Розділ 3. Роль ісламістських організацій у протистоянні саудівської аравії та катару на африканському континенті

3.1. Специфіка співпраці Катару з ісламістськими організаціями в Африці.

Зв’язки Катару з країнами Африки на сучасному етапі розвиваються швидкими темпами. Позиціонування Катару у відносинах з африканськими країнами, на нашу думку, найдоречніше проілюструвати витягом з промови міністра закордонних справ емірату. Виступаючи у Четем Хауз 4 грудня 2013 року⁸⁵, міністр закордонних справ Катару так охарактеризував зовнешню політику емірату: “відносини Катару з іншими країнами засновані на взаємній повазі і спільному інтересі. Ці відносини є збалансованими і постійно розвиваються. Стаття 7 катарської конституції говорить: "Іноземна політика держави Катар заснована на принципі збереження міжнародного миру і безпеки за допомогою заохочення мирного врегулювання міжнародних суперечок; Ми будемо підтримувати право людей на самовизначення; не втручатися у внутрішні справи держав; і повинні співпрацювати з миролюбними народами. Цей документ визначив установчий принцип катарської зовнішньої політики. Таким чином, Держава Катар завжди буде мирним і продуктивним учасником будь-яких зусиль з вирішення конфліктів, особливо на Близькому Сході та в Африці”. В цьому розділі ми спробуємо показати, що тези висловлені в цій цитаті лише частково відповідають дійсності.

Варто зазначити, довгий час що одним зі способів налагодити відносини з країнами регіону було посередництво в конфліктах. Емірат виступав як миротворець, прагнучи зробити внесок у врегулювання регіональних суперечок. У 2007 р він сприяв поліпшенню сирійсько-французьких відносин. У 2008 р. катарці зуміли переконати протиборчі ліванські сторони піти на проведення президентських виборів. Вони посередничали між президентом Алі Салехом і хустами в Ємені, між Хартумом і дарфурськими бунтівниками, Джібуті і Еритреєю, намагалися сприяти зав'язуванню контактів між Талібаном і США⁸⁶.

Тому не дивно, що події так званої Арабської весни відкрили перед еміратом нові перспективи для збільшення свого впливу в регіоні. Після початкового періоду “обережності” в січні 2011 року, лідери Катару визнали неминучість політичних перетворень, що прокотилися по Північній Африці та Близькому Сході і прагматично адаптували свою зовнішню політику. Політика Катару відображала ретельну оцінку інтересів держави в різних країнах, які переживали період турбулентності. З самого початку, Катар підтримав протестні настрої. Це радикально змінило імідж країни на міжнародній арені. Доха провела непряму інтервенцію в Лівії та Сирії під виглядом пошуків арабських рішення арабських проблем і мобілізувала економічну допомогу в Тунісі та Єгипті. Проте, Катар обмежився обережною координацією дій з РСАДПЗ, щоб відновити політичний порядок в Бахрейні та Ємені, визнаючи більший вплив Саудівської Аравії в цих країнах і потенційну загрозу, що несуть успішні повстання в Перській затоці.⁸⁷.

Катарська відповідь на арабську весну являла собою продовження глибшої політичної тенденції, яка передувала 2011 року, зокрема тонкому балансуванню між конкуруючими силами, які сформували суть зовнішньої політики Катару. Доха позиціонувала себе як союзника Заходу в арабському світі в просуванні гуманітарної Інтервенції в Лівії та політичного врегулювання в Ємені.

Як результат підтримання контактів з ісламістськими діячами, Катар отримав зв'язки багатьма лідерами опозиції, які були готові грати провідні ролі подіях Арабської весни. В силу ряду особливостей регіону (див. розділ 1) ісламісти мали більше організаційних можливостей, ніж інші опозиційні групи в цих країнах, що автоматично дало їм ряд переваг в ході виборчих кампаній після повалення автократій. Це дало Катару дві форми важелів впливу в постреволюційних державах: індивідуальні зв’язки через діячів, які перебували в Досі і потім повернулися в свої рідні країни та інституційний вплив, після того як Брати-мусульмани утвердилися в якості потужного гравця на місцевій політичній арені. Розглянемо кожен з цих випадків окремо⁸⁸.

