5. Юридичні особи

Суб‘єктами права могли виступати не тільки окремі фізичні особи, але і їх об‘єднання, які виступали у суспільних відносинах як єдине ціле. Такі колективні особи в сучасній науці права називаються якому доручали здійснювати одноразовий правочин від імені колективної особи. У докласичний період ще не було ставлення до майна корпорації як до цілісного майнового комплексу, оскільки вважалося, що кожний член об‘єднання певною часткою колективного майна. Існували також обмеження, які забороняли корпораціям виступати спадкоємцями та відпускати рабів на свободу.

Членами певних спільнот могли бути і раби, але з дозволу своїх господарів. Спільне майно корпорації розглядалося в докласичному періоді як майно, що належало кожному з її учасників у певній долі, або як майно, що належало особі уповноваженій вести справи об‘єднання. Визнання кожного з учасників колективної особи власником частини її майна з правом його отримання в особисту власність негативно вплинуло на розвиток корпорації та їх роль у товарному обороті.

З утвердженням принципату та зміцненням державної влади відбувається обмеження діяльності корпорацій і союзів. Так, за наказом Юлія Цезаря були розпущені більшість колегій та товариств, а для створення нових вимагався спеціальний дозвіл. Згодом за правління Октавіана Августа був виданий закон, яким порядок створення корпорацій та контроль за їх діяльністю переданий сенату. Як виняток без державної згоди дозволялося створювати похоронні колегії та товариства взаємодопомоги серед найбідніших громадян Римської держави.

Важливим різновидом колективних осіб були міські общини, які включали до складу римської держави з правом внутрішнього самоврядування, на основі спеціального закону про утворення муніціпія або колонія. Правове становище таких колективних осіб регулювалося на основі норм приватного права, якими їм дозволялося мати власне майно, укладати договори, отримувати дарунки, приймати спадщину від своїх вільновідпущеників, а також виступати в судових справах позивачем та відповідачем. У таких містах створювалися органи місцевого самоуправління у вигляді магістрату, який здійснював управління общинним майном, а в разі потреби обирав представника (актора) уповноважували представляти інтереси муніціпії в суді або при укладенні договорів. Самоврядні міські общини мали право володіти рабами та відпускати їх на свободу. У судових справах, учасниками яких були міські общини, вони прирівнювалися до фізичних осіб.

У класичному праві повноваження якими володіла міська община почали визнаватися і за приватними корпораціями. З часів правління імператора Марка Аврелія за спільнотами визнали право отримувати спадщину і заповідальні відкази по заповітах, а також відпускати рабів на свободу. Суттєво змінився правовий режим майна корпорації - його почали розцінювати як цілісний майновий комплекс, відокремлений від майна його членів. Після створення корпорацій вона продовжувала існувати навіть якщо її склад частково або повністю змінювався. Не припиняла вона свого існування і у випадку коли в її складі залишалася одна особа.

На думку дослідників римського права (Т. Момзен, Г. Гаррідо), досить широкою правоздатністю з найдавніших часів володів римський народ (populus Romanus). Він був самостійною юридичною особою, відділеною від окремих осіб, які його утворювали. Публічні речі не належали до майна будь-кого, оскільки вважалися таким, що належать самій сукупності громадян [D. 1.8.1.]. Римський народ володів власним майном, рабами та коштами, що зберігалися в державній скарбниці (aerarium). Правовий режим майна та обсяг правоздатності populus Romanus визначався нормами публічного права.

З часів ранньої республіки римський народ міг бути спадкоємцем і отримувати майнову вигоду від заповідальних відказів. Наприклад, правитель Пергаму Атал ІІІ у 133 р. до н.е. призначив римський народ спадкоємцем всього свого царства – і ніхто не мав сумніву в законності такого заповіту. Від імені римського народу у правовідносинах виступали магістрати (як правило цензори і квестори), які були уповноважені здійснювати продаж і передачу в найм приватним особам земель із суспільного фонду (ager publicus).

У період принципату виникає фіск (fiscus) – скарбниця принцепса до якої надходили прибутки з імператорських провінцій. Фіск, на відміну від старої республіканської скарбниці, був особою, яка мала приватну правоздатність. З утвердженням домінату фіск поглинув республіканську скарбницю, утворивши єдине державне фінансове управління.

Управління майном фіска здійснювали спеціально призначені посадові особи – прокуратори (procuratores). Приватні положення, що регулювали майнові відносини фіска з іншими особами, виділялися в особливий підрозділ права – ius fisci, за яким імператорська скарбниця отримала спеціальні привілеї. У випадку продажі майна фіском до нього не можна було пред‘явити позов про зменшення чи відміну покупної ціни. Скарбниця також мала першочергове право, порівняно з іншими рівними кредиторами, на задоволення його вимог. Судові справи з участю фіска розглядав спеціально створений за правління імператора Нерона магістрат – претор, який встановлював право між фіском і приватними особами.

Імператор Пертинакс у 193 р. видав конституцію, в якій майновий комплекс фіску оголошувався власністю не імператора, а римської держави. Принцепс в силу панування в державній організації розпоряджався майном державної скарбниці за допомогою адміністративних важелів. Фіск мав власний адміністративний апарат, який у своїй діяльності наділявся широкими повноваженнями, що забезпечувало державній скарбниці відносну незалежність від імператора. На випадок смерті правитель міг скласти заповіт, в якому призначав спадкоємців власного майна, але майно фіску він не мав права заповідати іншій особі, так як воно переходило тільки до наступного імператора.

Проголошення в 313 р. Міланського едикту імператором Костянтином, яким проголошувалася віротерпимість і визнавалася законною діяльність християнської церкви, посприяло визнанню установ суб‘єктами права. Церковні приходи наділялися правоздатністю, що дозволяло їм бути учасниками правовідносин: укладати договори, бути спадкоємцями, отримувати майно в подарунок, виступати в суді позивачем і відповідачем. Розпорядження майновим комплексом, що належав церковному приходу від його імені здійснював пресвітер або єпископ.

Тема 4. Сімейне право