Тема 8. Політико-правова система україни

• Політичні інститути державної влади.

• Судова система та прокуратура.

• Політичні інститути реґіонального та місцевого самоврядування.

• Партійна система.

• Виборча система.

Україна належить до країн перехідного типу, яка поступово і повільно здійснює перехід від посткомуністичного суспільства до ліберально-демократичного. Її територія становить 603,7 тис. км², населення — 45,7 млн осіб, а річний обсяг ВВП за ПКС — більше 337 млрд дол., номінальний ВВП – понад 179 млрд., а на душу населення відповідно 7 331 $ і 3 955. Культурно-державні корені України сягають у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Гетьмансько-козацької держави. У 1917—1920 рр. Україна здобула державну незалежність, яка була виражена у трьох формах: УНР, Гетьманату і ЗУНР. У 1922—1991 рр. Україна перебувала в складі СРСР, а коли розпалась радянська імперія, проголосила незалежність (24 серпня 1991 р. акт проголошення незалежності був ратифікований всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.).

Нова Конституція України була прийнята парламентом 28 червня 1996 р. Вона визначила основні орієнтири державо­творення та суспільного розвитку. В Конституції знайшли відоб­раження загальна характеристика держави, статус централь­них органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і про­тиваг між ними.

У конституції проголошується верховенство права, а також те, що українська держава є суверенною, незалежною, демокра­тичною, правовою і соціальною. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сут­ність якого зводиться до таких показників:

1. усі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі конституції і відповідати їй;

2. норми конституції є нормами прямої дії, які передбача­ють звернення громадян до суду безпосередньо на підставі кон­ституції для захисту своїх прав і свобод;

3. чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втра­чають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

У Конституції передбачені запобіжні механізми захисту її від кон'юнктурних впливів влади, суть яких зводиться до такого:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів "Загальні засади", "Вибори", "Референдуми", "Внесення змін до Конституції"), якщо за законопроект про конституційні зміни, поданий Президентом або третиною депутатів Верховної Ради, проголосує попередньо абсолютна, а на наступній сесії — кваліфікована (дві третини) більшість від конституційного скла­ду парламенту;

2. перегляд цих розділів може відбутися, якщо за законо­проект про конституційні зміни, поданий Президентом або ква­ліфікованою більшістю депутатів Верховної Ради, проголосує також кваліфікована більшість депутатського складу і після цього він буде затверджений всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом;

3. конституційні зміни до будь-якого розділу можуть відбу­тися за результатами всеукраїнського референдуму, призначе­ного Президентом за народною ініціативою.

Конституція не може бути змінена:

1. якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України;

2. в умовах воєнного або надзвичайного стану;

3. не раніше, ніж через рік від моменту внесення законопро­екту про зміни;

4. протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;

5. законопроект про зміни до конституції може розглядати­ся парламентом за наявності висновку Конституційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними сила­ми призвели до закріплення певних недосконалих і суперечли­вих норм. Це, передусім, стосується:

1. суперечності між проголошеним принципом, який визнає народ суб'єктом змін конституційного ладу, і принципом, який надає право змінювати конституцію тільки органам державної влади — Президентові та Верховній Раді, не передбачивши при цьому права на народну ініціативу;

2. відсутності ефективного механізму стримування і проти­ваги між органами державної влади, який полягає у тому, що, по-перше, практично неможливо здійснити процедуру імпічменту та розпуску парламенту; по-друге, президент має вирішаль­ний вплив як на формування уряду, так і на припинення його повноважень, однак не несе політичної відповідальності за діяльність; по-третє, парламент дає згоду на призначення голо­ви уряду і може висловити вотум недовіри йому як під час схва­лення урядової програми, так і після закінчення однорічного терміну від моменту схвалення цієї програми. Проте ні резолю­ція недовіри, ні постановка урядом питання про довіру не тяг­не за собою можливості розпуску парламенту главою держави;

3. невизначеності партійного механізму формування політич­ної влади загалом і уряду зокрема;

4. неконкретизованості понять і структури спеціалізації суддів, апеляційної і касаційної інстанцій, суду присяжних і місцевих судів;

5. громіздкості структури й обсягу повноважень обласної і районної держадміністрації, яка практично унеможливлює процес цивілізованого розвитку органів місцевого самовряду­вання, особливо на регіональному рівні;

6. збереження депутатського імунітету в тій формі, яка не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідаль­ності без згоди парламенту, навіть якщо він затриманий на місці злочину;

7. гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплат­ної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закла­дах та безплатного державного і муніципального медичного об­слуговування;

8. збереження протягом п'яти років нинішнього статусу про­куратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади.