З самого початку повстання проти режиму Муаммара Каддафі в Лівії, Катар разом з Францією і Великобританією, відігравав ключову роль у мобілізації міжнародного співтовариства до дії. Важливо зазначити, що Катар докладав зусиль для мобілізації арабської підтримки через Лігу арабських держав щодо введення в безполітної зони. Прем’єр-міністр емірату Хамад бен Джасем ініціював тимчасове припинення членства Лівії в ЛАД, а потім забезпечив одностайне голосування щодо підтримки безполітної зони.

Військова і фінансова допомога Катару мала одне з вирішальних значень для успіху Лівійського повстання, зокрема, в забезпеченні та підтримці тимчасового уряду, Національної перехідної ради (НПР) Крім швидкого дипломатичного визнання опозиції, катарські винищувачі Mirage взяли участь в очолюваних НАТО повітряних ударах, і катарський Лівія ТВ надав повстанцям медіа-платформу, що дало їм можливість транслювати свою позицію у всьому світі. Створення станції мало н меті протидію пропагандивній машині режиму Каддафі та маніпулювання громадською думкою на свою користь. Голова НПР Махмуд Джабріль замість того щоб координувати діяльність повстанців з головного їхнього оплоту м. Бенгазі, більшість часу проводив в Досі. Не військова допомога також була важливою і включала більш ніж $ 400 млн. в якості фінансової допомоги, постачання води, природного газу в балонах, і товарів першої необхідності. Катар також допомогав з продажем лівійської нафти зі східних портів під контролем повстанців.⁸⁹

Також варто зазначити, що Катар налагодив зв'язки з ключовими ісламістськими збройними формуваннями, зокрема з командиром тріполійської бригади Абдель Хакімом Бельхаджем і братами аль-Саллабі. Бельхадж був лідером Лівійської ісламської збройної групи створеної ЦРУ для боротьби з режимом М. Каддафі в 2004 році, перш ніж був реабілітований режимом у 2007 р. Алі аль-Саллабі жив у вигнанні в Катарі до 2011 р. і став чи не найвпливовішим лівійським богословом, в той час як його брат Ісмаїл став відомим як лідер однієї найкраще оснащених повстанських збройних формувань Рафалла аль-Сахаті. За велику кількість сучасної зброї, яка в неї з’явилась, це формування навіть заслужило прізвисько "бригада феррарі." Хоча ісламісти втратили більшість у новому парламенті Лівії – Раді представників, де вони отримали на виборах 2014 р. лише 30 місць з 200, попередній парламент Загальний національний конгрес не ці вибори не визнав. Таким чином зараз у Лівії триває громадянська війна між міжнародно визнаною Палатою представників та Загальним національним конгресом. В останньому більшість зберігають брати-мусульмани і як наслідок саме він отримує допомогу від Катару. Станом на серпень 2015 р. Загальний національний конгрес контролює столицю Лівії Тріполі та близько 30 % території країни.

Дещо по іншому склались обставини в вотчині Братів-мусульман – Єгипті. Заворушення, що почалися “Днем гніву” 25 січня 2011 р., названі самими єгиптянами «народною революцією», привели незабаром, 12 лютого, до відставки правлячого протягом 30 років президента Хосні Мубарака. До січня 2012 р. в результаті шеститижневих трьох фаз парламентських виборів в Національні збори (всього 498 членів) 73% місць отримали два ісламських об'єднання: рух Брати-мусульмани - 235 мандатів (42%) і партія aн-Нур - 121 ( 24,3%)⁹⁰.

