Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Мета: ознайомити студентів із функціональними стилями української літературної мови та сферою їх застосування; засвоїти ознаки функціональних стилів; навчити визначати, до якого стилю належить текст, самостійно складати тексти-зразки різних стилів; ознайомити зі специфікою тексту як форми реалізації мовнопрофесійної діяльності.

План

1. Функціональні стилі української мови, сфера їх застосування.

2. Основні ознаки функціональних стилів сучасної української мови.

3. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.

4. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності.

Рекомендовані джерела

1. Глущик С. В. Сучасні ділові папери : навч. посіб. / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К. : Арій, 2009. – С. 19–26.

2. Мацюк З. Українська мова професійного спілкування : навч. посіб. / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К. : Каравела, 2008. – С. 37–52.

3. Мацько Л. І. Стилістика української мови : підручник / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, О. М. Мацько. – К. : Вища шк., 2003. – С. 5–46.

4. Михайленко В. М. Теорія твору і тексту : навч. посіб. / Владислав Михайленко. – К. : ПАЛИВОДА А. В., 2013. – С. 20–85.

5. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради : навч. посіб. / Олександр Пономарів. – 2-ге вид., стереотип. – К. : Либідь, 2001. – С. 7–15.

6. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник / О. Д. Пономарів. – К. : Либідь, 1993. – С. 5–36.

7. Українська мова : енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доповн. – К. : Укр. Енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 174–175, 449–450, 539–540, 651–656, 778–781.

8. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник / С. В. Шевчук, О. В. Клименко. – 3-тє вид., виправл. і доповн. – К. : Алерта, 2013. – С. 106–121.

9. Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2004. – С. 49–54.

Літературна мова обслуговує різні сфери суспільного життя. Залежно від призначення вона може характеризуватися специфічними засобами мовлення. Сукупність таких засобів складає систему – основу функціонального стилю.

Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також поетиках Давніх Греції та Риму. Давні греки стилем називали дерев’яну загострену паличку для письма, уміння користуватися якою було одним із показників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення.

Цікаво, що в давньогрецькій риториці стиль (як вибір певних виражальних засобів) пов’язувався з поняттям доречності. Автори трактатів із риторики розрізняли три види стилю: stilus humilis (простий), stilus mediocris (помірний) і stilus gravis (високий або піднесений). Теорія трьох стилів активно розроблялася у ХVІІ–ХVІІІ ст. викладачами Києво-Могилянської академії. Високий стиль передбачав пишномовний, емоційно урочистий виклад, присвячений важливим подіям, доблесним героям. Відповідно до тем широко використовувалися прикрашувальні мовні засоби: алегорії, гіперболи, метафори, повтори, риторичні питання тощо. Середній стиль пов’язаний з емоційно спокійним викладом із помірним прикрашуванням, який стосувався менш важливих тем, ніж стиль високий. Цим стилем написано віршові твори, легенди і повісті, ораторська проза ХVІІ–ХVІІІ ст. Низький стиль – це емоційно нейтральний, простий виклад, без прикрашувань, присвячений буденним темам (повсякденні побутові, сімейні стосунки і под.). У староукраїнській писемній традиції високий, сердній і низький стиль були пов’язані з поділом літературної мови на старослов’янську, книжну українську та живу розмовну. У сучасній мові таку диференціацію відображено у поділі на е

Стиль (від лат. stylus – загострена паличка для письма, згодом – манера письма) – різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і має особливості використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речень тощо).

кспресивні стилі – використання засобів мови з метою вияву у співрозмовника почуття піднесеності, урочистості або орієнтації на нейтральну інформацію чи досягнення ефекту іронії, зневаги.

Стиль пов’язаний із мистецтвом добору й ефективного використання мовних засобів з певною метою в конкретних умовах й обставинах, з урахуванням особи співрозмовника.

Є різні класифікації стилів, залежно від підходів до їх виокремлення.

За метою спілкування виділяють індивідуальний та функціональні стилі. Індивідуальний стиль (ідіолект) – сукупність мовних засобів, які автор усного чи писемного тексту добирає з огляду на їх придатність для реалізації мети висловлювання; це спосіб формулювання думки; мовні засоби, що характеризують творчість одного письменника чи певний літературнй твір, літературний напрям. Функціональний стиль – різновид сучасної літературної мови, який передбачає добір мовних засобів, що придатні для певного типу висловлювання. Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями останніх у тексті. Функціональні стилі сформувалися у зв’язку з найважливішими суспільними функціями мови. У сучасній українській літературній мові розрізняють науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, конфесійний та епістолярний стилі.

В історії української літературної мови простежується змінність стилів. Наприклад, сучасному публіцистичному стилеві відповідав полемічний; у сучасній літературній мові тривалий час не був реалізований конфесійний стиль.

В усіх функціональних стилях виявляється регулювальна функція літературної норми. Необхідною умовою існування функціонального стилю є мовленнєва системність, тобто спосіб добору й організації мовних засобів у певному типі мовлення. Мовленнєва системність стилю визначає стильову норму – правила добору й організації мовних одиниць у тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам спілкування.

Усі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди у писемній формі не виходять за межі літературних норм. Проте кожен з них має свою специфічну внутрішню стильову норму. Структури на зразок у зв’язку з тим; порушити клопотання; це дає підстави вважати; порядок денний і под. є літературно нормативними. Водночас вони є внутрішньою нормою офіційно-ділового стилю. Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього стилю.

Кожний стиль має:

– сферу поширення і вживання (коло мовців);

– призначення (функція повідомлення, впливу тощо);

– характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

– систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень).

Ці складові конкретизують, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної мови, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Залежно від того, яку мету переслідує мовець, здійснюється вибір засобів. Система мовних засобів, стилістичні норми, сфера поширення, призначення – ознаки, за якими розрізняють мовні стилі.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Науковий стиль виконує пізнавально-інформативну функцію, служить засобом оформлення результатів наукових досліджень, гіпотез, доведення теорій, систематизації знань. Використовується у науковій діяльності, освіті. Його характеризують інформативність, понятійність, точність, предметність, логічність, однозначність, лаконічність, доказовість, переконливість, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.

До ХХ ст. науковий стиль функціонував тільки в писемній формі. Нині простежується збільшення кількості форм усного обміну наукової інформації.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

– великою кількістю наукової термінології;

– наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних та інших знаків;

– оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами;

– використанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

– залученням цитат і посилань на першоджерела;

– як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

– наявністю чіткої композиційної структури тексту;

– монологічним характером текстів;

– переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів.