Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
politologiya_3_1.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Тема 5. Політична влада як основний атрибут

ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

План

  • Влада як суспільний феномен.

  • Політична влада та її основні риси.

  • Політична влада в Україні.

Поняття "влада" має багато сенсів і різноманітних підходів до розуміння. Французький дослідник М.Крозьє порівнює владу з тхо­ром, про якого всі знають, але якого ніхто не бачив.

Вітчизняні політологи зосереджують увагу на трьох значеннях влади: це відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві; вольовий елемент, який полягає у здат­ності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам; інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і устале­ний порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжних наукових джерелах виділяються чотири напрями тлумачення влади: біхевіористський, телеологічний, інструмента-лістський, структуралістський.

Біхевіористський напрям розглядає владу як певний тип по­ведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Ф.Ніцше, Б.Рассела, Б.Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, зате має по­требу в контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.

Телеологічний напрям, представником якого був Т.Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певної мети, запланованих ре­зультатів. Згідно з таким тлумаченям, влада існує для того, щоб реа­лізувати важливу суспільну мету, вона є засобом обміну, тобто ЇЇ віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задоволь­нити основні потреби соціальної спільноти. В такому розумінні вла­да подібна до грошей і є лише символом, за допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку, обмежую­чи свої права, вгамовуючи пристрасті, взамін на добровільне під­порядкування владі, встановленим нею нормам; влада, як і будь-яка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається в жорстокій конкуренції.

Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів. На думку О.Тоффлера, основними інструментами вла­ди є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знан­ня. Однак О.Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розви­нених механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні вина­городи і покарання. Залежно від того, як функціонує система сти­мулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Влада — складний суспільний феномен, який виявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісної взаємодії у гру­пах, організаціях, інститутах), включає як психологічні, так і інституціалізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є.Вятра, влада передбачає наявність у владних відносинах двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо; наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого засто­совується влада (наказ може супроводжуватися погрозою застосу­вати санкції у випадку непокори); підкорення наказові; суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає наказ, має право, а той, кому наказують, має обов'язок. Отже, влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впли­вати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету.

Прагнення до влади є системним мотивом людини. Ніцшеанська традиція стверджує, що владний мотив, тобто прагнення контролю­вати інших людей, впливати на їхню волю, переважає у людини. Б.Скінер, навпаки, вважає, що більшість людей виявляють бажання бути підвладними. Владні мотиви можна розділити на егоцентричні й соціоцентричні. При домінуванні егоцентричних мотивацій особа прагне до реалізації власних амбіцій, для неї пізнавальні й афіліативні потреби не відіграють важливої ролі, а особа з соціоцентричною мо­тивацією прагне до реалізації суспільної мети, задоволення своїх пізнавальних і афіліативних потреб.

Будь-яка влада як засіб обмінних процесів має здатність втрачати свою ефективність. Це явище ерозії влади. Воно характеризується такими ознаками: управлінські дії стають дедалі менш ефективними; чим вищий адміністративний рівень, тим сильніша тенденція до псу­вання влади. До ерозії влади спричиняються такі фактори: особистісні (ендогенні) — інтелектуальний, вольовий і моральний рівень владної особистості та її мотиваційна структура; середовище (екзо­генні) — геополітичні умови, культурні традиції, суспільні установи;процесуальні — динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.

Сутність особистісних факторів полягає в тому, що упродовж певного часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на почат­ку становлення своєї кар'єри особа одержима благородними пори­ваннями, то, досягши владної вершини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її перевагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною автономією, сильною кратичною моти­вацією, стилем реалізації владних повноважень. Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша вірогідність її автономізації, що, зреш­тою, призводить до орієнтації керівників не на ефективність прийня­тих управлінських рішень, а ритуали, пов'язаними зі здійсненням високовладного статусу.

