20. Держава як суб’єкт

Основним суб'єктом міжнародного права є держава. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що включає в себе три основних компоненти - суверенну владу, населення, визначену територію.

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Як зауважувалося, ці відносини з іншими державами, міжнарод­ними організаціями, юридичними чи фізичними особами поді­ляються на два види. По-перше, такі. що регулюються нор­мами міжнародного публічного права, виникають між держа­вами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промис­лового, сільськогосподарського, науково-технічного співробіт­ництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовід­носини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іно­земних юридичних осіб, міжнародних господарських організа­цій, фізичних осіб — з іншого.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учас­ником спільних підприємств. Вона несе відпові­дальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта між­народного приватного права, діють уповноважені нею суб'єк­ти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі служ­бові або посадові особи.

21. Імунітет держави

Імунітет держави у широкому розумінні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності.

Розрізняють декілька видів іму­нітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання рішення; 4) майновий (власнос­ті).

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdictionem - рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

Імунітет від попе­реднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

Імунітет від примусового виконання рішення означав, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконан­ня судового рішення, винесеного проти неї судом іншої дер­жави.

Поряд із зазначеним вживають більш загальне понят­тя — майновий імунітет.

Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв’язку з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених па це осіб. По-друге, через передбачення відповідної норми міжнародним договором. По-третє, до контракту між фізичною чи юри­дичною особою, з одного боку, та іноземною державою — з іншого включається арбітражне застереження, в якому вира­жається згода держави на розгляд спору, заявленого до неї в порядку арбітражу.

На сьогодні існують 2 теорії розуміння імунітету держави:

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави іму­нітет заснований на імперативному принципі сучасного між­народного публічного права — суверенній рівності держав. Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось.