2.3. Ісламісти та Катар на Близькому Сході

В основі політики Катару в регіоні Перської затоки і на Близькому Сході лежать значні зовнішньополітичні амбіції, часом завищені, лідерів країни, їх прагнення закріпити за еміратом місце ключового регіонального гравця, що справляє вплив на розвиток ситуації в арабському світі, в тому числі шляхом надання матеріальної та іншої допомоги різного роду антиурядовим силам, як правило, ісламістської орієнтації. При цьому всі дії катарського керівництва мають на меті формування образу Катару як одного з основних захисників інтересів всіх арабів, арабського світу. У той же час Катар виступає за збереження безпеки в зоні Перської затоки, що є одним з наріжних каменів зовнішньої політики емірату. Усередині країни − це недопущення дестабілізації правлячого режиму, збереження стійкої суспільно-політичної ситуації в еміраті в інтересах забезпечення поступального зростання національної економки і соціального добробуту.

Загалом невеликий розмір території Катару поряд з відсутністю великої армії змушує його керівництво бути максимально гнучким у виборі стратегії і тактики, а також її своєчасної трансформації. Керівництво емірату чітко розуміє вразливість країни у разі зовнішнього нападу і неможливість її самостійно захистити⁷¹.

Катар з початку ХХI століття цілеспрямовано працював над розширенням сфери своїх інтересів, створюючи вигідні альянси і налагоджуючи партнерство з провідними світовими державами. Далеко не останню роль у зміцненні та розширенні впливу емірату в регіоні та світі зіграли наявність у невеликої країни колосальних фінансових коштів, отриманих від експорту природного газу, і вміле використання супутникового телеканалу Аль-Джазіра, що завоював масову арабську аудиторію, що дозволило катарським правителям ефективно використовувати його для ведення інформаційної війни в потрібному для них руслі.

Зусилля Катару в боротьбі проти фінансування тероризму зображують емірат як надійного союзника. Незважаючи на крихітні розміри, Доха в даний час описується деякими американськими чиновниками, як найбільше джерело приватних пожертвувань радикальним ісламістьским групам в Сирії і Іраку.

Високопоставлений чиновник уряду США по боротьбі з фінансуванням тероризму підтвердив у жовтні 2014 р., що як і раніше "потрібно ще багато зробити" 24 вересня 2014 р. один західний дипломат в Досі повідомив пресі що "є від 8 до 12 ключових фігур в Катарі, які надають мільйони фунтів для джихадистів”, багато що з цього надходить сирійські філії аль-Каїди Джабхат аль-Нусра або навіть ІДІЛ⁷².

У своєму першому даному західному телеканалу інтерв'ю після приходу до влади від 25 вересня 2014 р., 34-річний емір Катару сказав CNN: "Я знаю, що в Америці і в деяких інших країнах сприймають деякі рухи, як терористичні ... Але є й відмінності."⁷³ Таке ставлення до ісламістських організацій свідчить про позитивне ставлення до окремих з них в еміраті.

Як уже зазначалося, однією з головних арен боротьби за вплив в регіоні на сучасному етапі виступає САР, де Катар є однією з сторін у проксі-конфлікті.. Ескалація конфлікту в Сирії викликає занепокоєння всіх без виключення регіональних акторів та провідних держав світу. Разом з тим громадянська війна дозволяє Катару використовувати територію Сирії як ще один фронт для просування своїх національних інтересів у протистоянні з саудівською Аравією та Іраном.

Зазначимо, однак, що порівняно з конфліктом у Лівії (див. розділ 3) сирійська громадянська війна має низку своїх специфічних рис, що відобразилось на стратегії емірату. Якщо режим Каддафі перебував у дипломатичній ізоляції і політично (і географічно) був віддаленим від головних регіональних центрів сили, то Сирія лежить у геополітичному серці Близького Сходу. Її багатокультурність та специфіка релігійного балансу у поєднанні з крос-кордонними племінними зв'язками і роллю країни в регіональному балансі сил призвели до того, що заворушення які розпочалися у березні 2011 року на хвилі революційних подій в інших арабських країнах швидко отримали міжнародний контекст та призвели до залучення в конфлікт інших регіональних акторів, в тому числі і Катар.