Сильна кратична мотивація, що на перших порах є позитивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з посиленням владної стабільності. У стилі реалізації влади будь-яким керівником переважають як інноваційні, так і рутинні за­соби. Зі зміною умов виникає потреба змінити форму управління, але не всі керівники здатні відійти від звичних способів мислення і дій. Це породжує догматизм і рутинність процесу прийняття управ­лінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити ка­тегоріями майбутнього.

Середовище, або кратичний простір, що впливає на ерозію вла­ди, характеризується ступенем невизначеності, мінливості та склад­ності. Ступінь невизначеності виявляється в тому, що менеджери, політики приймають рішення в умовах дефіциту достатньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально се­лекціонується, щоб відповідати очікуванням керівних органів, або явно фальсифікується. Ступінь мінливості полягає в тому, що в умо­вах швидких суспільних змін керівники не встигають приймати аде­кватні рішення, і тому стають більш консервативними, ніж суспільні інститути. Ступінь складності показує, що цивілізаційний розвиток ускладнює суспільні відносини й обмежує розумові, чуттєві та во­льові можливості людини, і тому управлінці, які приймали опти­мальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися з вико­нанням своїх обов'язків у складній суспільній системі.

На суб'єктів влади чинять значний вплив процесуальні моменти(помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або стати причиною його наступних невдач, а несподіваний успіх призвести до ейфорії, і в підсумку — до різкого падіння.

Аналізуючи процес ерозії влади, треба чітко відрізняти об'єктивні причини від суб'єктивної інтерпретації. Часто люди схильні правильніуправлінські рішення, що не дають швидкого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де насправді цього нема.

Критерієм оцінки ефективності влади є раціональність прийнятих рішень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх загальної кількості.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (влада менеджерів, власників), духовну (влада релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (влада науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.

Політична влада включає: владу політичних інститутів держави, регіонів та місцевого самоврядування, а також владу політичних партій, партійних коаліцій, політичних лідерів, ЗМІ (у недемократичних режимах) або їх окремі сегменти в рамках політичної комунікації. Вона спирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Залежно від того, який із цих засобів найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституційна ознака політичної влади функціо­нує у деяких аспектах. З точки зору парадигми примусу, представле­ної марксистами і неомарксистами, виникнення влади (зокрема дер­жавної) грунтується на насильстві; влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими; у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою "репресив­ного апарату" - армії, поліції, чиновництва, а з допомогою "ідеоло­гічного апарату" -- Церкви, школи, засобів масової інформації; влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпо­середнього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

У сучасному цивілізованому світі влада використовує, як прави­ло, узаконені засоби примусу, тобто впливає на громадян, коли ті порушують чинні правові норми. Крім узаконених, влада вдається і до нелегальних засобів примусу: підкупу, обіцянок, шантажу, штуч­них перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел за­лежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законності влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М.Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то сучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдомонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури (наприклад, визнання влади на ос­нові її династичної спадкоємності). Харизматична легітимність пе­редбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільш нестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли виникає проблема спадкоємності влади і нема ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути відсталос­ті і не втратити "любові" народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може спричинитися до зміни політичної системи. Правничо-раціо­нальна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої учас­ті у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впли­вати на владу і вдосконалювати владні інститути. Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни переконані, що влада забез­печує виконання поставленої мети — створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни. Соціально-евдемонІчна легітимність ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклуєть­ся про їхній добробут і здатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одно­му виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька видів. Під­креслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціо­нування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставітотальної ідеології та поліційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках "керівників" і керованих.

Сучасні типи легітимності ґрунтуються переважно на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від гро­мадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена лібе­ральними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Згідно з цією парадигмою, влада виникає внаслідок угоди між дер­жавою і суспільством для захисту прав і свобод громадян; особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж продемон­струвати відданість спільноті; втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним тоді, коли є потреба захистити націю від зовнішніх ворогів, а також захистити права і свободи громадян; відстоювання "стихійного" порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення "штучно" створеного порядку за абстракт­ними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством у нинішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Політична влада типологізується за характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джере­лами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримуван­ня і противаги.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж, а також узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. І лише у цивілізованих країнах узаконе­ний примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і сво­боди громадян. Примус як основна риса владних відносин поширю­ється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм виділяються три види влади: видимого і прозорогоправління; напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними існують тіньові механізми прийняття рішень; прихова­ного, криптократичного (таємного), правління, при якому громадсь­кості доступна лише та інформація, в якій влада зацікавлена.

