1. Поняття та зміст зобов’язання

2. Класифікація зобов’язань

3. Забезпечення виконання зобов’язання

4. Способи припинення зобов’язання

5. Наслідки невиконання зобов’язання.

Поняття та зміст зобов’язання. Зобов’язальне право є частиною майнового права поряд з речовим. Речове право закріплювало право на користування річчю, а зобов’язальне – встановлювало право вимоги однієї особи до другої здійснити дії майнового характеру ( або утриматись від дій). Зобов’язальне право застосовується по відношенню до точно визначених осіб чи сторін через право кредиторів вимагати виконання майнових зобов’язань від чітко визначених осіб – боржників. Інституції Юстиніана характеризують зобов’язання як правові ланцюги, що змушують нас щось виконувати відповідно до законів нашої держави. Юрей Павло дає більш чітке визначення: «Сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або сервітут, а щоб повязати іншого, щоб він нам що небудь дав, зробив, або надав.

Склад зобов’язання: 1) зобов’язальні правовідносини існують між двома сторонами: між кредитором і боржником; 2) на підставі цих відносин кредитор отримує майнове право вимагати від боржника, щоб він що-небудть дав, зробив чи надав тобто здійснив певну дію; 3) боржник повинен під загрозою економічних санкцій виконати вимоги кредитора.

Умови виконання зобов’язань: 1) Зобов’язання повинно бути можливим до виконання ( не противорічили фізичним законам чи фізіологічним можливостям боржників, 2) зобов’язання не повинно бути протиправним (дозволеним законом) 4) об’єкт зобов’язання завжди особистий. ( вимоги кредитора до конкретного боржника, що наперед відомі до настання вимоги, чи порушення 5) зобов’язання завжди майнового характеру майновий інтерес який оцінювався в грошовому виразі. (відношенні). 6) не принижувати честі, моральних почуттів чи звичаїв. При невиконанні зобов’язання кредитор мав право на судовий захист за допомогою особистого позову і вимагав від боржника: дати перенесення власності або встановлення спеціального речового права. Зробити – здійснити певні дії або утриматись від цього на користь кредитора. Надати – означає надати гарантії, або утриматися від цього на користь кредитора.

Підставами виникнення зобов’язань були юридичні факти: дії і події. Дії факти, що настають за волею людей. Поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні юридично значимі дії це правочини (направлені на виникнення, зміну та припинення правовідносин). Правочини бувають односторонні (ведення чужої справи без доручення, заповідальна відмова), та двосторонні це одно і двосторонні договори). Неправомірні дії, що спричиняють тобто приватні правопорушення. На основі юридичних фактів зобов’язання розподілили на: а) договірні; б) ніби договірні; в) з деліктів; г) ніби з деліктів.

Класифікація зобов’язань: 1) Натуральні зобов’язання та цивільні зобов’язання. Натуральні зобов’язання – не мали правового захисту і не могли бути предметом спору. Основним правовим наслідком була добровільна виплата боргу. Вони могли оновлюватися і враховуватися при компенсації. Цивільні зобовязаня це ті яким надавався судовий захист за цивільним, преторським чи правом народів. Цивільні зобов’язання розуміли як ті, що користуються позовним захистом. Зобов’язання суворого права і доброї совісті.

2) Подільні і неподільні. Подільні коли їх предмет піддавався поділу без шкоди для його цінності. Неподільні мали своїм предметом неподільну річ.

Індивідуально визначені і по родовим ознакам. Залежно від предмету родового чи індивідуального. Родові (постійні). Родові – виховувалися однією дією, утриманням від дії або перетерпіти що небудь з боку боржника. Постійними були такі, що зобов’язували боржника щось постійно здійснювати чи утримуватися від певних дій. Альтернативні і факультативні. При альтернативних зобов’язаннях визначали два і більше варіанти можливого виконання. Факультативний допускав уплату боргу іншим предметом взамін визначеного. Дольові і солідарні. Дольові – коли предмет дробився між кількома учасниками. Солідарні – відповідальність можна накласти на одного з боржників у повному об’ємі, або одному з кількох кредиторів зплачували всю суму боргу.