Катар став першою арабською країною, яка відкликала свого посла з Дамаску, з липня 2011 до 2013 р., Доха надала більше $ 3 млрд фінансової підтримки повстанцям, що значно перевищує внесок будь-якого іншого уряду. В ході діяльності Ліги арабських держав, Катар відігравав важливу роль у створенні умов для арабського тиску на Сирію, як це було зроблено в Лівії. Як наслідок, ліга призупинила членство Сирії в листопаді 2011 р. та за ініціативою та лобіювання Катару передала мандат Сирії опозиції⁷⁴.

З вересня 2012 р., з’явилися заяви, щодо того, що Катар і Саудівська Аравія фінансують конкуруючі фракції і лобіюють створення окремих військових союзів на території Сирії. Поки Катар за повідомленнями підтримував тісні зв'язки з Братами-мусульманами в Сирії, Саудівська Аравія надавала допомогу світським фракціям і групам салафітів. Це призвело до звинувачень, що вони підривають створення об’єднаних сил повстанців. Таким чином, зіткнувшись з зростаючою ворожістю з боку Саудівської Аравії і Західних держав, які обурювалися підтримкою радикальних угруповань, Катар зрештою поступився Саудівській Аравії роллю основного арабського координатора направляючого сирійську опозицію з-за кордону, допомагаючого фінансуванням і озброєнням опозиційним групам всередині Сирії⁷⁵.

Важливу роль відіграє Катар і в організації ізоляції уряду Б. Асада на міжнародній арені, зокрема с міжарабському співтоваристві. В цьому контексті варто висвітлити роль емірату в виробленні політики ЛАД щодо САР. Ліга арабських держав відома більше своєю неефективністю, ніж рішучими діями стосовно вирішення проблем регіону. Однак щодо конфлікту в Сирії ситуація дещо інша. Організація з перших днів конфлікту взяла на себе ініціативу його вирішення. Однією з причин рішучості ЛАД протягом цього періоду було те, що Катар продовжив своє головування в організації на безпрецедентно другий термін в 2011-2012 роках, після того, як саміт в лютому 2011 р. було відкладено, і прийнято рішення повернути головування Досі. Цей непередбачений поворот подій дозволив Катару грати організуючу роль в арабській реакції на конфлікт в Сирії протягом другого головування Дохи до весни 2012 р.. Тим не менш, ні призупинення членства Сирії в Лізі арабських держав ні введення політичних і економічних санкцій в листопаді 2011 року не зупинили ескалацію конфлікту. З трибуни Ліги арабських держав тодішній емір Хамад став першим арабським лідером, який публічно підтримав розгортання іноземних військ в Сирії, щоб за його словами “спробувати зупинити кровопролиття”⁷⁶.

Подібну позицію він висловив і виступаючи на ГА ООН: "У зв'язку з цим, я думаю, що краще для арабських країн самим втрутитися виходячи зі своїх національних, гуманітарних, політичних і військових обов'язків і робити те, що необхідно, щоб зупинити кровопролиття в Сирії"⁷⁷.

В умовах завершення терміну головування в ЛАД політичні заяви Дохи стали більш різкими і відчайдушними. Так, у жовтні 2012 року, прем’єр-міністр Катару Хамад бен Джасем звинуватив сирійський уряд у геноциді після провалу з чергової чотириденної спроби припинення вогню. Як повідомило Катарське інформаційне агентство процитувавши його: “те, що вибухнуло і відбувається в Сирії - не громадянська війна, а геноцид, війна на знищення з ліцензією на вбивство сирійської держави”⁷⁸ Проте, оскільки відповідальність за врегулювання конфлікту в Сирії перейшла до Організації Об'єднаних Націй та її спеціальних посланців, Катар, поряд з Саудівською Аравією та Туреччиною, все частіше стали виділяти та підтримувати най конкурентніші угруповання серед міріадів повстанських груп, що діють в Сирії. У випадку Катару, ці сили були пов’язані із сирійськими Братами-мусульманами, що викликало напруженість у відносинах з Саудівською Аравією.

Розвиток подій протягом весни 2013 року відобразив, якою мірою попередні катарські успіхи були у затьмарені, не тільки в Сирії, але й на Близькому Сході в цілому. У вирі зіткнень між укоріненою владою виступаючою за старий порядок і міріадами нових ісламістських груп, які виникли в країнах перехідного періоду, стало зрозуміло, що жоден актор не міг контролювати темп та напрямок подій що відбувалися. Тривала й складна політична боротьба, якою характеризується пост-революційний пейзаж підтвердила обмежені катарські можливості.