Недосконалість Конституції, особливо тих норм, які стосу­ються механізму стримування і противаги між інститутами дер­жавної влади, а також повільне і незбалансоване здійснення ре­форм (політико-правових і економічних) призвели до становлен­ня політичної системи в Україні, яка не відповідає західній моделі і має багато спільного з колишньою радянською системою.

Політична система України за типом суспільства є посткому­ністичною. Вона поєднує елементи командно-адміністративної (у вигляді громіздкого апарату президентської влади, що збе­рігає структуру і відтворює функції колишніх радянських і пар­тійних органів), мафіозної (у вигляді нелегальних каналів роз­поділу державних фінансів і державної власності), демократич­ної (у вигляді створення правових передумов для розвитку політичних і громадських інститутів) систем. Політична систе­ма України ґрунтується на культурно-політичних традиціях східно-православного суспільства і відповідає рівню цивілізо­ваного розвитку індустріального та перехідного суспільств.

За типом політичного режиму політична система України зазнала ряд істотних змін: на початку державної незалежності перебувала в стані анархо-демократичного режиму, пізніше (з 1994р.) – авторитарно-демократичного, олігархо-кланового; (з 2004 р.) набула деяких ознак режиму консолідованої демократії, а на сучасному етапі політичного розвитку – поступово набуває ознак авторитарного режиму.

Аналізуючи політичну систему України варто зупинитися на її основних атрибутах, які вона набула після конституційної реформи 2004 р.

Законопроект № 2222 про конституційні зміни був проголосований 8 грудня 2004 р. Успішному голосуванню за названий пакет передували домовленості, досягнуті під час "круглих" столів в умовах найвищого піднесення "помаранчевої" революції за участю глави держави і голови парламенту (Л. Кучми, В. Литвина), двох кандидатів у Президенти (В. Ющенка, В. Януковича), а також Верховного комісара з питань безпеки та міжнародної політики ЄС — X. Солани, Президентів Польщі і Литви — О. Кваснєвського і В. Адамкуса, представника ОБСЄ — Я. Кубіша.

Конституційний закон був кроком вперед на шляху створення збалансованої демократичної моделі державної влади, в якій повноваження глави держави значно обмежені й перерозподілені між урядом та парламентом. У такій моделі вагомо зростає політична роль прем'єр-міністра і уряду, сформованого парламентською партійною більшістю. Згідно конституційних змін глава держави отримав право:

• за пропозицією коаліцій депутатських фракцій вносити подання для призначення парламентом прем'єр-міністра, міністра оборони і закордонних справ;

• вносити подання для призначення і звільнення парламентом голови СБУ;

• призначати та звільняти за згодою парламенту Генерального прокурора, а також за поданням прем'єр-міністра — керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять у Кабінет Міністрів;

• після консультації з головою Верховної Ради, його заступниками, головами депутатських фракцій розпускати парламент, якщо останній протягом місяця не створить коаліцію депутатських фракцій, протягом 60 днів не сформує уряду від моменту відставки попереднього уряду, протягом 30 днів під час однієї сесії не розпочне пленарні засідання.

Роль Верховної ради у політичній системі стала більш вагомою, ніж це було раніше. Вона отримала право:

• формувати протягом місяця коаліцію депутатських фракцій, висувати пропозицію для подання главою держави кандидатури прем'єр-міністра;

• призначати за поданням Президента прем'єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, а за поданням прем'єр-міністра — інших міністрів, а також голів Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення та радіомовлення і Фонду державного майна;

• вирішувати питання про відставку прем'єр-міністра, а також про дострокове звільнення міністрів та керівників відомств за тією ж процедурою, що і призначення; призначає і звільняє за поданням Президента голову СБУ;

• надавати згоду на призначення та звільнення главою держави Генерального прокурора.

