6.Наука кримінального|карного| процесу, її предмет і завдання|задачі|.

Наука кримінально-процесуального права - юридична наука, яка представляє сукупність систематизованого знання (правових ідей, гіпотез, концепцій, основних понять, поглядів і уявлень) щодо правосуддя, аналізує, розробляє і розвиває теорію кримінального процесу та теоретичну модель правосуддя, вивчає систему кримінально-процесуального права, його окремі інститути і норми, аналізує практику застосування процесуальних норм на різних стадіях кримінального процесу.

Предметам науки кримінального процесу є закономірності процесуального права, процесуальної діяльності та процесуальних правовідносин, шляхи удосконалення концептуальної моделі правосуддя, особливості та тенденції розвитку теорії та історії кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна наука як одна зі сфер людської діяльності досліджує закономірності і тенденції розвитку кримінального процесу, систему його принципів, актуальні проблеми теорії і практики кримінального процесу, ефективність процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя, особливості статусу окремих учасників процесу, проблеми забезпечення прав і свобод людини при здійсненні судочинства, вносить пропозиції і рекомендації щодо удосконалення процесуального права та практики його застосування. Вона спирається на узагальнення слідчої, судової, прокурорської і адвокатської практики.

7. Поняття, види джерел кримінального процесуального|кримінально-процесуального| права.

Джерела кримінально-процесуального права України – це форми

закріплення кримінально-процесуальних норм, що регу-

люють кримінально-процесуальні відносини та встановлені органами

державної влади під час реалізації ними функцій у законодавчій, ви-

конавчій і судовій сферах, а також містяться в чинних міжнародних

договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, та практиці Європейського суду з прав людини.

Сучасним кримінально-процесуальним системам відомі такі дже-

рела процесуальних норм, як кримінально-процесуальні звичаї, судо-

вий прецедент, акти законодавчої влади, рішення Конституційних

Судів або інших органів, що виконують їх функції.

Основним джерелом кримінально-процесуального права України

є закон. Отже, кримінально-процесуальна діяльність та відносини

регулюються нормами права, які виражені, закріплені в кримінально-

процесуальному законі

Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має

Конституція України (ст. 8). Закони та інші нормативно-правові акти

приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати.

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

України (ст. 9).

Серед міжнародно-правових актів, що регулюють кримінально-

процесуальну діяльність, можуть бути виділені окремі групи:

а) міжнародні конвенції, що визначають правове становище осо-

би у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до

кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав

і свобод громадян у кримінальному судочинстві

б) міжнародні конвенції, що спрямовані на співробітництво держав-

учасниць цих договорів на боротьбу зі злочинами, що мають міжна-

родний характер.

в) двосторонні договори України про надання правової допомоги

з кримінальних справ, ратифіковані Верховною Радою

г) міжнародні договори, відносно яких Україна виступає право-

наступником

важливе місце займають кодифікований акт (КПК),

інші кодекси, що містять кримінально-процесуальні положення

(наприклад, Кримінальний кодекс України, Митний кодекс України

та ін.).

Певну роль у формуванні кримінально-процесуального законодав-

ства відіграють і відомчі нормативні акти Генерального прокурора

України, СБУ, МВС України, Державної податкової адміністрації Укра-

їни, які містять організаційно-процесуальні норми.

8. Конституційні норми, що регламентують відносини у сфері кримінального|карного| судочинства. Умови прямого застосування|вживання| конституційних норм у кримінальному провадженні.