Умови виконання зобов’язань. Для того щоб виконання привело до звільнення боржника від зобов’язання, необхідно дотримуватись таких умов:

1) виконання (платіж) повинно бути здійснено відповідною особою, здатною розпоряджатися своїм майном. В зобов’язаннях пов’язаних з особою боржника, кредитор мав право вимагати виконання саме ним. В інших випадках виконати зобов’язання могла інша, третя, особа.

2) виконання здійснюється особі яка здатна його прийняти (дієздатній) або його законному представнику, довіреному або опікуну.

3) дотримання місця виконання зобов’язання, визначено в договорі, або місце знаходження нерухомого майна, або за місцем можливого закладання позову з даного зобов’язання.

4) зобов’язання має бути виконано в строк передбачений в договорі або встановлено законом « в усіх зобов’язаннях, в яких строк не встановлений, борг виникає негайно»

5) виконання має точно відповідати змісту зобов’язання.

Якщо боржник у встановлений строк не виконає зобов’язання він опиняється в прстрочці. Підстави для прострочки: а) настання строку виконання; б) наявність зобов’язання, що захищається позовом; в) нагадування кредитором про настання строку платежу; г) наявність вини боржника в порушенні строку. Правовий ефект прострочки породжувало тільки таке нагадування, котре зроблено в належному місці і в належний час. Нагадування зроблене до настання строку, не тягне за собою наслідків прострочки.

В ряді випадків про строчка боржника і пов’язані з нею правові наслідки наступили незалежно від нагадування. Боржник, що перебував у про строчці ніс ризик випадкової загибелі речі.

Коли виконання, запропоноване боржником, не приймається без достатніх підстав настає про строчка кредитора. Кредитор відповідає за наслідки неприйняття, хоч це і відбулося без його вини, він зобов’язаний відшкодувати витрати понесені боржником повязанні з неприйняттям. Після прострочки кредитора боржник відповідає тільки за навмисно спричинену шкоду. Ризик загибелі речі падає на кредитора.

Випадок з (18 книги Дігест) продавець привозить замовлені ліжка, але покупець відмовляється прийняти їх. Продавець залишає їх на вулиці. Міський едил наказує порубати їх щоб не заважали проїзду. Юрист Павло посилаючись юриста старої школи Алфена Вара покладає збитки на покупця, як допустившого прострочку в прийнятті.

З розвитком обороту в класичному праві виробили поняття «очистки прострочки» -- тобто виконати зобов’язання з дозволу кредитора. Коли кредитор не подає позов і погоджується чекати виконання також говорять про «очистку прострочки».

В римському праві були відомі такі способи припинення зобов’язань: 1) виконання зобов’язання; 2) новація – це договір, який відміняв дію раніше укладеної угоди і породжував нове зобов’язання; 3) залік взаємне зарахування зустрічних вимог – застосовувався за згодою сторін за наявності зустрічних вимог однорідного характеру строк виплату по яких настав; 4) звільнення від боргу; смерть однієї з сторін при деліктних чи особистих зобов’язаннях; 5) конфуз поєднання кредитора й боржника в одній особі; 6) випадкова неможливість виконання зобов’язання могла бути двох видів: фізична полягає у загибелі предмета зобов’язання без вини боржника, а також юридична, яка наступає у випадку вилучення предмету угоди з обороту.