Треба зауважити, що названі конституційні зміни не в повній мірі вирішили питання з точки зору створення ефективного механізму стримувань і противаг між главою дердави, парламентом і урядом, а також між державними, регіональними і місцевими органами влади. Це зокрема стосувалося: суперечливого порядку формування уряду, в рамках якого одна частина міністрів призначається парламентом за поданням Президента, а інша – Премєр-міністра; недосконалого механізму формування уряду, який передбачає неохідність попереднього створення коаліцій депутатських фракцій, що виглядає зайвим етапом цього процесу з точки зору міжнародної практики; збереження за главою держави управлінських функцій у сфері міжнародної політики та національної безпеки і оборони; право Президента призупиняти акти КМУ з одночасним зверненням їх у КСУ.

Але Україна не зробила наступних кроків на шляху створення демократичної моделі політичної системи, а навпаки за Президента Януковича повернулася до старої моделі. Це стало завдяки рішенню КСУ про скасування закону про конституційні зміни 2004 р.

Згідно чинної Конституцією Президент:

• виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина;

• представляє Українську державу в міжнародних відносинах;

• веде переговори, укладає міжнародні договори;

• є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України і Головою Ради національної безпеки й оборони;

• приймає рішення з питань громадянства (видає укази про прийняття, вихід із громадянства чи його втрату, володіє правом законодавчої ініціативи);

— призначає всеукраїнський референдум за народною іні­ціативою, а також на затвердження рішення Верховної Ради України про внесення змін і доповнень до І, III і XIII розділів Конституції, може розпустити Верховну Раду України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії вона не може розпочати пленарні засідання;

• видає укази і розпорядження, які контрасигнуються (візуються) прем'єр-міністром і міністром;

• має право скасувати акти уряду України і акти уряду АРК, накладати вето на закони України, зупиняти дію актів ВР АРК;

• утворює суди у визначеному законом порядку, призначає третину складу Конституційного суду та судів загальної юрисдикції строком на п'ять років;

• подає парламенту на затвердження і звільнення кандидатуру Голови Національного банку України, призначає половину складу Ради Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

• призначає за згодою парламенту голову уряду, а за його поданням міністрів та керівників центральних виконавчих органів;

• звільняє голову уряду та Генерального прокурора без згоди парламенту.

У випадку державної зради або скоєння іншого злочину Президент може бути усунений із своєї посади шляхом імпіч­менту. Питання про імпічмент може ініціювати не менше, ніж половина депутатів від конституційного складу парламенту, після чого створюється тимчасовий комітет у складі спеціаль­ного прокурора і спеціальних слідчих. На підставі висновків комісії парламент 2/3 голосів приймає рішення про обвинува­чення Президента.

Остаточне рішення про усунення Президента з поста прий­мається парламентом трьома четвертими від конституційного складу на підставі висновків Конституційного суду щодо конституційності процедури розслідування і висновків Верховного Суду про ознаки державної зради й інших злочинів.

До повноважень Верховної Ради України, належать:

• внесення змін до Конституції;

• прийняття законів;

• призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території України;

• затвердження державного бюджету і контроль за його ви­конанням;

• визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

• оголошення стану війни за поданням Президента;

• усунення Президента в порядку імпічменту;

• схвалення урядової програми;

• здійснення контролю за діяльністю уряду;

• прийняття резолюції недовіри до уряду, яка має наслідком його відставку, а також дострокове припинення повноважень як голови уряду, так і його членів;

• дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

• призначення та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови та членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку, половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

Однак конституційне визначення статусів парламенту і депутата, кола питань, які регулюються виключно законом, не розв'язали на нинішньому етапі проблему відставання українського парламентаризму від вимог сучасності.

Це, передусім, стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, що суперечать сучасній цивілізованій практиці парламентаризму.

Нерозв'язаними залишаються також питання:

• чіткого визначення дисциплінарної відповідальності депутата перед парламентом;

• доступності для громадськості матеріалів про авторство законопроектів і голосування депутатського корпусу, його участь у роботі комісії;

• вдосконалення процедур законодавчого процесу, розмежу­вання його стадій;

• обговорення законопроектів і голосування за них;

• розширення контрольних функцій парламенту.