30 червня 2012 р. приніс присягу в якості президента 60-річний Мухаммед Мурсі, за професією інженер, один з керівників руху «Брати-мусульмани», обраний в червні 2011-го головою Партії свободи і справедливості - його політичного крила.

Не зважаючи на всіляке сприяння з боку Катару⁹¹, за час перебування при владі ісламісти не тільки розчарували, але і серйозно насторожили широкі верстви єгипетського суспільства. Завдання, що стояли перед новим керівництвом країни виявилися занадто складними для братства. Уряд Мурсі не проявив себе готовим і здатним до управління. не зміг домогтися стабілізації та зупинити розвал економіки, зруйнованої політичними потрясіннями, і це не могло не викликати невдоволення. За рік перебування біля керма уряд Мурсі зробив багато серйозних стратегічних і тактичних помилок, і він це визнав, проте це визнання вже не мало значення: «Він не зробив нічого хорошого», - підбив підсумок перебування лідера ісламської партії один з єгипетських журналістів. - Брати» не змогли навіть поширити власний успішний досвід соціальної роботи в широких масах населення⁹².

Дуже симптоматичним є той факт, що, хоча ісламісти зуміли забезпечити собі контроль за новим парламентом, на президентських виборах навесні 2012 р. М. Мурсі здобув перемогу з невеликою перевагою голосів, насамперед у силу того, що єгиптяни ніяк не могли прийняти іншого кандидата - генерала ВПС Ахмеда Шафіка, представника старої гвардії режиму Мубарака.

Мохамед Мурсі обіцяв стати представником всіх єгиптян. Однак, зайнявши пост президента, він не виконав цю обіцянку. Президент не зміг піднятися над боротьбою між прихильниками ісламського і світського шляху розвитку, залишився провідником втілення на практиці концепцій його партії, що було сприйнято як вектор на ісламізацію країни, яка в арабській блогосфері отримала влучну назву “іхванізація” (від Іхван - Брати). Брати постійно порушували свої зобов'язання, і це підривало довіру до них.

Спочатку адміністрація Мурсі співпрацювала з Вищою радою збройних сил, для того щоб провести конституційні поправки в березні 2011 р. Проте потім влада пішла на ухвалення президентського декрету, який ставив Мурсі і прийняті ним укази над законами та над Конституцією. Нова влада спробувала підпорядкувати собі судову систему, звільнивши близько 3 тис. старих суддів і посадивши на їх місця приблизно стільки ж нових. Ісламісти поспішали проштовхнути якомога більше своїх послідовників і в інші державні структури.

Призначивши нового генерального прокурора з своїх рядів, який діяв в рамках його інтересів, президент Мурсі зумів налаштувати проти себе майже всі інші політичні організації Єгипту.

Мухаммед Мурсі протримався на цій посаді рівно рік. Армія Єгипту втрутилася в політику. Військові дали президенту 48 годин для добровільного відходу і 3 липня 2013 за наказом міністра оборони Абделя Фаттаха ас-Сісі оголосили про його відсторонення, мотивуючи це вимогою мас, зокрема створеним в травні рухом Тамарруд («Повстання»), який стверджував, що до червня 2013 року було зібрано майже 30 млн підписів з вимогою відставки президента, якого звинувачують у розвалі економіки і в дестабілізації країни. Одночасно були арештовані 15 його найближчих сподвижників, пізніше - сотні активістів Братів⁹³. Так виявилася перевернутою ще одна сторінка історії сучасного Єгипту. 23 вересня каїрський Верховний суд заборонив діяльність асоціації Брати-мусульмани з конфіскацією їх власності та вкладів. Таким чином сьогодні Брати-мусульмани в Єгипті перебувають на нелегальному становищі і їх діяльність звелася до організацій протестів та терактів.

