6. Імператорські конституції

Із кінця ІІІ ст. у Римській імперії утвердилася абсолютна монархія у формі домінату. Імператор отримав необмежену владу в державі, а його воля стала єдиним джерелом права. За володарем (dominus) визнавалося право видавати постанови (constitutia), які за своєю юридичною силою та обсягом питань, що ними могли регулюватися, прирівнюватися до leges, тобто законів. Те що імператор постановив обов‘язково є законом. На відміну від постанов народних зборів, які приймалися у чітко визначеному порядку і мали єдину визначену форму до імператорських конституцій відносили рішення домінуса, що були висловлені в будь-якій формі.

Імператорські конституції видавалися чотирьох видів:

1. Edicta (едикти) – загальні розпорядження, що були оголошені всенародно і

обов‘язкові як для службових осіб, так і для всього населення. На відміну від едиктів магістратів не обмежувалися правилами судочинства, а могли регулювати будь-які правовідносини у суспільстві і не зобов‘язували самого імператора.

2. Decreta (декрети) – судові рішення імператора, які він прийняв у якості

судді першої або найвищої апеляційної інстанції. Мали силу судового прецедента з обов‘язковим застосуванням в інших судах до подібних випадків.

3. Rescripta (рескрипти) – відповіді імператора на запитання службових і

приватних осіб. Складалися за допомогою чиновників імператорської канцелярії і за змістом та значенням подібні до офіційних консультацій визначних юристів.

4. Mandata (мандати) – інструкції посадовим особам. Як правило надавали

права і встановлювали службові обов‘язки правителям провінцій та преторам, визначаючи ї державою на вимогу потерпілого, що існування матеріального права нерозривно пов‘язане з наявністю судового захисту.

Спеціальне звернення особи до суду з метою захисту порушених прав називалося позовом (actio). “Позов – це не що інше, як право особи здійснювати у судовому порядку вимоги, які її належать” [D. 44. 7. 51.]. За цивільним правом звертатися до суду з позовом могли тільки римські громадяни і лише за умови дотримання встановленої форми та ритуалу. У випадку звернення особи з позовом до суду розпочинався приватний судовий процес – порядок розгляду та вирішення судової справи уповноваженим державним органом (послідовно здійснювані в суді юридичні дії, спрямовані на винесення судового рішення). Коли відбувалося порушення державних чи суспільних інтересів справу вирішували за допомогою публічного судового процесу, який здійснювали інші суди в іншому порядку.

Фундаментальним принципом приватного судового процесу був його змагальний характер. У спорі виступало дві сторони: позивач (astor) – особа, котра зверталася до суду з проханням захистити його право і відповідач (reus) – особа до якої заявлялася претензія. Позивач зобов‘язаний зібрати і надати судові належні докази, а також забезпечити явку відповідача та свідків. Під час судового процесу обидві сторони мали рівні права: відповідач також мав право заявити зустрічні вимоги позивачу в аналогічній формі. Судове рішення приймалося у відповідності до заяв сторін і наданих ними доказів та виражалося у задоволенні вимог позивача або їх відхиленні. Повторне звернення по вирішеній справі не допускалося, оскільки апеляційної форми вирішення справи у Римі тоді ще не знали.

Суто римською особливістю проведення приватного судового процесу був його розподіл в докласичний і класичний періоди на дві стадії: перша стадія jus – у претора, де визначалася наявність у позивача права на позов та підготовлювалася справа до подальшого розгляду; друга стадія judicium – у судді, де справа розглядалася по-суті і виновилося судове рішення. На першій стадії ніби відбувалося визнання державою права особи на звернення до суду. Це були дві складові одного процесу, під час яких вимагалася присутність обох сторін – позивача та відповідача. Якщо відповідач під час першої стадії у претора визнавав пред‘явлені йому вимоги, то справа припинялася, а в іншому випадку - переходила до суду.

Відповідач, який не погоджувався з пред‘явленими до нього вимогів позивача, мав право захищатися за допомогою exceptiones – заперечення проти позову або умов, які він містив. Ексепція допускалася двох видів: повна та часткова. За повної ексепції відповідач не визнавав право позивача на позов взагалі, заявляючи, що спірна річ або право належать йому, а за частковою ексепцією відповідач визнавав за позивачем право вимоги, але для захисту надає власні факти, вказуючи на помилку супротивної сторони, як-от: перевищення вимоги позивачем, який вказав завищену суму боргу. Обов‘язок доведення наведених в ексепції фактів лежав на відповідачеві. Визнання судом повної ексепції означало, що право на річ належить відповідачеві, а задоволення часткової ексепції вело до погашення вимоги позивача і втрати ним права на судовий захист, наприклад, якщо кредитор, якому заборговано 100 сестерцій вимагав повернення 150 сестерцій, то боржник повністю звільнявся від сплати боргу.