5 Наслідки не виконання зобов’язання. Відповідальність боржника наставала за наявності таких умов: вини і збитків. Вина розумілась римськими юристами як протиправна поведінка. В римі знали дві форми вини: 1) умисел – коли боржник передбачав настання результатів своєї поведінки і бажав їх. 2) Необережність – боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав їх передбачити ( вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною). Необережність могла бути грубою чи легкою. Груба необережність наставала коли боржник не виявив тієї дбайливості, уваги, обережності, які як правило виявляє звичайна людина. Легка необережність настає коли боржник не проявив турботи, яку виявляє добрий, дбайливий господар. В Римському праві були вироблені критерії поведінки доброго господаря з яким порівнювали фактичну поведінку конкретного боржника. Існувало також поняття конкретна вина яка наступала коли боржник до чужих справ, або речей ставився гірше ніж до власних (як правило застосовувалося до спільної власності). За умисел і грубу необережність відповідальність наставала в будь-якому випадку, а за легку необережність тільки тоді коли договір укладений в інтересах боржника, або є взаємна вигода.

В римському праві існували виключення із правил коли особа була «без вини винувата». Така правова ситуація пов’язувалась з підвищеною відповідальністю власників заїжджих дворів, готелів і капітанів кораблів за загибель речей переданих їм на зберігання.

В архаїчний період відповідальність боржника мала особистий характер: фізичні покарання вбивство, боргове ув’язнення, продажу у рабство. В до класичний період особиста відповідальність замінюється майновою – боржник зобов’язаний відшкодувати майнову шкоду. Майнова шкода – це обчислене в грошовому виразі будь-яке зменшення наявного майна та інше обмеження майнового інтересу однієї особи заподіяне протиправними діями іншої особи. Шкода складалася із позитивної (фактичної) втрати та втраченої вигоди ( не отримали передбачуваного прибутку). Обсяг встановленої відповідальності боржника не залежав від ступеня вини.

Боржник звільнявся від відповідальності за невиконане зобов’язання коли мав місце випадок (казус) – неможливість виконання без вини боржника, або непереборна сила – це дія сили природи яку неможливо ні передбачити ні відвернути.

Тема №8 Договірні та позадоговірні зобов’язання

1. Юридична угода: поняття та класифікація

2. Поняття договору (contractus). Суттєві та додаткові елементи договору. Умови дійсності. Форма

3. Класифікація договрів.

4. Зобов’язання ніби з догорів.

5. Зобов’язання, яківиникають з незаконних дій.

Юридична угода це правомірні дії спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків). Вони поділяються на двосторонні і односторонні.

Двосторонні юридичні угоди виникають з волевиявлення двох сторін, тобто встановлення, зміна чи припинення прав і обов’язків настає за згодою, бажанням (волевиявленням) сторін. В римському праві двосторонні угоди (договори) поділяються на контракти і пакти.

Односторонні угоди – це тоді, коли права і обов’язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони (заповіт, ведення чужих справ без доручення).

Дігеста: назва угоди (соглашение) являється настільки загальною, що як влучно підмітив Подій ( юрист кінця I ст. не) немає жодного договору (ніякого зобов’язання ) котрий не містив би в собі угоди.

Поняття договору. (contractus).

Договір – це домовленість двох чи більше осіб про встановлення, зміну або припинення якого небудь зобов’язання (тобто двосторонній правочин). Договір як підстава виникнення зобов’язання був дійсним тільки в тому випадку, коли воля сторін (осіб) направлена на встановлення зобов’язальних відносин. Предметом договору може бути дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії.

Відповідно до критерію розподілу прав та обов’язків між сторонами договору, останні можна поділити на односторонні і двосторонні. Односторонніми є договори в яких одна сторона має тільки права, а інша сторона тільки обов’язки.

Двосторонніми є договори в яких права та обов’язки мають кожна із сторін ( кредитор і боржник). Серед двосторонніх договорів окрему групу виділяють договори в яких права і обов’язки рівномірно ( порівну) розподілені між сторонами. Їх називають синтагматичними ( synallagma).

В залежності від наявності майнової вигоди для сторін договори поділяють на : відплатні – взаємна вигода ( наявне зустрічне подання майнового характеру) і безвідплатні – майнові блага, вигоду має одна сторона.