Парламентський контроль за дотриманням прав і свобод громадян здійснює Уповноважений ВРУ з прав людини, який призначається (терміном на п'ять років) і звільняється українським парламентом. Український омбудс-мен має право:

• невідкладного прийому Президентом, Прем'р-міністром, головами Конституційного, Верховного та вищих спеціалізова­них судів, а також Генеральним прокурором;

• конституційного звернення з приводу відповідності Кон­ституції законів та правових актів Президента, уряду, Верхов­ної Ради кримської автономії, а також офіційного тлумачення Конституції та законів;

• бути присутнім на засіданнях парламенту, уряду, Верхов­ного та вищих спеціалізованих судів, колегії генеральної про­куратури;

• вимагати від посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій сприяти проведенню перевірок на предмет порушення прав людини;

• відвідувати у будь-який час заклади затримання, поперед­нього ув'язнення, позбавлення волі та примусового лікування;

• звертатися до суду із заявою про захист прав громадян, які самі не спроможні цього зробити, а також особисто або че­рез свого представника брати участь у судовому процесі;

• направляти у відповідні органи акти реагування для усу­нення порушень прав людини цими органами;

• перевіряти стан дотримання прав і свобод громадян орга­нами державної влади.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом Укра­їни та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-мі­ністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції Укра­їни Кабінет Міністрів України:

• забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здійс­нення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

• розробляє і здійснює загальнонаціональні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і культурного роз­витку держави;

• здійснює управління об'єктами державної власності, роз­робляє проект державного бюджету і забезпечує його виконан­ня (після затвердження його парламентом);

• здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздат­ності країни, національної безпеки держави, громадського по­рядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяль-ності;

• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, економічної безпеки і природокористування;

• вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.

Дострокове припинення повноважень уряду можливе у ви­падку його відставки: з ініціативи уряду, відставки прем'єр-міністра, що означає відставку уряду, прийняття резолюції не­довіри до уряду парламентом, а також у разі усунення з посади прем'єр-міністра.

Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміністрації. До місцевих державних адміністрацій належать: районні, обласні, міські (Києва та Севастополя), Автономної Республіки Крим. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням уряду, а також у випадку висловлення їм недовіри двома третинами депутатів від складу відповідних Рад.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання Консти­туції і законів, актів Президента, Кабінету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів; взаємодіють із органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного й культурного розвитку, забезпечують законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян.

По-п’яте, необхідно забезпечити сприятливі умови для повноцінного розвитку інститутів громадянського суспільства шляхом законодавчого закріплення (конституційного) права громадян на:

• законодавчу ініціативу;

• ініціювання громадянами внесення змін до Конституції або прийняття нової Конституції;

• ухвалення Основного Закону конституантою;

• створення громадських рад на всіх рівнях політико-владних інститутів як суб’єктів легальної лобістської діяльності і незалежної громадської експертизи політичних проектів;\

• отримання об’єктивної інформації в рамках громадського телебачення і радіомовлення, у форматі якого політики зобовязані проводити дебати під контролем незалежних громадських експертів;

• отримання якісної освіти, яка передбачає автономію університетів, конкурентні засади державного фінансування, сучасну систему оцінювання якості ВНЗ;

• дострокове припинення повноважень голів та представницьких органів місцевого самоврядування шляхом місцевих референдумів, законність процедури проведення яких має бути визнана адміністративними судами.

Судова система, згідно з Конституцією України, включає суди конституційної і загальної юрисдикцій.

Конституційний суд України, який є єдиним органом кон­ституційної юрисдикції в Україні, складається з 18 суддів, тре­тину яких призначають Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів України. Суддею Конституційного суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу освіту і десять років стажу за фахом, володіє держав­ною мовою і живе в Україні останні двадцять років.

Судді Конституційного суду України призначаються на де­в'ять років, а голова суду обирається на спеціальному пленар­ному засіданні зі складу суддів Конституційного суду шляхом таємного голосування лише на один трирічний термін. За Кон­ституцією України та законом "Про Конституційний суд Украї­ни" від 16 жовтня 1996 р., він уповноважений прийняти рішен­ня щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів Президента, КМУ, правових актів ВР АРК. Ці питання розглядаються за зверненням Президента України, народних депутатів України у кількості не менше, ніж 45 осіб, Уповноваженого ВРУ з прав люди­ни, ВР АРК.

