Розвинуті капіталістичні країни

1. Країни «Великої сімки»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

2. Малі європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Данія.

3. Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

4. Середньорозвинуті країни: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія.

Країни, що розвиваються

1. Ново індустріальні країни (НІК):

   • в Азії «Азіатські тигри» або «дракони», НІК «першої хвилі»: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

   • НІК «другої хвилі» в Азії: Таїланд, Малайзія, Туреччина;

   • НІК «першої хвилі» у Латинській Америці: Мексика, Аргентина, Чилі, Бразилія;

   • НІК «другої хвилі» у Латинській Америці: Уругвай, Венесуела.

2. Країни нової індустріалізації (мають великі запаси робочої сили і природних ресурсів): Індонезія, країни Карибського регіону.

3. Нафтові країни: ОАЕ, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман;

4. Країни, що живуть за рахунок природних ресурсів, сільського господарства, туризму: Єгипет, Марокко, Пакистан, Еквадор

Країни соціалістичної індустріалізації[

1. Країни Східної Європи;

2. Китай;

3. Інші колишні й теперішні соціалістичні країни

Класифікація країн за методикою Світового банку:

1. Групи країн за рівнем доходів:

- країни з низьким рівнем доходів (785 дол. або менше);

- країни з рівнем доходів нижче середнього (786 – 3125 дол.);

- країни з рівнем доходів вище середнього (3126 – 9655 дол.);

- країни з високим рівнем доходів (9656 дол. і вище).

2. Групи країн за рівнем зовнішнього боргу:

- держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості;

- держави з середньою величиною зовнішнього боргу;

- держави з найменшою зовнішньою заборгованістю.

3. Класифікація країн за ступенем відкритості світовому ринку:

- країни з відносно закритою економікою;

- країни з відносно відкритою економікою (експорт понад 10 %).

Міжнародний поділ праці

Передумовою міжнародного поділу праці є міжнародний поділ факторів виробництва, що становить історично сформоване зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах.

Фактори виробництва – ресурси, які необхідно витратити для того, щоб зробити товар.

Виділяють чотири основні фактори виробництва:

- праця – фізична та розумова діяльність людини, спрямована на

отримання корисного результату.

- технологія – ресурс знань і наукові методи, технології

- земля – усе, що надала природа для виробничої діяльності людини

(кількість, якість, доступність і вартість земельних ділянок, води, корисних

копалин, лісових ресурсів, джерел електроенергії, а також кліматичні умови й

природно-географічне положення).

- капітал – що може бути спрямований на створення матеріальних благ.

За походженням фактори виробництва поділяються на основні й розвинені.

Основні – ті, що дісталися країні від природи або стали наслідком тривалого історичного розвитку. До основних факторів виробництва належать: географічне положення, природні ресурси, клімат, некваліфікована робоча сила.

Розвинені – придбані країною внаслідок інтенсивних пошуків і капіталовкладень. До розвинених факторів виробництва належать: сучасна інфраструктура, кваліфіковані фахівці, сучасна технологія.

За ступенем спеціалізації фактори виробництва поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні – ті, які можна застосовувати в різних галузях для створення різноманітної продукції.

Спеціальні – ті, які можна застосовувати для випуску тільки в одній галузі або для створення вузької групи продукції.

Розвинені фактори виробництва звичайно спеціалізовані, а основні – загальні.

Практично всі фактори виробництва мають міжнародну мобільність. Ступінь мобільності залежить від типу, до якого належать кожний фактор виробництва.

Основні фактори, зазвичай, характеризуються низькою міжнародною мобільністю, а розвинені, навпаки, мають велику здатність до міжнародної мобільності. Однак, здатність до міжнародної мобільності не означає наявності такої мобільності, тому що кожна країна прагне втримати розвинені фактори виробництва в національних межах.

Загальні фактори зазвичай відрізняються більш високою міжнародною мобільністю, що пояснюється універсальністю їхнього застосування.

Спеціальні фактори характеризуються меншою міжнародною мобільністю, що пов'язано з заходами державної політики, що цьому перешкоджає.

Міжнародний поділ факторів виробництва (international division of factors) – історично сформоване зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно вигідніших, ніж в інших країнах.

Підприємства багатьох країн, що беруть участь у МПП, виробляють значно більше продукції, ніж це необхідно для задоволення внутрішнього, споживчого або виробничого попиту. Господарюючі суб'єкти окремих країн свідомо роблять зайву продукцію, реалізовують її на світовому ринку, здобуваючи необхідну для них продукцію, що є надлишковою для споживачів інших країн. Нарощуючи, зміцнюючи спеціалізацію на виробництві певної групи товарів, конкретні країни одержують необхідні товари на міжнародному ринку за рахунок обміну з іншими країнами, які спеціалізуються на інших групах товарів. У підсумку міжнародний поділ праці постає як спосіб організації світової економіки, за якого підприємства різних країн спеціалізуються на виготовленні певних товарів і послуг, а потім обмінюються ними.

МПП зародився в мануфактурний період розвитку капіталізму (XVII –XVIII ст.) і до промислового перевороту (кінець XVIII – І пол. XIX ст.) базувався на природній основі: розходження у природно-кліматичних, географічних умовах існування окремих країн, у запасах сировини та джерел енергії. Ці фактори відіграють важливу роль у розвитку й сучасних національних економік. Проте наразі не менш визначальну роль відіграють уже інші фактори, пов’язані з працею (інтелектуальною), яка породила сучасне високо технологічне виробництво.