В той же час, зростаюча напруженість з Саудівською Аравією відобразилася у розширенні відмінностей в політиці щодо Братів-мусульман. Одночасно, Катар відчував тиск від американських чиновників, які вимагали гарантій, що будь-яка допомога відправлена Дохою в Сирію не опиниться в руках Джабхат аль-Нусра або інших радикальних ісламістських організацій.

Поєднання зростання регіонального і міжнародного тиску на Катар завершилося неформальною передачею відповідальності держав Перської затоки за конфлікт в Сирії від Дохи до Ер-Ріяді в квітні 2013 року.⁷⁹.

Доказів існування зв’язків Катару з ІДІЛ достатньо. Зокрема, серпні 2014 року року Міністр економічного співробітництва і розвитку ФРН Герд Мюллер заявив, що угруповання ІДІЛ, яке тероризує народи Іраку і Сирії, фінансує Катар. Раніше про зв'язок між ісламістами та Дохою наважувалися говорити тільки поодинокі експерти - і ця заява, таким чином, стала першим подібним визнанням з боку представника уряду однієї із західних країн: “У такого конфлікту завжди є передісторія. Повернуся на три роки назад. Загони Ісламської держави, що вийшли з Іраку - це втрачені сини, у тому числі з Іраку. Потрібно задати собі питання - хто озброює, хто фінансує сили Ісламської держави. Ключове слово – Катар”⁸⁰, - заявив міністр в ефірі телеканалу ZDF.

Раніше віце-канцлер Німеччини Зігмар Габріель закликав до суспільної дискусії про те, хто допомагає ІДІЛ. Тим не менше, сам він відмовився назвати конкретні країни. Зауважимо однак, що інформаційна та організаційна взаємодія між Катаром та ІДІЛ зі зростанням фінансової самостійності останньої все більше зменшується.

Одним з непрямих доказів останньої тези є те, що восени 2014 року, коли Сполучені Штати створили коаліцію для Країн Боротьби проти ІГ, Катар будучи під тиском західних союзників став однією з арабських держав Перської затоки, які підняли свої військові літаки в повітря, однак наносив удари лише по третьорядних неважливих цілях. У той же час, якщо Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати використовували підконтрольні ЗМІ для антитерористичної пропаганди проти ІДІЛ, Катарська аль-Джазіра демонструвала помірну риторику.

Одним з ключових геополітичних вузлів, протистояння Катару, Судівської Аравії та Ірану на Близькому Сході залишається Ємен. Будучи однією з найбідніших та найвідсталіших країн регіону, Ємен зберігає пережитки трайбалізму, що веде до вкоріненості локальних конфліктів у міжплемінних відносинах.

Новий виток кризи в країні, як і у всьому регіоні почався в ході Арабської весни. Після заворушень в Ємені в 2011 р., відставка тодішнього президента держави Алі Абдалли Салеха, звільнила політичний майданчик для головної опозиційної групи - партії Іслах ( від араб. – реформа) - союзу Братів-мусульман і місцевої консервативної племінної еліти на чолі з сімейством аль-Ахмар, які через міжнародні структури Братства давно підтримували контакти з Катаром⁸¹. У розпал заворушень, людські ресурси, матеріально-технічна підтримка і досвід цього союзу, безсумнівно, надали революційному руху критичної маси, необхідної для зміни влади в країні.

Уряд національної єдності створений в листопаді 2011 р. для забезпечення політичного переходу після відставки А. Салеха включав велику кількість членів Іслаху. Прихильником аль-Ахмар виявився і тимчасовий президент країни Абд Раббо Мансур Хаді, який відрізнявся відсутністю політичних амбіцій, за що свого часу він удостоївся неофіційного прізвиська “мовчазного” віце-президента. Однак удача супроводжувала могутньому сімейству лише до тих пір, поки Брати-мусульмани перебували при владі в Єгипті (див. Розділ 3). повалення Мухаммеда Мурсі і подальша міжарабська ізоляція асоціації та її зарубіжних осередків різко підірвали позиції тимчасового єменського керівництва. Але саме Ємену судилося стати другою після Єгипту країною, де виявлений в ході Арабської весни протестний потенціал виявився достатнім для здійснення подвійної революції⁸².