Конституція України. Першооснову джерел кримінально-процесуального права та законодавства складає Конституція України. У ній відображені основні принципи кримінального судочинства: не­залежність суддів та підкорення їх тільки закону, відкритий розгляд кримінальних справ, презумпція невинуватості, забезпечення обви­нуваченому права на захист та інші. Конституція встановлює гаран­тії від необґрунтованого застосування засобів державного примусу. Конституційні норми мають верховенство над усіма законодавчими системами та є нормами прямої дії. Тому, якщо будь-яка норма, що міститься в законі, суперечить Конституції України, застосовується Конституція. Це прямо закріплено в статті 8 Конституції України, де визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. За­кони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Конституція є первинним нормативним актом по відношенню до Кримінально-процесуального кодексу та галузі взагалі. Чинна Конститу­ція України є своєрідною серцевиною для кримінально-процесуального права. Конституція регулює кримінально-процесуальні відносини за до­помогою методу загального закріплення принципів та засад. Конституція України містить низку нормативних положень, що безпосередньо регламентують кримінальне судочинство (ст.ст. 19, 21-22, 24, 28-33, 55-58, 61-63, 121, 124-129). Безспірним здобут­ком Конституції України є детальне розроблення розділу про права, свободи та обов’язки людини і громадянина з урахуванням вимог міжнародних правових актів з прав людини, прийнятих у різний час міжнародними організаціями. У Конституції закріплено правові за­соби їх захисту, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Статтею 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість останнього протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі ст. 30 Кон­ституції не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Статтею 31 Конституції передбаче­на гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. З метою запобігти злочинові чи з’ясувати істи­ну під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо, зняття інформації з каналів зв’язку можливе лише за рішенням суду (постановою голови апеля­ційного суду області або його заступника) у випадках, передбачених законом. Норми Конституції є нормами прямої дії, і орган дізнання, слід­чий, прокурор або суд (суддя) можуть безпосередньо застосовувати норми Конституції, коли зі змісту норм Конституції не випливає необ­хідність додаткової регламентації її положень законом; б) коли закон, що діяв до набрання законної сили Конституцією або прийнятий після цього, суперечить їй; в) коли правовідносини, розглянуті судом, зако­ном України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів АРК, суперечить Конституції України; г) коли укази Президента України, які внаслідок їхнього нормативно-правового характеру підлягають застосуванню при вирі­шенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Рішення Конституційного Суду України. Суди при розгляді кон­кретної справи повинні оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з погляду його відповідності Конституції й у необхідних випадках застосовувати Конституцію як правовий акт прямої дії, у зв’язку із чим всі судові рішення повинні ґрунтувати­ся на Конституції, а також на чинному законодавстві, що їй не супе­речить. В разі якщо при розгляді конкретної справи виникне спір про від­повідність Конституції України норм закону та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної Ради АРК, що застосовуються або підлягають застосуванню, суд першої, апеляційної, касаційної інстан­ції, або суд, що розглядає справу в порядку виключного провадження, за клопотанням учасників судового розгляду або за власною ініціа­тивою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який згідно із ст. 150 Кон­ституції України може звертатися до Конституційного Суду України з конституційним поданням про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів (див. Постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Самостійно суд загальної юрисдикції не може визнати неконсти­туційним закон або правовий акт, зазначений у ст. 150 Конституції України. Європейський суд з прав людини в остаточному рішенні в справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, зазначив, що у пра­вовій системі України, в якій фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди повинні досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції та при існуванні сумніву звертатися із клопотанням про відкриття кон­ституційного провадження. Однак дану систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від загальних судів детального розгляду питання про конституційність, яке ставить сторона… судочинства, або ставить за обов’язок судам передавати кожне таке питання в Конституційний Суд»2. У зв’язку з цим, рішення Конституційного Суду України повинні розглядатися як джерела кримінально-процесуального права. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний вибір захисника була сформульова­на нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової до­помоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та визнається таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення части­ни першої статті 44 КПК, за яким обмежується право на вільний ви­бір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

9. Загальновизнані|загальнопризнані| принципи і норми міжнародного права в сфері забезпечення прав людини і основних свобод, їх відображення|відображення,відбиття| в кримінальному процесуальному|кримінально-процесуальному| праві України.

Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.

Даний принцип закріплений у ст..ст. 2,3,7 Загальної декларації прав людини від 1948 р., [1] а токож ми знаходимо зазначений вище принцип у ст..2 Кодексу поведінки службових осіб по підтримці право порядку від 1979 р. [4] це зумовлено тим, що принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути – окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції її нерушимості права власності. Ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 р. визнано права людини на свободу та особисту недоторканність (п. 1), які можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених підпунктами «a» – «f» цього пункту. У пунктах 2–5 тієї ж статті визначено права людини у разі її затримання чи арешту. [3] Взяття під варту є найсуворішим серед запобіжних заходів, передбачених ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК). Його застосування пов’язане з істотним обмеженням конституційних прав особи. За змістом ст. 5 Конвенції питання про застосування зазначеного запобіжного заходу вирішується суддею або іншою особою, якій відповідним законом надано повноваження здійснювати судову владу. У національному законодавстві питання, пов’язані з обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, врегульовані статтями 148, 150, 155, 165, 1651, 1652 КПК. Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» роз’яснив окремі питання застосування відповідного законодавства, а також положень Конвенції. Зокрема, виходячи з положень Конституції у п. 1 він акцентував увагу судів на необхідності під час вирішення питань, пов’язаних з обранням запобіжного заходу, не тільки додержувати вимог національного законодавства, а й ураховувати положення підпунктів «а» – «f» ст. 5 Конвенції. [13]

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.

Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження не узгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.

У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада – «дозволено все, що не заборонено законом». Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип –» дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)». [17]

Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом; органи Державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі; в межах повноважень та способом, що визначений законами.

Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних і органів посадових осіб у кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері судочинства. Із змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожна людина має право на особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.

Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини, що визнаються державами ч. 3 ст. 2. [2] Згідно зі ст. 9 Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають силу закону та захищаються правосуддям держави у встановленому законом порядку.

У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту, як: особиста свобода і недоторканність; недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції. [17]