Тема 6. Політичні режими

План

• Сутність і структура політичного режиму.

• Основні ознаки політичного режиму.

• Типи політичних режимів.

Якщо поняття "політична система" передає характер і специфіку функцій політичних інститутів стосовно інших суспільних систем у їх статичному вигляді, то поняття "політичний режим" розкриває способи І механізми формування та розподілу політичної влади у політичній системі, форми взаємозв'язків суб'єктів політичного про­цесу. Отже, поняття "політичний режим" стосується динамічного, або процесуального, аспекту політичної системи.

Поняття "політична система" охоплює всю специфіку політичного процесу на різних структурних рівнях, не виділяючи окремо владних відносин. Його зміст розкривається через такі системні ознаки, як: специфіка політичного процесу у тому чи іншому типі суспільства (за різними методологіями типологізації); обсяг і характер впливу політики на суспільний розвиток; ментально-поведінкові аспекти суб'єктів політичного процесу (політична культура); способи і ме­ханізми розподілу влади в політичному просторі (політичний режим).

Поняття "політичний режим" розкриває не весь, а лише політико-владний зміст поняття "політична система". Наприклад, вимоги сту­дентів до органів державної влади як політичне явище можна вклю­чити у зміст поняття "політична система". Однак, якщо аналізується характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, то за змістом вживається поняття "політичний ре­жим".

Отже, поняття "політичний режим" висвітлює процесуальні аспек­ти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи; способи і механізми роз­поділу влади у політичному просторі; характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами, а також між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняній правовій і політологічній науці прийнято роз­глядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами — формами державного правління та державного уст­рою. Однак такий підхід алогічний, тому що, по-перше, обсяг понят­тя "політичний" ширше, ніж поняття "державний"; по-друге, у відкри­тому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття "політичний режим" стосується процесу всіх структурних елементів політичної системи на інституційному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між державою і громадянами; вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); державою та ор­ганами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації; державою і партіями; правлячими елітними групами й опозицією; виборчою системою і формою державного правління; партіями і групами тиску; ідеоло­гічними та неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості, якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передба­чені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжна­родними конвенціями, що стосуються механізму реалізації сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-куль­турних прав, чи порушує держава права людини (мотиви, форми, масштаби порушення).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юри­дичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволи­ти політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують у багатьох слабо і середньорозвинених країнах, однак ступінь правового захисту прав грома­дян тут недостатній порівняно з високорозвиненими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, уря­дом, парламентом, вищими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг пов­новажень президентської влади призводить до авторитаризму, а законо­давчої — до охлократичної олігархії. Якщо допускати дуалізм вико­навчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення пов­новажень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних по­вноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.

Оптимальним співвідношенням між владними інститутами є чіткий розподіл виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Великобри­танія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виник­нути при сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з вико­навчою владою у політичне неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або за обмеженої прерога­тиви парламенту при значно розширених (авторитарних) повнова­женнях президента (сучасні Білорусь, Росія).

Політичний режим залежить також від співвідношення повнова­жень між державними, регіональними і місцевими владними структурами.В сучасних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процесс децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентралізації, як свідчить досвід європейських держав за­лежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної спе­цифіки регіонів, протяжності території і кордонів, правової і громад­ської культури населення.

Відносини між державою і партіями передбачають різноманітні їх взаємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність.

З точки зору істотної ознаки полі­тичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, непідконтрольними державі, то їх вже мож­на вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.

Для з'ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мо­тивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача су­часних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клі­кам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правля­чою елітою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвиненій партійній сис­темі опозиційні сили неспроможні достойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою.

Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дає змогу найбільш точно відобразити істотні риси сучасних демокра­тичних політичних режимів. При цьому ефективність кожної виборчої системи залежить від форм державного правління і політичної культу­ри. Найбільш ефективною є пропорційна преференційна виборча система із застосуванням регіональних списків у парламентській республіці. У перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію.