Після провалу Загального національного діалогу (ЗНД) на початку 2014 р. основні політичні сили Ємену зосередилися навколо двох протиборчих таборів: Загального народного конгресу (ЗНК) на чолі зі зміщеним Алі Салехом і клану аль-Ахмар на чолі з Садиком аль-Ахмаром. За минулі три роки ці дві сили опинилися на протилежних політичних полюсах і почали шукати союзників серед інших політичних акторів Ємену. Так, навколо аль-Ахмарів згуртувалися партія аль-Іслах і Брати-мусульмани, а ЗНК уклав альянс з партією БААС, Спілкою народних сил і взяв курс на неофіційне зближення з рухом Ансар Аллах.

Аль-Ахмар в Ємені багато в чому допустили ті ж помилки, що і Брати-мусульмани в Єгипті. У першу чергу, їм так і не вдалося запропонувати шляхи виходу з кризи, які влаштовували б більшість політичних сил країни. Апогеєм провального курсу стали результати Загального національного діалогу. Як мінімум в чотирьох з дев'яти робочих груп ЗНД (з проблеми в Сааді, з проблеми півдня, з “перехідної справедливості” і з державного устрою) аль-Ахмарам так і не вдалося знайти консенсус з політичними опонентами. При цьому вони істотно послабили свої позиції, насамперед, у зв'язку з планованою федералізацією держави. З усіх проектів, розглянутих ЗНД, за основу був прийнятий проект, що передбачає створення шести федеральних округів: Хадрамаут, Аден, Джанаді, Тахама, Азал і Саба. Сама нарізка округів викликала бурхливе невдоволення. Так, жителі півдня виступили проти поділу півдня країни на два округи (Хадрамаут і Аден), наполягаючи на неподільності Південного Ємену як єдиного суб'єкта майбутньої федерації. Батьківщина хуситів - Саада разом з провінціями Амран, Сана і Дхамар була включена до складу округу Азал, що не має виходу до моря і володіє низьким економічним потенціалом⁸³.

Все це призвело до того, що аль-Ахмари разом спромоглися посваритися з усіма провідними політичними силами країни. Проблема півдня, де не вщухають потужні демонстрації під гаслами відділення регіону в межах колишньої НДРЙ, досі не вирішена. Більше того, влада в Сані, все більш асоціюється з ісламістами, ніяк не влаштовує жителів півдня, в пам'яті яких досі живі спогади про 1994 рік. У той час Північ почав проводити, по суті, гегемоністську політику по відношенню до Півдня, яка базувалася на ідеях духовних лідерів аль-Іслах, насамперед, аль-Зіндані і аль-Дайлані, що оголосили джихад “безбожникам” з півдня.

Не склалося у аль-Ахмар і з хуситами. Більш того, при активному сприянні аль-Іслах в Ємені було створене салафітське угрупування ан-Нусра, яке повинно було вступити в протистояння з Ансар Аллах. Подібна тактика вже мала місце у минулому - в другій половині 2000-х років режим використовував салафітських радикалів в своїх внутрішньополітичних інтересах. І пов'язано це було, насамперед, з ім'ям генерала Алі Мохсена аль-Ахмара, який безпосередньо керував шістьма військовими операціями в Сааді в 2004-2010 рр. і не раз вдавався до послуг салафітів в боротьбі з хуситами.

Нарешті, аль-Ахмар пішли на відкритий конфлікт з Загальним народним конгресом і особисто Алі Салехом. Підтвердженням цьому можуть служити неодноразові спроби заарештувати екс-президента, що робилися тимчасовою владою. Не варто забувати і про те, що саме Алі Мохсен, який очолював в 2011 р. першу бронетанкову дивізію, був головною військовою силою, що приєдналася до протестуючих в ході Арабської весни. А найбільш серйозне протистояння спостерігалося восени 2011 р. в столичному районі аль-Хасаба між силами, лояльними Алі Салеху, і аль-Ахмарам.