Незважаючи на те, що підтримка Братів-мусульман в Єгипті все ще сильна, військові не приховують свого наміру викорінити рух. При цьому вони спираються на мовчазну згоду як значної частини єгипетського істеблішменту, так і світової спільноти. Гучні вироки лідерам «Братів-мусульман» і масові репресії щодо рядових членів подаються як боротьба з ісламським екстремізмом.

Тим не менш, враховуючи те, що у «Братів-мусульман» є досвід виживання в екстремальних умовах - навіть якщо їхні ресурси в Єгипті будуть істотно підірвані, потужна мережева структура збережеться за кордоном. Майже вікова історія цього руху свідчить про його здатність відновлювати втрачені позиції і знову і знову повертатися в суспільне і політичне життя.

Дещо по-іншому склалась ситуація в Марокко⁹⁴. Король Мухаммед VI під тиском громадськості почав лібералізацію політичної системи країни. У листопаді 2011 р. пройшли дострокові вибори до парламенту, де переконливу перемогу здобула марокканська «Партія справедливості і розвитку» (ПСР). Відповідно до нової конституції король призначив прем'єр-міністром лідера ПСР Абдаллаха Бенкірана. Здавалося, що Братство здобуло ще одну нову перемогу. Але, як з'ясувалося, цей успіх все більше нагадував піррову перемогу. По-перше, говорити про те, що новий уряд повністю контролює владу, не доводилося так як більша її частина як і раніше належала королю. Але ще більш важливим є те, що, що опинившись на чолі парламенту братство, потрапило в таку ж пастку, як і їх єгипетські однодумці. Справа в тому, що Марокко, як і Єгипет, не володіє великими запасами природних ресурсів, і в цих країнах існують великі економічні проблеми. При колишніх правителях частина цих проблем або просто не вирішувалася, або вирішувалася аби як. З кожним роком ситуація, звичайно, лише погіршувалася, проте це дозволяло владним структурам триматися при владі. А якщо і виникали протести то вони вирішувалися військово-поліцейськими заходами. І ось коли при владі опинилися опозиційні сили, перед ними стали наростати найрізноманітніші проблеми, насамперед, пов'язані з економікою. Нова влада, може, і хотіли б їх вирішити, але або не змогла, або просто не зуміла. Як результат, в Марокко місцеві Брати-мусульмани опинилися в такій же ситуації як і в Єгипті, тільки тут все поки обходиться без участі силових структур. Адже й самі опозиціонери прийшли до влади політичним шляхом. Але, як і в Єгипті, прийшли вони зовсім підготовленими, не маючи реального досвіду управління державою. За 4 роки правління Партія справедливості і розвитку в Марокко не спромоглася продемонструвати якої-небудь ефективної політики і напередодні нових парламентських виборів її рейтинг коливається на рівні 10-12 %.

Як тільки ісламістські угрупування використавши військовий переворот в столиці Малі Бамако на початку 2012 р. щоб взяти під контроль всю північ країни, одразу з’явилися свідчення у розпалюванні конфлікту з боку Катару. Перші звинувачення в причетності Катару до фінансування туарегських сепаратистів і ісламістських груп прийшли в червні 2012 р. в досить поважному французькому тижневику Canard Enchain. У назві статті “Наш друг Катар фінансує ісламістів Малі", газета стверджувала: “Багата нафтою Перської затоки держава фінансує сепаратистів. Про це повідомляє неназване джерело з французької військової розвідки: "НРЗА (світські сепаратистів туарегів), пов’язана з аль-Каїдою Ансар ад-Дін і РЄДЗА (рух за єдність і джихад в Західній Африці) всі отримали гроші з Дохи." Місяць потому Садоу Діалло, мер міста Гао, що на півночі Малі, яке опинилось під контролем бойовиків в інтерв’ю RTL радіо повідомив: "Французький уряд прекрасно знає, хто підтримує цих терористів. Катар, наприклад, продовжує посилати так звану допомогу та їжу кожен день в аеропорти Гао і Тімбукту"⁹⁵.