Питання конституційності нормативних актів адміністратив­них державних органів та органів кримської автономії, а також органів місцевого самоврядування віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання і конституційне звернення. Кон­ституційне подання — це письмове клопотання про конститу-ційність нормативно-правових актів, суб'єкти якого є чітко ви­значені конституцією. Конституційне звернення — це письмове клопотання про необхідність офіційного тлумачення конституції для забезпечення реалізації прав і свобод громадян. Його суб'єктами є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Закони та інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність від дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність.

Систему загального судочинства складають: Верховний суд (вищий судовий орган судів загальної юрисдикції), який дає роз'яснення з питань застосування законодавства, є суб'єктом конституційного подання з приводу конституційності законів у процесі здійснення правосуддя судами цієї юрисдикції; Вищі спеціалізовані суди розглядають справи в касаційному порядку в межах своєї юрисдикції; спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції; апеляційні суди розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції; місцеві суди (районні у містах, міські та військові) розглядають цивільні, кримінальні й адміністративні справи як перша інстанція. Суди присяжних функціонують у загальних апеляційних судах і розглядають справи в межах, визначених процесуальним законом.

Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-технічне) здійснює державна судова адміністрація. Фінансування судів відбувається за рахунок державного бюджету, в якому законодавство передбачає окрему статтю видатків для фінансування судової влади. Функції головного розпорядника бюджетних коштів виконує Конституційний суд, Верховний суд, вищі спеціалізовані суди для своїх власних потреб, а для всіх інших судів, кваліфікаційних комісій, органів судівського самоврядування, державної судової адміністрації — державна судова адміністрація. Державна судова адміністрація розробляє і затверджує за поданням Ради судів єдині нормативи фінансового забезпечення судів всіх рівнів.

Судова система України і надалі залишається малоефектив­ною з погляду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є: недостатній рівень фінансування судів, який не дає змоги забезпечити конституційні гарантії незалежності судової влади; відсутність процесуального законодавства, в першу чергу кримінально-проецесуального яке би відповідало європейським стандартам; збереження елементів радянської тоталітарної практики, яка проявляється у праві судів відправляти справу на повторне розслідування; відсутність інституту мирових судів (на них можуть поширюватися прямі вибори), що дало б можливість розглядати незначні кримінальні та цивільні справи поза судами першої інстанції; недосконалий механізм реалі­зації судових рішень, а також юридична відповідальність судів за порушення матеріальних та процесуальних норм законодавства; недостатній механізм санкцій за неповагу до суду; збереження юридичної залежності суддів від президентської влади в силу законодавчого розширення повноважень Вищої ради юстицій; недосконалий механізм призначення судів, який не передбачає публічного конкурсу із використанням спеціалізованого комп’ютерного тестування.

У системі судової влади діє також Вища рада юстиції України, до відання якої належить: 1) внесення подання на призначення і звільнення суддів; 2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності; 3) накладання дисциплінарного стягнення на суддів Верховного суду і суддів вищих спеціалізованих судів; 4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Вища рада юстиції складається з 20 членів, по три члени якої призначають Президент, Верховна Рада, з'їзд суддів, з'їзд адвокатів, з'їзд вищих представників вищих навчальних закладів та наукових установ, двох членів — Всеукраїнська конференція працівників прокуратури і три (Голова Верховного суду, Міністр юстиції і Генеральний прокурор) входять за посадою.

Прокуратура в правовій системі України є самостійним цен­тралізованим органом з підпорядкування прокурорів нижчого рівня прокурорам вищого рівня. Згідно з Конституцією Украї­ни прокуратура виконує функції: підтримки державного обви­нувачення в суді; представництва інтересів громадянина або держави в суд у випадках, передбачених законом; нагляду за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство; нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кри­мінальних справах, а також при застосуванні інших примусо­вих заходів, пов'язаних із обмеженням свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод громадян органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами.