Якщо громадськість здійснює цивілізований тиск на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, і, як наслідок цього, зростає рівень партійної конку­ренції. У випадку домінування інтересів окремих соціальних груп, силь­них у майновому, фінансовому чи ідеологічному розумінні, партії, при­криваючись "народними інтересами", апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені виражати стратегію монопольних груп. Приско­рювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу.

У відносинах держави і груп тиску важливо створити рівні пра­вові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства, легального лобіювання інтересів, спрощен­ня процедури законодавчого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до обєктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (із статусом автономії) і групи тиску як репрезинтанти громадських інтересів.

Ідеології як певні системи ідей, поглядів виражають інтереси гру­пових суб'єктів політики і тому важливою ознакою політичного ре­жиму є стан ідеологічного процесу в суспільстві. Сучасна західна політологічна наука вирізняє п'ять основних політичних ідеологій: комуністична, соціал-демократична, ліберальна, консервативна, фа­шистська.

Комуністична ідеологія ґрунтується на утопічних ідеях Т.Кампа-нелли, Т.Мора, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна про такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди отримуватимуть за свою працю за потребами. Комунізм відки­дає ліберально-демократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права "трудящих", і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності, надання пріоритету державній, колекивній формі власності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.

Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е.Бернштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях поліп­шення соціального становища робітничого класу. Якщо до 60-х років XX ст. соціал-демократія надавала перевагу державному регулюван­ню економіки, державній формі власності як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідніших верств населення, то на су­часному етапі вона визнає економічну ефективність приватної влас­ності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за раху­нок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціал-демократія зорієнтована не тільки на робітничий клас, а й на широкі верстви представників найманої праці.

Ліберальна ідеологія пройшла складний шлях еволюції і набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно можна поділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідеології просвітництва і відстоював ідеї абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціальний лібе­ралізм виник у 20-30-х роках XX ст. в Америці, ґрунтувався на еко­номічних ідеях Дж.Кейнса і розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціал-де­мократії. Неолібералізм ґрунтується на вченнях М.Фрідмана і Ф.Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регу­лювання економіки як економічно неефективне, що породжує без­ладдя і корупцію, відстоюють ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання еко­номічних і соціально-культурних процесів як у комуністичній, так і соціал-ліберальній інтерпретації як дві форми "конструктивістської єресі". Лібертаріанці вважають, що державні органи повинні також функціонувати за законами ринку, і тому з часом можуть бути при­ватизовані структури поліції, оборони і правосуддя. Вони відстою­ють принцип "необмеженої свободи", при якій кожна людина жила б так, як сама хоче (за винятком посягання на свободу іншої людини).

Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цін­ностей, таких, як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, котрий акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, Церква, нація і держа­ва. Консерватизм поділяється на традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.

Традиціоналісти (Ф.Шатобріан, Е.Берк, Ж. де Местр) заперечу­вали ідеї революції і конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі.

Елітарні теорії (В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс, Х.Ортега-і-Гассет) протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу інертній масі як об'єктові політичних маніпуляцій. Вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека зародження фашизму і комунізму.

Сучасний неоконсерватизм є, швидше, модернізаційним, ніж тра­диційним, його умовно можна поділити на англо-саксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціально-економічній політиці, і християнсько-демократичний — близький у соціально-економічній сфері до соціал-демократії. Однак в інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збережен­ня здорового начала національного буття, меритократичного (арис­тократичного) державного управління.

Ідеологія фашизму об'єднує всі праворадикальні течії, для яких характерні: расове розуміння нації як антропо-біологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість, зміцнення нації за рахунок розширення території, визнання ієрархічної будови суспільства, його поділу на вищі і нижчі касти, відстоювання расової чистоти, пошук суспільного ідеалу в минулому, інтерпретація історичного зла як світової змови (жидів-масонів), розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності, соціальний захист населення за етнічною ознакою.

Сучасний неофашизм дещо пом'якшив расові й імперські пре­тензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужозем­ного, намагається захищати національну самобутність усякими засо­бами.

Виходячи з характеристики основних рис політичного режиму, розглянемо основні підходи до його типологізації: системний, класич­ний, який намагається охопити всі системні ознаки режиму; фрагмен­тарний, що типологізує режим за конкретними проявами його основ­них ознак. Згідно з першим підходом до типологізації, політичний режим поділяють на тоталітарний, авторитарний і демократичний.

