5. Значення римського права для сучасної юридичної науки

Дослідження витоків формування та розвитку права України дає змогу зробити всебічний аналіз перспектив її подальшого розвитку на сучасному етапі, оскільки знання минулого опосередковує можливість правильного вибору шляхів удосконалення правової системи.

Cистема права України відповідає основним типологічним юридичним ознакам романо-германської правової сім‘ї, таким як: наявність спільного історичного коріння виникнення та формування правової системи; доктринальна єдність правових засад та методів правового регулювання; чітка вираженість і концептуальність права; поділ права на публічне і приватне; верховенство закону; систематизація і кодифікація законодавства; стійка ієрархія джерел (форм) права; чітка галузева класифікація; наявність спеціальних органів правосуддя; сформований понятійно-категоріальний апарат. Виокремлення основних характеристик даної правової системи, у порівнянні з іншими, опосередковує можливість відображення реальної дійсності та відбиття динамічності розвитку романо-германської правової системи на сучасному етапі.

Pимське право активно використовувалось та використовується у системі права як держав континентальної Європи, так і України. Разом з тим, незважаючи на чималий обсяг реципійованих його норм, положень та ідей воно і донині залишається невичерпаним джерелом для удосконалення права країн романо-германської правової сім’ї та України.

Подальше становлення правової науки України повине здійснюватися засобом активного використання ідей, принципів, юридичної техніки римського права, яке і донині залишається потужним підґрунтям для пошуку нових форм та тенденцій розвитку права. У контексті нашого дослідження ми дійшли висновку, що найбільш доцільним способом використання права римської держави є побудова на його основі нових доктрин та концептуальних теорій. У даному напрямку наукового дослідження потенціал римських джерел – доволі значний. Головні ідеї та догми, викладені у Дигестах, залишаються значущими і до сьогодні. Наприклад, заслуговують на увагу сентенції римського юриста Модестіна, які і в сучасних умовах є напрочуд актуальними: “Ни в каком случае смысл закона или милость справедливости не терпит, чтобы то, что введено для пользы людей, мы обращали путем жестокого толкования в строгость, идущую в разрез с благополучием людей”.

Не менш вагомим є доктринальне твердження іншого римського юриста Павла, яке особливо стає актуальним на фоні діяльності судової влади України: “Поступает против закона тот, кто совершает запрещенное законом; поступает в обход закона тот, кто, сохраняя слова закона, обходит его смысл” [110, с. 113].

Беззаперечна роль римського права в процесі уніфікації національного законодавства з метою його приведення до загальноєвропейських світових стандартів, що сприятиме правовому та ідеологічному зближенню української системи права з нормами та принципами права Європейського Союзу. Це пов‘язано з тим, що римські поняття та принципи зберігаються в цивільних кодексах європейських країн, а також діють в юриспруденції та доктрині. Активному розвитку нового наукового напрямку, а саме порівняльного правознавства, сприятиме належний аналіз римського права. Важливим елементом дослідження та порівняння різних правових систем може стати з‘ясування наявності впливу римських норм, принципів та інститутів на формування права та способів його практичного застосування. Підтвердженням цього є багатовікова традиція його активного використання як доктринального джерела в країнах Західної Європи. При формуванні загальноєвропейського права вчені відштовхуються від спільної доктринальної першооснови – римського права, що сприяє створенню радикальної правової структури права, яка повною мірою відповідала б потребам високорозвинутого демократичного суспільства. Для України, історія якої має тісний зв‘язок з римсько-візантійською традицією приватного права, є важливим приєднання до євроінтеграційних правових процесів з використанням багатого досвіду римської юриспруденції. Для створення досконалої правової системи вкрай важливим є підготовка корпусу юристів здатного оперувати правовими теоріями, що досконало володіють термінологією та юридичною казуістикою, спроможних до активної правотворчості. На нашу думку, досягнути виокремленої мети неможливо без досконалого та широкого оволодіння римським правом. Саме створення такої правової школи дає можливість протистояння державному авторитаризму. На перший погляд здається, що дуже важко провести паралелі між діяльністю правової школи та антидемократичним управлінням. Але приклад минулого, коли у Західній Європі утверджувались фашистські режими пануюча школа юридичного позитивізму, яка не приділяла належної уваги підготовці юристів, не змогла протистояти тоталітаризму і навіть часто обґрунтовувала його.

Водночас, сьогодні цілком можливе використання римського приватного права з практичною метою - засобом удосконалення чинного цивільного законодавства України. Потребують удосконалення способи захисту права власності, передбачені 29 главою Цивільного кодексу України, який встановлює шляхи витребування неволодіючим власником свого майна у володіючого невласника. Цей позов був розроблений та удосконалений римськими юристами і отримав назву “віндикаційний”. Згодом деякі положення, що регламентували відповідний правовий інститут у римському приватному праві, були рециповані не лише західноєвропейським, але й вітчизняним цивільним правом.