В Ємені навколо кожної політичної сили склалося своє воєнізоване угрупування. До революції 21 вересня 2014 єдиною силою, здатною скласти конкуренцію хуситам у військовому плані, була де-юре розформована, але де-факто існуюча перша бронетанкова дивізія на чолі зі зведеним братом Алі Салеха генералом Алі Мохсеном аль-Ахмаром, який піднявся на посаді до радника президента Мансура Хаді з військових питань. Після 21 вересня аль-Ахмар зазнали повної поразки у протистоянні з хуситами, а їхні лідери були змушені тікати з країни, включаючи самого Алі Мохсена.

Таким чином незадоволення попереднім правлінням призвело і до зростання антикатарських настроїв в країні. Зокрема, 23 березня 2014 р. під час зібрання в столиці Йемену Сані, сотні племінних лідерів закликали уряд президента Абдрабо Мансура Хаді відкликати єменського посла в Досі і розірвати дипломатичні відносини з Катаром.

Наміри зібрання висловив один з лідерів зібрання Мухаммед бен Наджі аль Шаріф."Ми вимагаємо від уряду Йемену негайно відкликати посла з Дохи через шкоду, заподіяну Катаром нашій країні". Тоді прозвучали тези про те, що Доха перешкоджає політичному прогресу в Ємені та допомагає терористичним організаціям, зокрема партії Іслах.⁸⁴

Таким чином, займаючи менш вигідні позиції в регіоні Близького Сходу, ніж Саудівська Аравія та Іран, Катар тим не менш продовжує робити спроби посилити свій вплив у кількох напрямках, головними з яких є Сирійсько-Іракський вузол конфліктів, де Катар відіграє одну з головних ролей у дипломатичній ізоляції уряду Асада, емірат також був ініціатором виключення САР з ЛАД та фінансує повстанські угруповання, які протистоять Б. Асада, зокрема місцеві бойові загони Братів-Мусульман, Джабхат аль-Нусра, ІДІЛ. В Ємені Катар співпрацює надаючи фінансову допомогу місцевому осередку Братів-мусульман – партії Іслах.

Висновки до ІІ розділу

Регіон Близького Сходу виступає головною ареною боротьби за політичний, економічний та ідеологічний вплив між Саудівською Аравією, Іраном та Катаром. Додаткових можливостей для нарощування свого впливу означеними державами надає ряд характеристик регіону: нерівномірний рівень соціально-економічного розвитку, обмежена роль держави у житті суспільств регіону, значна роль недержавних об’єднань та організацій від племінних структур до ісламістських організацій та суфійських орденів.

Будучи єдиною дієздатною країною регіону з домінуючим шиїтським населенням, Іран активно використовує шиїтські ісламістські організації для поширення свого впливу в регіоні. Головними силами, з якими співпрацює ІРІ є Хезболла в Лівані, яка відіграє важливу роль для забезпечення позицій ІРІ в самому Лівані, для тиску на північні кордони Ізраїлю та для Допомоги військам Б. Асада в громадянській війні в Сирії. В Іраку головними силами з якими співпрацює Іран є Вища ісламська рада з її бойовим крилом Бригадами Бадр та Ахрар з бойовим крилом Армією Махді. На аравійському півострові ІРІ співпрацює з гуситами в Ємені та рядом організацій в країнах РСАДПЗ.

Саудівська Аравія як претендент на лідерство в арабському зокрема та ісламському загалом просторі використовує для поширення свого впливу співпрацю з рядом салафітських організацій регіону. Серед ключових варто виділити ряд салафітських партій, які легально діють в регіоні та різноманітні терористичні угруповання салафітського спрямування: Ансар аль-Іслам, Джейш муджіхідін, Бригади революції 1920 року, також племінний союз аш-Шамар.

З метою поширення власного впливу на Близькому Сході Катар, опирається переважно на структури Братів-мусульман в державах регіону, зокрема це Іслах в Ємені та численні воєнізовані структури братства в Сирії. При цьому труднощі, з якими зіткнулося Братство в Північній Африці відобразилися і на близькосхідних його структурах, зокрема це виявилось у зменшенні їх впливу в сирійській громадянській війні, та відстороненні від влади в Ємені. Дещо покращують ситуацію контакти Катару з ІДІЛ, щоправда, зважаючи на високу фінансову самостійність останньої вони носять більш рівноправний характер.