Сторони приватного судового процесу могли діяти через представників (cognitor). Когнітор призначався шляхом проголошення спеціальної словесної формули перед претором у присутності супротивної сторони. Представник відповідача зобов‘язувався надати гарантії виконання постанови суду. Сторони мало право надати також заступника (procurator), без дотримання будь-яких формальностей, проте його повноваження були значно менші, ніж у представника.

Система органів, які уповноважені здійснювати судочинство, з розвитком держави змінювалася. В архаїчний період судові функції виконували цар, сенат та куріатні коміції. Із вигнаннаям царя Тарквінія Гордого (біля 501 р.) його повноваження перейшли до консулів. У цілому у процесі здійснення судочинства на данному етапі велику роль відіграють жерці та релігійні обряди. У докласичний період більшість судових повноважень консулів перейшли до міського претора з 367 р. до н.е. Згодом право розглядати справи між іноземцями, римськими громаданами та іноземцями перейшло до претора для перегринів (242 р. до н.е.).

Для здійснення другої стадії judicium у класичний і докласичний періоди існували одноособові та колегіальні суди. Переважна більшість приватних справ розглядалися судею (judex) одноособово (unus). Право бути суддею у докласичному Римі мали тільки сенатори, а з І ст. до н.е. і заможні римські громадяни, які мали майно на суму не меншу, ніж 200000 сестерцій. Імена бажаючих бути суддями за їх згодою заносили до спеціального списку (за часів пізньої республіки до списку занесено близько 900 осіб). Суддя для кожної конкретної справи призначався по волі сторін (позивача і відповідача) претором. Особа, яка призначалась суддею по конкретній справі, не мала права відмовитися без поважних причин. За винесення неправомірного рішення суддя відповідав власним майном, окрім цього суддя працював на громадських засадах. У випадку, коли суддя діяв у власних інтересах чи вів справу неналежним чином, сторони мали право подати на нього спеціальний позов до претора.

Для розгляду спорів між сусідами за межу, або між родичами при розподілі спільного майна могли звертатися до, так званих, арбітрів. Останнім доручалося вирішити справу на їх власний розсуд, виходячи з розуміння ними справедливості та добросусідства. Як правило, арбітри не посилалися на право і не зверталися до норм закону. Зауважимо, що арбітром могла стати особа чоловічої статті, що мала

римське громадянство і не була нікому підвладною.

Особливу роль відігравали суди рекуператорів – судові колегії у складі трьох або п‘яти осіб, які обиралися на основі рішення сторін чи жеребкуванням (sortitio). Інколи рекуператорні суди створювалися за договором між Римом та іншою державою для вирішення справ щодо іноземців та порушення міждержавних договорів. Колегії мали право вирішувати як приватні, так і публічні справи чого не могли одноособові суди. Рекуператорні суди мали право вирішувати справи з питань порушення свободи (наприклад, надавався захист рабам від жорстоких рабовласників), посягання на особу, вчинення насилля, здирництва чи хабарництва. Важливою особливістю організації роботи даних судових колегій було право здійснювати судочинство і в несудові дні.

Одним з найдавніших судових органів була колегія центумвірів, до якої входило 105 суддів. Останні обиралися на народних зборах по три чоловіки від кожної триби. До їх компетенції входило вирішення найважливіших приватних справ, пов‘язаних із спадкуванням, визнанням заповіту недійсним, правом власності на майно фамілії (сім‘ї).

У післякласичний період судові повноваження перейшли до державних чиновників, які вирішували справи на підвідомчій їй території. Чиновник-суддя розглядав публічні і приватні справи і одноосібно приймав по них рішення, а весь судовий процес проходив за один етап.

Отже, із зміцненням держави та розвитком судочинства виключне право здійснювати захист порушених прав громадян належить судам. Судочинство у римській державі здійснювалося на основі таких принципів:

• змагальність судового процесу;

• рівність сторін перед законом і судом;

• неприпустимість повторного покарання за одне і те ж правопорушення;

• неможливість бути суддею у власні справі;

• один свідок - не свідок;

• винесення покарання лише на основі права.