На сьогоднішньому етапі визріла необхідність у зміні статусу і функцій цього органу. Це зокрема стосується позбавлення прокуратури слідчих функцій та нагляду у сфері дотримання законності щодо прав і свобод громадян. Крім цього необхідно змінити порядок призначення Генерального прокурора та прокурорів нижчих рівнів, а також децетралізувати прокуратуру, щоб її органи функціонували на рівні відповідних судових інстанцій (наприклад, Генеральний прокурор на рівні Верховного Суду).

До реґіональних структур влади в Україні можна віднести кримську автономію - АРК, обласні та районні ради. Кримська автономія має власну консти­туцію — представницький орган — ВР АРК, уряд — РМ АРК. Юридичний статус кримської автономії, межі її компетенції визначені в Конституції України та Кон­ституції АРК.

Однак кримська автономія має істотні державні обмеження, які полягають у тому, що: 1) Конституція АРК затверджується українським парламентом; 2) нормативно-правові акти Верхов­ної Ради АРК можуть бути зупинені Президентом України з од­ночасним зверненням до Конституційного суду, а акти Ради Міністрів — скасовані главою держави; 3) повноваження Вер­ховної Ради АРК достроково можуть бути зупинені українським парламентом за наявності висновків Конституційного суду України; 4) кандидатури до уряду АРК узгоджуються з Прези­дентом України; 5) нормативно-правові акти АРК не повинні суперечити Конституції і законам України; 6) правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України; 7) діє інститут представника Президента України, який забезпечує втілення в життя конституції і законів Украї­ни, координує діяльність державних органів автономії і має право брати участь (із правом дорадчого голосу) у засіданнях уряду автономії.

Районні та обласні ради є органами регіонального самоврядуван­ня, що представляють суспільні інтереси територіальних гро­мад сіл, селищ та міст. Голови обласної та районної Рад обираються Ра­дами і очолюють виконавчі комітети. Обласні та районні Ради затверджують бюджети та програми соціально-економічного і культурного розвитку реґіонів, а також здійснюють контроль за їх виконанням, можуть двома третинами голосів висловити недовіру головам районної і обласної держадміністрацій, що тягне за собою їхню відставку Президентом України.

На регіональному рівні діють також структури державної влади — районні й обласні держадміністрації.

Місцеве самоврядування здійснюється тери­торіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тоб­то через проведення референдумів, загальних зборів громадян, місцевих ініціатив, громадських слухань тощо), так і через орга­ни місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи). Представницькі органи громад оби­раються прямими виборами строком на пять роки. Так само обираються голо­ви громад, які відповідно іменуються як сільський, селищний та міський голови. Голови самоврядування цього рівня по­єднують у собі дві функції: керівника виконавчої влади і спіке­ра ради, а також реалізують державні повноваження.

Закон про місцеве самоврядування передбачає компетенції як Рад, так і їхніх виконавчих комітетів. До компетенції Рад належать такі повноваження: затвердження місцевих програм та бюджетів і контроль за їх виконанням; встановлення місце­вих податків і зборів та розмірів їхніх ставок у межах закону; утворення позабюджетних коштів; прийняття рішень щодо випуску позик або отримання кредитів; прийняття рішення що­до відчуження майна комунальної власності; затвердження програм приватизації, а також визначення об'єктів комуналь­ної власності, які не підлягають приватизації; регулювання земельних відносин, використання природних ресурсів.

До компетенції виконавчих органів належать такі повнова­ження: планування та облік; підготовка та виконання бюдже­ту, управління комунальною власністю, житлово-комунальним господарством, побутовим, торговельним обслуговуванням, транспортом, зв'язком, освітою, охороною здоров'я, фізкуль­турою та спортом, зовнішньоекономічною діяльністю; забезпе­чення громадського порядку. Статус органів місцевого самовря­дування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.

Оскільки Україна є членом Ради Європи, вона повинна посту­пово розвинути своє законодавство до рівня європейських та світових правових вимог. В цьому аспекті важлими є питання: розширення фінансових та адміністративних повноважень місцевого самоврядування; ліквідація районних держадміністраціцй; зміна структури та функцій обласних держадміністрацій відповідно до повноважень префекта чи комісара у країнах ЄС; створення виконавчих органів на рівні обласних та районних рад; розмежування обєктів державної, регіональної та місцевої власності; зміна статусу міських голів Києва та Севастополя, які сьогодні виконують функції голів самоврядування та державної адміністрації; визначення єдиної системи нормативів державних трансфертів органам місцевого самоврядування, враховуючи вартість соціальних послуг на одного мешканця; запровадження ефективного державного і громадського контролю над органами місцевого самоврядування.

