. У цій ситуації використовуються загальномовні комунікативні вміння: представлятися, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення, вести діалог. Загальними професійними ситуаціями є також засідання, ділові зустрічі, дискусії на робочому місці, переговори. Вони потребують умінь вести діалог, полілог, виступати з доповіддю, дискутувати на професійні теми, писати протокол засідання, готувати звіт тощо. Специфічною ситуацією є, наприклад, проведення уроку.

Професійні мовнокомунікативні вміння особистості визначають її мовленнєву поведінку. Наприклад, під час засідання необхідно оголосити назву презентації, пояснити підстави і причини її проведення тощо. Тема презентації визначатиме добір певної лексики, а форма спілкування впливатиме на синтаксис мовлення.

Професійна комунікативна компетенція (лат. сompetens – відповідний) передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Вона формується на основі комунікативної к

Комунікативна компетенція – це сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння ефективно застосовувати ці знання в конкретному спілкуванні.

омпетенції.

Комунікативна компетенція визначається комунікативним намірами адресата; дотриманням комунікативних стратегій; знанням особистості співрозмовника; умінням враховувати психологічні особливості адресата; орієнтацією в умовах і ситуації спілкування; контролем власної мовленнєвої поведінки, емоцій; підтриманням процесу спілкування; навичками та уміннями завершувати комунікацію, контролювати посткомунікативні ефекти тощо.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у побудові висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій.

Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широкий словниковий запас, у тому числі володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері.

Граматична компетенція – це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфологічні одиниці, синтаксичні), що необхідно для розуміння і створення текстів у різних сферах професійної діяльності.

Семантична компетенція – це здатність мовця усвідомлювати й контролювати організацію змісту. Вагоме значення для розуміння і створення текстів мають відношення слова до загального контексту, внутрішні лексичні зв’язки, наявність непрямо вираженого змісту, значення граматичних елементів.

Фонологічна та орфоепічна компетенції пов’язані зі знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Це забезпечує правильне звукове оформлення мовлення.

Орфографічна компетенція полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними норами, вмінні їх застосовувати. Це є необхідною умовою грамотного письма.

Пунктуаційна компетенція відображає логічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння писемного тексту.

Розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції відбувається відповідно до здатності людини навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду, залежить від специфіки навчанням та спеціалізації.

Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

– глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом професійної сфери та відповідною системою термінів;

– досконале знання сучасної літературної мови;

– вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, рольових характеристик співрозмовників;

– знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні;

– уміння працювати з різними типами текстів;

– вміння знаходити, вибирати сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;

– оперування основами риторичних знань і вмінь;

– уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, культури мовлення, що необхідно для якісної професійної діяльності.

Усне професійне мовлення – це різновид розмовно-літературного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфічні елементи та правила, що виявляються лише в ньому і дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним, доступним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація. За допомогою інтонації у текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Фраза, проказана «перехідною інтонацією», здається непереконливою та малозначущою. Правдивість, природність інтонації забезпечить можливість мовцеві не тільки сказати, а й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити п

Наголос – виділення складу у слові або слова у реченні, фразі посиленням голосу, підвищенням тону, тривалішим звучанням. В українській мові наголос має такі властивості: є силовим (вимовляється з більшою силою видиху), вільним (наголошеним може бути будь-який склад), рухомим (залежно від місця в слові виконує смислорозділювальну функцію).

аузи, змінювати висоту голосу.

Основним елементом інтонації є наголос. Розрізняють словесний, логічний, емфатичний, синтагматичний та фразовий наголос.

Наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не закріплений за певним складом у слові, як у деяких мовах. Носій мови підсвідомо розрізняє за допомогою наголосу значення слів (за́мок і замо́к) чи форми слів (доро́га і дорога́, пі́сні і пісні́). Однак, під впливом російського наголошування або діалектного наголосу відбуваються порушення акцентуаційних норм: ка́жу, беру; гуртожи́ток, зага́дка, низький.

За функціональними особливостями можна виділити такі групи наголошення слів⁷: нормативне наголошення різних частин мови; подвійний (варіативний) наголос; слово розрізнювальний наголос; форморозрізнювальний наголос; діалектний наголос; інтерферентний наголос; складні випадки наголошення запозичених слів.

Основні правила наголошування:

1. В іменниках жіночого роду з суфіксом -к- (-ечк-, -єчк-, -очк-) у формі множині, як правило, наголошується кінцевий склад: голки́, дошки́, книжки́, папки́, ручки́. Хоча є й випадки подвійного наголошення: бо́чки – бочки́, ку́льки – кульки́, але кана́рки.

2. У віддієслівних трискладових іменниках на -анн(я) здебільшого зберігається наголос інфінітива, від якого утворено іменник: читати – чита́ння, пізнати – пізнання; за аналогією – ви́дати – вида́ння, ви́знати – визна́ння, але зобов’яза́ти – зобов’я́зання.

3. У низці іменників з префіксом ви- наголошуємо перший склад (тобто цей префікс): ви́балок, ви́няток, ви́падок, ви́росток, ви́селок, ви́сновок тощо.

