Тема 3. Антична філософія

Слово “античний” в перекладі з латинської означає "давній". Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

Розвиток ідей у натурфілософських (“фізичних”) школах Стародавньої Греції.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Космоцентризм античної філософії. Визначальною рисою античної філософії є її зверненість до природи. Для стародавніх греків навколишня природа була їх природною колискою. Вона захищала їх, зігрівала, годувала. Тому вивчення природи як власного будинку було природним для стародавніх греків. Є світ у вузькому розумінні — обжитий, олюднений (ойкумена). Є світ великий, незвіданий. Він виник з первинного Хаосу як світовий закон, впорядкованість. Слово Космос означає прикраса, порядок (прикраса через впорядкованість). Цьому єдиному порядку підпорядковано все: природа, боги, обжитий людиною мир і сама людина. Вона— мікрокосм, включений в єдиний закон космосу, який виявляється в долі кожного. Людина може чинити опір цьому закону, діяти самостійно, але з рамок закону їй не вирватися. "Слухняного доля веде, а неслухняного - тягне", — говорили стародавні греки.

Так в ученнях перших філософів на підставі вивчення природи робляться перші гранично широкі узагальнення про причини і начала всього сущого, що є первинним .На місце ідеї породження приходить ідея загальної причини, яка розглядається як перехід однієї протилежності в іншу в процесі боротьби.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 рр. до н.е.). Від нього до нас дійшло дві тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Він вважав, началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:

• вони зводили багатоманітність реального світу до одного початку (води), і тому “все” поставало єдиним, взаємопов'язаним;

• йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.

Але виникають при цьому і запитання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато речей не схожі на воду. То, може, й першопочаток буття не схожий ні на що, але дає усьому початок?

Напевно, так міркував учень Фалеса - Анасимандр (610—546 рр. до н.е.), стверджуючи, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це — “апейрон”— невизначене та безмежне. Думка Анасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”. Внаслідок того третій представник мілетської школи Анаксимен (588—525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече". Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл. 500 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є щось “одне”, то тоді світ (“все”) стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом. . Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпнеПарменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, — а цього вчить філософія.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.