Партійна система в Україні набуває рис авторитарно-олігархічної, в рамках якої правляча партія контролює всі інститути політичної влади, а опозиційні партії не мають достатніх важелів впливу на політичні та правові процеси. Для неї характерні такі ознаки: 1) ідеологічна невизначеність, декларативність й еклектизм політичних партій, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів (один — для замовників, інший — для електорату); 2) пріоритет харизматичного лідера, який займає високі щаблі у владній ієрархії над інституційним потенціалом партії; 3) примітивна організаційна структура — напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії; 4) пріоритет тіньового фінансового капіталу над політичним; 5) ухвалення рішень партійною верхівкою, яка включає лідера партії, його найближчих соратників і людей, які забезпечують партійне фінансування; 6) переважання принципів авторитарного або принципів демократичного централізму у внутрішньопартійному житті; 7) поєднання представницьких, арбітражних і виконавчих функцій на рівні партійного керівництва; 8) відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями; 9) відсутність партійних фракцій, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію, а також цивілізованого механізму формування партійного лідерства; 10) спрощений (неринковий) механізм політичної мотивації, який ставить успіх партійної кар'єри в залежність здебільшого від рівня стосунків з партійними лідерами, а не від заслуг перед партією; 11) непрозорий механізм розподілу партійних фінансів; 12) залежність партійного лідера від владних і олігархо-кланових структур; 13) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорату.

Слабкість українських партій обумовлена такими обставинами: довготривала відсутність партійного механізму формування уряду, а також регіональної і місцевої влади, які б давали змогу партіям безпосередньо формувати владу, а не "торгуватися" зі структурами виконавчої влади (передусім президентської) з приводу просування своїх кадрів; виборча система слабо стимулювала і стимулює партійну конкуренцію, оскільки виборці обирають тільки партійний список, не маючи права обирати окремих кандидатів у списку; слаборозвинутий середній клас, представники якого, поповнюючи лави партій, могли б забезпечити їх фінансову самостійність, незалежність від олігархо-кланових джерел фінансування; відсутність партійних лідерів — архітекторів сучасних конкурентоспроможних партій, які не встигли сформуватися в умовах нерозвинутого політичного ринку.

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) — Партія регіонів (ПР), Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)), Народна партія України (НПУ), ліберально-неоконсервативний (правоцентристський) — Партія "Реформи і порядок" (ПРП), Народний рух України (НРУ),Народний союз „Наша Україна” (НСНУ), ГО „Батьківщина”; націоналістичний (праворадикальний) — Українська національна асамблея та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), ГО „Свобода”, Конгрес українських націоналістів (КУН).

Ліві сили є неоднорідними в ідеологічному аспекті та репре­зентують як ортодоксальні комуністичні (марксистсько-ленін­ські ідеї), так і частоково соціал-демократичні. Вони виступають за пріорітет державної власності, широке державне регулювання, а в геополітиці відстоюють ідею єдиного євразійського економічного простору або союзу слов’янських народів.

Неокомуністична модель суспільного розвитку України, за­кладена у більшості програм партій лівої орієнтації, безпер­спективна і тому знаходить підтримку лише у частини людей старшого покоління (5—7 % виборців).

Соціально-ліберальний напрям ще строкатіший і менш си­стемний за ідеологічними орієнтаціями, ніж комуністичний. Він декларує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно істотно вирізняється від сучасної європейської соціал-демократії і лі­бералізму.

Специфіка партій соціально-ліберального на­прямку полягає в тому, що, по-перше, вони за походженням, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів; по-друге, справжнім пріо­ритетним завданням для цього спектру партій є зміцнення вла­ди для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують; по-третє, в міжнародній політиці вони орієнтуються на багатовекторність або нейтральний статус держави.