Наявність катарських неурядових організацій в північному Малі не є таємницею. Мехді Лазар, один з провідних дослідників зовнішньої політики Катару, у своїй статті для французького тижневика L'Express, зазначає, що відносини Дохи з переважно мусульманською північчю Малі глибоко вкоренилися: "Катар створив мережу установ, що фінансуються ним в Малі, в тому числі медресе, школи та благодійні організації, які він фінансує з 1980-х рр. Сьогодні емірат чекає повернення цих інвестицій. Малі має величезні поклади нафти і газу, і це потребує допомоги у розвитку інфраструктури. Катар цілком може допомогти, а також, на фоні хороших відносин з ісламістами північного Малі, експлуатувати багаті золоті і уранові родовища в країні."

Активні також катарці і в інших країнах Африки. Від Судану, де незважаючи на деяке охолодження ставлення до посередницьких зусиль Дохи з врегулювання кризи в Дарфурі, катарці активно входять і на ринки інших африканських держав. Насамперед, звичайно в сфері економіки, що абсолютно не скасовує їхнього бажання посилення свого політичного впливу. Та й Судан далеко не минулий етап катарської зовнішньої політики, особливо з урахуванням наростання саудівсько-суданського розбіжностей. Поки ж державна компанія Катар Майнінг Компані (КМС) шукає можливості для масованого входу на ринок видобутку корисних копалин в Буркіна Фасо, територію якого передбачається використовувати як своєрідний плацдарм для входу на ринки країн на заході континенту. При цьому катарці пішли в чомусь по китайському шляху, супроводжуючи свої заявки на ліцензії широкою програмою інвестиційної та гуманітарної діяльності. Емір Катару Тамім зобов'язався і особисто контролює проект будівництва нового суперсучасного міста («Буркіна-Катар місто дружби») в районі Бассінко на північ від столиці Буркіна-Фасо Уагадугу. Емір дав публічну клятву побудувати це місто на тисяча чотириста жителів ще в 2010 році під час офіційного візиту в Доху президента Буркіна-Фасо Б.Кампаоре. Одночасно оформилося і партнерство Qatar Airways і Air Burkina, що серйозно розширює її логістичні можливості в Африці. Крім того, катарці ведуть активні переговори з президентом Малі І. Кейтою про покупку ліцензій на розробку родовищ золота в цій країні, а також технічної допомоги малійскій стороні у зазначеній галузі. Про це також була досягнута попередня домовленість під час візиту Кейт в Доху в лютому 2014 р. У стратегічних планах катарського керівництва реалізація аналогічних проектів в Кот д’Івуарі та Сенегалі. Слід звернути увагу на те, що катарці намагаються проявляти активність саме в франкофонній частині Африки, де вони спираються на логістичну та політичну підтримку свого давнього союзника – Парижу, приватних охоронних компаній Франції.

Таким чином, використавши хвилю заворушень, які прокотились країнами Північної Африки та зміну режимів в них. Зокрема, найбільшого успіху вдалось досягти в Єгипті, Брати-мусульмани виграли парламентські та президентські вибори. Тунісі, де прокатарська ан-Нахда увійшла до числа головних політичних сил країни, та в Марокко, де Брати-мусульмани теж сформували уряд. Катар використав свої зв’язки з ісламістськими організаціями в Магрибі та Сахелі для поширення свого впливу, зокрема, емірат фінансує Тріполійську бригаду на чолі з Абдель Хакімом Бельхаджем, та підтримує Загальний національний конгрес Лівії, в якому більшість складають Брати-мусульмани. В Малі Катар підтримує Ансар ад-Дін та Рух за єдність і джихад в Західній Африці. Сьогодні, зважаючи на труднощі, з якими стикаються ісламістські організації, що співпрацюють з Катаром, на повістці дня стоїть переосмислення стратегії їх діяльності для підвищення конкурентоспроможності порівняно з іншими акторами регіону.