Кожен договір включає в себе певні умови (елементи) ті умови, без яких договір не міг існувати (взагалі не виникав) називаються суттєвими (необхідними). Прикладом необхідних умов у договорі купівлі-продажу є товар і ціна.

А умови які сторона включила в договір за власним бажанням (взаємною згодою) для задоволення певних потреб називають додатковими. За відсутністю додаткових умов договір не втрачав свого значення і був дійсним. Прикладом додаткової умови у договорі купівлі продажу є умови доставки товару в будинок покупця.

Для того щоб договір був дійсним він повинен відповідати певним встановленим правом умовам, серед яких римляни виділяли:

1. Законність договору, тобто а) його відповідність вимогам діючого законодавства і не суперечить його нормам; б) дієздатність осіб, що його уклали ( сторони мають право на укладання договору), в) об’єкт договору перебуває в обігу –може бути власністю конкретної особи, г) договір укладений у відповідній формі д) договір не протирічить традиціям і добрим звичаям римської громади.

2. Добра воля сторін (convention) – причому одна із сторін бере на себе ініціативу по його заключенню (пропозицію укласти договір називали офертою, а згоду іншої строни акцептом)

3. Визначеність змісту – (сторони договору) чітко встановлюють способи досягнення бажаного для них результату).

4. Предмет (дія) договору повинен бути можливим (реальним) для виконання I немає зобов’язання, якщо його предмет неможливий. Неможливість до виконання могла бути фізичною (дістати зірку з неба) юридичною (об’єкт вилучений з обігу) або моральною (зобов’язання яке безчестить особу, є аморальним, ганебним з точки зору суспільства.

5. Зобов’язання виникає з договору повинно належати до сфери вираження в грошовому еквіваленті.

Для дійсності договору вимагалося щоб волевиявлення відповідало волі, яка повинна бути абсолютно вільною і свідомою. До визнання договору недійсним могла спричинити невідповідність волевиявлення волі особи яка повинна бути абсолютно вільною і свідомою. Такі наслідки могли виникнути у випадку:

1. помилки ( error)

2. обману ( dolus)

3. примусу (насилля)

Помилка – неправильне уявлення сторони договору про виявлену волю іншої сторони. Римські юристи виділяли: помилку в праві: особа допустила помилку в звязку ( по причині) не знання законів. Така помилка завжди була неправильною, оскільки право повинні знати всі ( за виключенням жінок, солдат, неповнолітніх, (до 25 р), а також жителям провінцій де немає юристів; помилка в фактах (фактична помилка) – могла стосуватися предмета договору контрагента, або до характеру самого договору.

Якщо виражена зовні воля не відповідала внутрішньому переконанню особи то говорили, що має місце порок змови (недолік зговору). Недолік (порок) міг виражатися: в помилці, в обмані, примусі, насиллі.

Примус міг бути у вигляді застосування фізичної сили, або у вигляді погрози застосувати психічне насильство.

Обман – це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інструментом.

Види договрів. В архаїчний період виділяли такі види договорів як нексум, стимуляція, споксія, манципація, фідуція.

Нексум – зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного боржника кридитору, що до його обов’язку, відробити борг, яке здійснювалося у формі обряду.

Споксія – клятвинна обіцянка перед жертовником виконати певне зобов’язання, здійснювалося у ритуальній формі.

Манципація – купівля за допомогою обряду «міді і терезів»

Фідуція – передача речі на певний час з обов’язковим поверненням ( здійснювалось за допомогою обряду).

В римському праві розрізняли два види договорів: контракти і пакти.

Контракти (contractus) – це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів включала тільки певне, визначене коло договорів, була замкнутою і до неї не допускалися угоди, не визнані правом.

Пакти (pactum) – це неформальні угоди, які не регулювалися нормами цивільного права і як правило не забезпечувалися позовним захистом.

В класичний період юрист Гай виділяє такі види договорів: 1) реальні; 2) консенсуальні; 3) вербальні; 4) літеральні.