До ліберально-неоконсервативного напряму належать національно-де­мократичні, християнсько-демократичні партії, а також ГО „Батьківщина” та НСНУ. Їхній консер­ватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв'язати пробле­ми сучасного розвитку. Ці партії, на відміну від соціально-лібе­ральних, виникли на ґрунті масового національного руху за незалежність України і її демократичний розвиток. Вони послі­довно орієнтуються на євроатлантичну інтеграцію і відстоюють етнокультурні пріорітети українців.

Основними ідеологічними пріоритетами правих радикалів є проголошення пріоритетності прав нації і держави над права­ми особи, розуміння нації як етнічної категорії; захист україн­ського етносу в своїй державі; орієнтація на самобутній шлях розвитку України, глибоке відмежування від Росії, а також об­меження впливів "ліберального" Заходу; протекціонізм щодо національного виробника; відстоювання твердого правового і морального порядку, а також сильної національної авторитар­ної особистості (глави держави).

В сучасних умовах назріла потреба у створенні демократичних конкурентноспроможних партій, організаційна структура яких мала б передбачати: збалансований розподіл повноважень між партійними органами, який би унеможливлював концентрацію влади в руках партійної верхівки; децентралізацію партії, внаслідок якої зростатиме роль регіональних та місцевих організацій у формуванні виборчих списків і прийнятті політичних рішень; спеціалізацію функцій всіх керівних органів партій за напрямками максимально наближеними до рівнів політичної влади; створення нормативної бази для розвитку внутріпартійної демократії у вигляді альтернативних виборів лідерів всіх рівнів, визначення статусу партійної меншості (фракцій), запровадження рейтингового голусування в процесі формування партійних органів; створення гнучкого механізму мотивації для здобуття політичної кар’єри на грунті публічних і прозорих процедур підбору кадрів для політичної діяльності.

Виборча система в Україні постійно перебуває у процесі трансформації. Вона поділяється на види залежно від того, які органи політичної влади обираються: глава держави, парламент чи органи реґіонального і місцевого самоврядування. Виборча система на рівні виборів глави держави є мажоритарною абсолютною більшістю в першому турі і мажоритарної відносної більшості в другому турі.

Суб'єктами висування на посаду Президента є політичні партії, виборчі блоки партій.

Істотних змін зазнала виборча система на рівні парламентських виборів: у 1994 р. вона була мажоритарною — абсолютної більшості голосів як у першому, так і в другому турах. Від 1998 р. стала змішаною, в якій 225 депутатів обиралися за партійними списками при чотиривідсотковому виборчому бар'єрі, а 225 депутатів — по одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості. Прогресивним кроком на шляху вдосконалення змішаної виборчої системи стали зміни до закону про парламентські вибори, внесені в 2001 р., які стосувалися заборони представникам від партії і партійних блоків одночасно балотуватися як за партійними списками, так і по одномандатних округах; скорочення терміну виборчої кампанії з 170 до 90 днів; надання переваги у формуванні виборчих окружних комісій партіям, які мають парламентські фракції; встановлення норми, яка замість збору підписів, передбачала заставу в розмірі 15 тис. неоподаткованих мінімумів для партій і 60 тис. неоподаткованих мінімумів для мажоритарників.

Закон "Про вибори народних депутатів України" від 6 квітня 2004 р. має перевагу над попереднім законодавством, яке полягає в тому, що він: по-перше, встановлює пропорційну виборчу систему; по-друге, узаконює суб'єктами висування тільки партії та партійні блоки, закріплює право за кожною партією чи блоком партій як суб'єктом виборчого процесу право на пропорційну частку керівних посад у виборчих дільницях; збільшує розмір грошової застави до 2,5 тис. мінімальних зарплат, яка може бути повернена партіями і блоком, якщо вони подолали З % виборчий бар'єр.

Якщо вибори до регіональних та місцевих органів влади в 2006 р. проходили в рамках пропорційної системи, то (за винятком сільських, селищних рад і голів місцевого самоврядування, які відбувалися за мажоритарною системою відносної більшості), то в 2011 р. – змішаної виборчої системи.

В 2002 р. виборча система була мажоритарною відносної більшості з одномандатними округами для виборів органів місцевого самоврядування і мажоритарної відносної більшості з багатомандатними округами для виборів до регіонального самоврядування.