Водночас зауважимо, що сутнісне навантаження віндикаційного позову у класичному римському праві істотно відрізняється від сучасної його регламентації у діючому цивільному законодавстві України. На відміну від права Римської імперії, де застосовувалась, так звана, необмежена віндикація, за якою річ витребувалась від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави володільця на володіння нею за принципом – ubi rem meam invenio, ibi eam vindico - де свою річ знаходжу, там її віндикую”, у вітчизняному праві діє обмежена віндикація.

Відтак, звернемось до статті 388 “Право власника на витребування майна від добросовісного набувача” Цивільного кодексу України, яка надає обмежене коло випадків, коли допускається віндикація майна власником. У даному випадку права власника недостатньо захищені, що не дає йому можливості у повній мірі реалізувати належне йому право власності.

З огляду на зазначене вище, за діючим законодавством особа якій власник передав майно у володіння може здійснювати повний спектр правомочностей останнього, в тому числі і продати відповідне майно третій особі з власної волі. У даному випадку власник, позбавлений права витребувати (віндикувати) своє майно з володіння третьої особи, хоча б володілець якому він передав майно діяв проти його волі.

У судовій практиці трапляються випадки, коли довірена особа, діючи проти волі власника здійснює розпорядження майном і цим самим позбавляє можливості власника витребувати його назад. Безперечно, це є наслідком недосконалості досліджуваного інституту у вітчизняному цивільному законодавстві. Виправити дану ситуацію можливо шляхом привнесення положень римського приватного права, де утвердилось право, яке дає можливість власникові повернути власну річ від будь-якого володільця, який проти його волі (або з недотриманням встановленої форми) заволодів нею.

До позитивних здобутків діючого Цивільного кодексу України можна віднести істотне розширення та якісне вдосконалення видів недоговірних зобов‘язань. Так, у цивільному законодавстві запроваджено два види недоговірних зобов‘язань, в яких широко простежується рецепція римських приватноправових джерел: вчиненням дій майнових інтересів іншої особи без її доручення; створення загрози життю, здоров‘ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Щодо регламентування Цивільним кодексом України зобов‘язальних правовідносин, які виникають у зв‘язку із створенням загрози здоров‘ю, життю, майну як фізичної, так і юридичної особи, варто відмітити, що вплив римського приватного права доволі незначний. Враховуючи потенціал останніх у царині регулювання вказаних відносин, цілком логічним та мотивованим є доповнення та вдосконалення змістовної частини зазначеної глави засобом рецепції положень, сформованих римським правом у зобов‘язаннях ніби з приватних деліктів (квазіделіктів).

До випадків виникнення зобов‘язань із квазіделіктів належить: небезпечне для пішоходів, виставлене, підвішене або вивішене що-небудь, що може причинити шкоду. Право на закладення позову до власника будинку мала особа, що помітила та усвідомила можливість заподіяння шкоди іншим особам. Це давало змогу усунути загрозу до того як буде спричинена шкода. За цивільним правом України у подібній ситуації може звернутися до суду лише особа, якій загрожує небезпека, а стороння – ні, проте необхідно надати право закладати позов у відповідних випадках будь-якій особі, яка помітила небезпеку, що загрожує життю здоров‘ю та майну іншої особи. Саме такий спосіб регулювання вказаних правовідносин існував у римській державі.

У римському праві був договір дарування на випадок смерті. Одразу зауважимо, що в українському цивільному законодавстві такого правового інституту не передбачено. Сутнісна його особливість полягає в тому, що такий договір укладався між живими, окрім цього він не залежав ні від заповіту, ні від будь-яких інших умов спадкування. Останнє особливо підкреслює актуальність та доцільність привнесення даного інституту у цивільне законодавство України.

Якщо спадкоємець, прийнявши в спадщину нерухоме майно, зобов‘язаний звернутись до нотаріуса за свідоцтвом не раніше шести місяців з часу відкриття спадщини, то на підставі договору дарування на випадок смерті набувач набуває право власності з моменту, обумовленого у договорі.

Визначене вище дає можливість стверджувати наявність невичерпного потенціалу римського приватного права, використання норм, термінів, конструктивних ідей та засадничих принципів якого дозволяє не лише збагатити національне цивільне законодавство, але й привести його у відповідність до стандартів Європейського Союзу.

Підсумовуючи зазначене вище, приходимо до висновку про доцільність удосконалення правової системи України шляхом використання римського права у наступних спрямуваннях: а) у галузі юридичної науки: шляхом побудови на його основі нових доктрин та концептуальних теорій, які б стали вихідним матеріалом подальшого вдосконалення існуючої системи права; для розробки та розвитку нової дисципліни юридичної науки - порівняльного правознавства; б)для удосконалення чинного законодавства - запропоновано внести зміни до Цивільного кодексу України.