Реальні договори це договори, що вступили в силу з моменту фактичної передачі речі. Обіцянка передати річ не мала ніякого юридичного значення і не породжувала зобов’язання, тому у випадку виникнення спору суддя одразу зясовував, чи була передана річ. Якщо варіант передачі речі підтверджувався то кредитор отримував право позовної вимоги яка завжди спрямовувалася на повернення майнового надання. Оскільки для заключення реального контракту достатньо домовленості та передачі речі однією стороною іншій, без всяких формальностей (такі договори відрізнялися від інших простотою укладення).

В римському праві існувало чотири види реальних контрактів: позика, позичка, поклажа, застава.

Позика – це реальний договір, який встановлювався внаслідок передачі однією стороною (позичкодавцем) родових речей у власність іншій стороні ( позичальнику), який зобов’язався в установлений термін повернути позичкодавцю таку ж кількість речей такого ж роду і якості.

Ризик випадкової загибелі речі ніс боржник, тому що за договором позики речі переходили у власність його завжди.

За правилом «родові речі не гинуть» боржник завжди має можливість повернути річ замінивши її іншою. Договір позики є безоплатним і одностороннім – позичкодавець має лише права, а позичальник лише обов’язки.

Хоча договір позики і був безоплатним в класичний період дозволяється встановлювати відсотки для чого потрібно було укласти додаткову угоду у формі стипуляції. Держава обмежувала стягнення відсотків в часи принципату дозволяли брати не більше 1% в місяць. Імператор Юстиніан встановив не більше 6% річних (для торгівлі 8%).

Права кредитора захищені віндикаційним позовом. Право боржника у випадку втрати ним розписки про отримання речі чи грошей, і відмови кредитором передати вказане майно, захищалися шляхом позову про повернення розписки, або висунути заперечення проти заявлення позову кредитором у звязку з обманом.

Позичка – це реальний договір, за яким одна сторона (комод ант) передає іншій особі (комодотарію) певну незамінну річ у тимчасове і безоплатне користування на визначений строк.

При випадковому пошкодженні чи загибелі речі позичальник в якого речі перебували у користуванні звільняється від відповідальності. У позику передавалися індивідуально визначені речі і по закінченню строку договору поверталися тіж самі речі у тому ж вигляді, в якому вони були отримані з урахуванням зносу речі чи по необхідності. Так як річ могла загинути з вини боржника він ніс відповідальність з а її збереження і використовувати мав тільки за призначенням. Якщо передана за позичкою річ була не якісною, що спричинило збитки для боржника то він мав право на зустрічний позов до кредитора.

Договір схову – це реальний двосторонній договір, встановлений передачею незамінної речі хранитель, який зобов’язується безоплатно зберігати річ і по закінченні встановленого строку чи за вимогою повернути непошкоджену саме цю річ поклажедавцеві.

Хранитель виконував обов’язки безоплатно і відповідав тільки за умисел і грубу необережність.

Існували особливі види схову: 1) вимушений схов хранитель ніс відповідальність за всяку свою вину. А при загибелі з його вини компенсував подвійну вартість речі; 2) іррегулярний схов – це передача на зберігання спірної речі, яку повертали потім тому, хто виграв справу.

Договір застави – реальний, двосторонній договір, що встановлювався передачею речі як гарантії для виконання зобов’язання.

Консенсуальні – це договори на основі погодження волі сторін, інколи без передачі речі

Договір купівлі-продажу – це консенсуальний, контракт, за яким одна сторона (продавець) зобов’язується надати річ ( товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов’язується прийняти цей товар і заплатити за нього встановлену грошову суму. Ризик випадкової загибелі проданої речі до її передачі ніс покупець.

Договір найму – це двухсторонній договір про який небудь предмет і про яку небуть винагороду. Договір найму речей – це контракт, за яким одна сторона – наймодавець, бере на себе обов’язок надати другій стороні наймачу в тимчасове користування яку небуть річ за обумовлену винагороду.