4. У віддієслівних іменниках із префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, недо-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз- як правило наголошуємо префікс: ви́трата, за́гадка, на́ліпка, недо́гризок, недо́биток, пере́пад, пере́пустка, по́свідка, по́значка, при́казка, при́чіп, про́шарок, але вимо́ва.

5. Іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири, у формі називного відмінка множини зберігають наголос початковох форми, наприклад: два бра́ти (брат), три то́ми (том), чотири си́ни (син).

6. В іменниках із кінцевими -лог, -метр наголошується останній склад: моноло́г, діало́г, некроло́г, катало́г, кіломе́тр, міліме́тр.

7. Числівники другого десятка мають наголошене -на-: одина́дцять, двана́дцять, трина́дцять, ч

Того, хто голосно говорить, – чують; хто розумно говорить, – слухають.

Г. Авабін

отирна́дцять.

8. У формах непрямих відмінків числівника один, одно (одне) наголошується останній склад: одного́, одному́, одни́м. Місце наголосу змінюється за наявності прийменника: один до о́дного, один з о́дним.

9. Вказівні, присвійні займенники виявляють подібну до числівника один закономірність: цього́, того́, мого́, твого́, свого́, але до цьо́го, до то́го.

10. Прикметники, утворені від односкладових іменників, мають наголошений останній склад: дробови́й, лісови́й, льодови́й, снігови́й, судови́й, текстови́й, фахови́й, цехови́й (від дріб, ліс, лід, сніг, суд, текст, фах, цех).

11. Двоскладові непохідні прикметники здебільшого також мають наголошений кінцевий склад: нови́й, рідки́й, тісни́й, тонки́й.

12. Іменники, що закінчуються на -щина, -чина, зберігають наголос іменника, від якого утворені: Полта́ва – Полта́вщина, гуцу́ли – Гуцу́льщина.

13. У відприкметникових іменниках іх суфіксом -ин(а), що називають місце, територію, абстрактні поняття, наголошуємо закінчення: низина́, новина́, чужина́ (але горо́дина).

14. Якщо у формах однини дієслів наголошується кінцевий склад, то таке наголошування зберігається й у множині: беру́ – беремо́, берете́, йду́ – йдемо́, ідете́, несу́ – несемо́, несете́ тощо.

15. У двоскладових інфінітивах з основою на приголосний наголошуємо кінцевий склад: брести́, везти́ вести́, нести́, але би́ти, ми́ти. Інфінітиви з кінцевим -вісти мають подвійний наголос: відпові́сти́, розпові́сти́.

16. У прикметниках, утворених від іменників, зберігається наголос іменника: імпе́рський, ри́нковий.

17. Слід розрізняти наголос дієприкметникових, дієприслівникових та прикметникових, прислівникових форм: ва́рений, пе́чений – дієприкметники, варе́ний, пече́ний – прикметники; лежачи́, сидячи́, стоячи́ – дієприслівники, ле́жачи, си́дячи, сто́ячи – прислівники. Тому правильно сказати: гостя зустріли сто́ячи, але стоячи́ біля вікна, чекали гостя.

18. Префіксальні прислівники мають наголос на префіксі (на́взнак, на́віч, хто́зна-як) або корені (відто́ді, напока́з). У суфіксальних наголошуємо корінь (ви́соко, де́шево, пере́дом, ра́зом) або суфікс (гурто́м, урочи́сто). Якщо прислівник утворено способом складання, наголошуємо сполучний голосний: водно́час, наса́мкінець.

19. Варто запам’ятати наголошення деяких прикметників: вира́зний, кори́сний, ко́сий, о́чний, порядко́вий, ри́нковий, сільськогоспода́рський, чергови́й (прикметник та іменник); а також наголошування деяких іменників: гурто́житок, добу́ток, дові́дник, ко́лесо, кропива́, листопа́д, на́чинка, о́лень, озна́ка, ота́ман, по́друга, ре́шето, сере́дина. Слово нена́висть і похідні від нього мають наголос на складі на: нена́висний, нена́виджу тощо.

Деякі слова в українській мові мають подвійний наголос. Наприклад:

Іменники	Прикметники	Дієслова	Прислівники
алфа́ві́т ві́дча́й до́гові́р допові́да́ч жа́ло́ за́чи́н ко́ри́сть огля́да́ч про́сві́т	безза́хи́сний весня́ни́й вогня́ни́й допомі́жни́й за́ти́шний пові́тря́ний подару́нко́вий чима́ли́й я́сни́й	ви́сі́ти відпові́сти́ відзна́чи́ти вра́зи́ти си́ві́ти ю́рми́тися я́три́ти	ба́йду́же відто́ді́ за́вжди́ на́впі́л на́вскі́с на́дво́є напри́кінці́

Наголос може бути засобом розрізнення значення слів. Наприклад, слово ба́тьківщина – спадщина від батьків, а батьківщи́на – вітчизна; госпо́дарський – прикметник від слова госпо́дар (госпо́дарський маєток), а господа́рський – прикметник від господа́рство (господа́рські (виробничі) відносини).