Тоталітарний режим ґрунтується на тотальному (лат. totalitas- загальність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Понят­тя "тоталітаризм" прийшло у філософсько-політичний лексикон XX ст. з праць Дж.Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської партії Італії Б.Муссоліні. Дослідники тоталітаризму Ф.Хайєк, К.Поппер, К.Фрідріх і З.Бжезінський розкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з етатистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою лібераль­ного індустріального суспільства. Тоталітаризм — явище XX ст. Він виникає в кризових ситуаціях, пород­жених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де існує, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, з іншого — могутні владні, технічні, психологічні можли­вості мобілізації мас для виходу з такої ситуації.

Для тоталітарного режиму характерні тотальний контроль держа­ви за усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві; повне панування єди­ної ідеології, терористичний поліційний контроль; мілітаризація су­спільного життя і знищення громадянського суспільства; проголо­шення принципу органічної єдності держави і народу; панування во­єнної або планової економіки.

До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів Й.Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Р.-М.Хомейні та режим Талібану у Авганістані. Тоталітарні режими були, як правило, комуністичними та фашистськими. Комуністичні режи­ми відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося ліквідувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, вони ґрунтувалися на привабливих ідеях "інтернаціональної солідарності" трудящих і "світлого комуністичного майбутнього", в той час коли фашистські режими пропагували вищість своєї нації і необхідність світового панування.

Авторитарний режим характеризується зосередженням необме­женої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав ісвобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парла­ментаризму, навіть боротьбу політичних партій.

Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролюва­ти всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання "великих ідей", не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами, не заохочує егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі колишні абсолютні, а також сучасні монархії в слаборозвинених країнах (Йор­данія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській Америці), "патримоніальні тиранії", де держава є влас­ністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими суперпрезидентської влади (поширені у країнах Близького Сходу та СНД).

Демократичний режим включає сукупність ознак, протилежних тоталітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, гро­мадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна класи­фікувати: за формою державного правління - на президентський, пар­ламентський, президентсько-парламентський; за формою демократії - на ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний; за етапами розвитку демократизації - на демократичний режим першої хвилі демократизації (1896-1926 рр.), демократичний режим другої хвилі демократизації (після краху фа­шистського тоталітаризму (1943-1962 рр.) і демократичний режим третьої хвилі (з'явився у 80-х років XX ст.).

Авторитарно-демократичний режим (мягкий авторитаризм) характеризується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місцевих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управління, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини. Такий ре­жим існував у Франції за часів де Голля, а також існує у багатьох країнах Латинської Америки і деяких країнах СНД.

Анархо-демократичний режим, охлократичний передбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над ви­конавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. Для анархо-демократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регу­лювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.

Олігархо-клановий режим ґрунтується на домінуванні у струк­турах політичної влади могутніх політико-бізнесових і мас-медіа угру­повань, які, володіючи надприбутками, контролюють політичні струк­тури — парламентські фракції, партії, громадські організації, а також сегменти інформаційного простору (телеканали, радіомовлення, га­зети тощо). Вони домоглися свого становища не в умовах конкурен­ції, де треба виявити талант, а в умовах свого монопольного станови­ща у таких секторах економіки, як ПЕК, торгівля підакцизними то­варами і природними ресурсами, а також державного протекціонізму і негрошових форм розрахунків (бартеру, взаємозаліків, векселів).

Для класифікації політичних режимів використовують підхід, за­пропонований французьким політологом Е.Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диферен­ціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (ос­новною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олі­гархію (передбачає відсутність або формальне існування демократич­них інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); то­талітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтен­сивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропону­вав А.Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажо­ритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); пар­ламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеч­чина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президент­сько-пропорційний (країни Латинської Америки).

На думку А.Лейпхарта, найвищі показники демократичності (пред­ставництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) і економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені в країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі — при президент­сько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від спів­відношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все — від ступеня цивілізованості всього суспільства.