Договір найму послуг – наймач одна сторона, бере на себе зобов’язання виконати за винагороду певні послуги на користь іншої сторони.

Договір підряду – підрядчик бере на себе обов’язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні – замовнику в установлений строк.

Договір доручення – двухсторонній контракт, за яким одна особа(довіритель) доручало, а друга особа (повірений) безоплатно прийняло на себе виконання яких небуть дій на користь довірителя.

Договір товариства – контракт за яким дві або кілька осіб об’єднувалися для досягнення певної господарської мети.

Вербальні договори, що встановлювали зобов’язання словами, з моменту вимовлення певних слів—це найдавніші домовленості пов’язані з ритуальними висловленнями і підтверджувались священою клятвою.

Літаральні контракти які укладалися письмово.

З II ст. д .н. е поширюється ведення книг: побутово-видаткових і книг поточних рахунків. Домовладика в цих книгах вів свої активи і пасиви, фіксував борги і зобов’язання партнерів. Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий

Зобов’язання ніби з договору – зобов’язання, котре виникло при відсутності договору, але за характером і складом співпадало із зобов’язанням з договору. Ведення чужих справ без доручення – це зобов’язання, котре виникло при відсутності договору, але за характером і складом співпадало із зобов’язанням з договору.

Тема № 6 Спадкове право

1. Поняття і види спадкування.

2. Спадкування за законом.

3. Спадкування за заповітом

4. Прийняття і захист спадщини

5. Сингулярне правонаступництво

Спадкове право – це сукупність правових норм які регулюють порядок переходу майнових прав і обов’язків померлої особи до її правонаступників. У римському спадковому праві склався цілий комплекс правових приписів які регулювали перехід майна після смерті власника до інших осіб.

Спадкування – це перехід майна після смерті його власника ( спадкодавця) до інших осіб, спадкоємців. Під майном розуміли сукупність прав та обов’язків померлого, що складали спадкову масу, або спадщину перехід майна померлого до інших осіб можливий за однією з двох правових підстав, за заповітом або за законом. В римському праві не допускали одночасного спадкування за заповітом і за законом.

Наступництво в правах і обов’язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно ставала відкритою, тобто такою яка нікому не належить. Тому смерть спадкодавця отримала назву «відкриття спадщини». З моменту відкриття спадщина у спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини.

2. Спадкування за законом виникало у випадку відсутності заповіту, або його недійсності. Спадкування за цивільним правом визначалось положенням Законів 12 таблиць, згідно з якими виділяли три черги спадкоємців: перша черга «свої», підвладні домовладики до яких відносили дітей, внуків, усиновлених та дружину; друга черга інші найближчі агнати до яких належали брати, сестри, а також мати померлого; третя черга -усі родичі за відсутності агнатів право на спадщину отримували родичі всього роду. Спадкування за преторським правом розроблене в класичний період виділяло чотири черги спадкоємців. черга всі кровні родичі до шостого ступеня споріднення; четверта черга – один з подружжя, що пережив іншого.

У праві Юстиніана було завершено розвиток інституту спадкування за законом і розподіл спадкоємців за чергами: перша черга діти померлого; друга черга висхідні родичі до яких належали батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри; третя черга неповнорідні брати і сестри (єдинокровні і єдиноутробні); четверта черга всі інші родичі.

Навчальне видання

ЗАДОРОЖНИЙ Юрій Анатолійович

РИМСМЬКЕ ПРАВО

Курс лекцій

Редактор

Технічний редактор

Коректор

Підп. до друку Формат 60х84/16. Папір офс.

Офс. друк. Ум. друк. арк. Обл..-вид. арк. 6

Тираж 100 пр. Замовлення № Вид. №

Видавництво НАУ

03058, Київ – 58, проспект Космонавта Комарова, 1.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № від

96