За типом владного суб'єкта влада може бути інституційною, груповою, особистою. Інституційність влади полягає у фіксації обсягу повнова­жень, меж компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсо­лютною, необмеженою (східні деспотії та абсолютні монархії) і обме­женою законом (конституційні монархії і сучасні республіканські фор­ми правління), централізованою (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізованою (оптимальний розподіл ком­петенції між центральними органами державної влади й органами самоврядування), деконцентрованою (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).

Якщо інституційні суб'єкти розкривають юридичні й ор­ганізаційні можливості владних суб'єктів, то групові реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами влади можуть бути ор­ганізації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реа­льний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їхньо­го чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу.За цими критеріями влада поділяється на національну, партійну, олігархо-кланову (мафіозну).

Особиста влада має інституційні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституційними можли­востями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституційних можливос­тях визначні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває-монарxічною, деспотичною, тиранічною, дик­таторською, харизматично-традиційною. Крім цього особа, яка наділена владою, може стояти вище, на рівні і нижче інституційних можливос­тей свого часу. Вище інституційних можливос­тей стоять, як правило, великі особистості (такі як Дж. Вашингтон, А. Лінкольн, К. Аденаур), а нижче – одіозні постаті.

До джерел формування влади відносяться суб'єкти політичного процесу та інституційні механізми її формування. За першою групою критеріїв влада типологізується як тиранічна, деспотична, монархічна, аристократична, деспотична, а за другою групою кри­теріїв — як династична, узурпаторська, виборна, призначувана, деле­гована.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одних руках або в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати ор­гани, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції. Механізм стримування і противаги, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентращї влади в руках якогось лідера або елітного середовища.

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або пребуванні у зародковому стані інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, підкупу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказанного слід додати, що в Україні перважає легітимність, яка грунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Традиційна легітимність функціонує у вигляді соціально-евдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерналізм, і національно-патріотичної – етнокультурні та етнополітичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають всебільшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції і політичної реформи, політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів в рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб’єктів, то треба зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Через це відбувається жорстка бородьба між владними субєктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

Серед групових субєктів політики найбільший вплив на політичну владу мають представники великого бізнесу, які належать до політичного керівництва або перебувають підпатронатними йому. В той же час представники середнього та малого бізнесу, а також освітньої-наукової та культурної сфери (незважаючи на посилення їхньої активності сьогодні) ще нездатні вагомо впливати на процес прийнятття політичних рішень.

Феномен особистої влади виявляється рельєфніше ніж інституційної. Суть його полягає в тому, що політичний лідер, спираючись на інституційні ресурси, близьке оточення, фінансовий капітал (як правило, тіньовий) і власну харизму, володіє значною особистою владою. Але в умовах посилення динаміки демократичного політичного процессу політичний лідер може втратити як владу інституційну так і особисту, якщо результати його діяльності не будуть відповідати суспільним очікуванням. Парламентські вибори 2006-2007 рр. підтвердили закономірність цього процессу: посилили свою позицію (особисту владу) ті політичні лідери, які висунули більш привабливіші для суспільства ідеї і послідовно їх відстоювали.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто – ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія – це група людей, яка знаходячись на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних та трудових ресурсів, нагромалила в своїх руках потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани - це об’єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На сьогоднішньому етапі, коли політична конкуренція посилюється і активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні є недостатньо збалансована і ефективна. Якщо до 2004 року політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Премєр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьму слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.