18). Еластичність пропозиції. Поняття цінової еластичності пропозиції. Коефіцієнт цінової еластичності пропозиції

Концепція еластичності розповсюджується не тільки на таку категорію, як "попит", але і на категорію "пропозиція". Поняття цінової еластичності пропозиції використовують для характеристики ступеня реакції (зміни) величини пропозиції товару на зміну ціни на нього.

Еластичність пропозиції товару по ціні - визначається як відношення процентної зміни величини пропозиції до процентної зміни ціни цього товару. Це відношення називається коефіцієнтом цінової еластичності пропозиції (кЕПрц): кЕПрц =%∆Прх/%∆Цх. де %&Прх - процентна зміна величини пропозиції товару X; %АЦх - процентна зміна ціни товару X.

Коефіцієнт цінової еластичності пропозиції визначається через дугову і точкову еластичність пропозиції.

Дугова еластичність пропозиції обчислюється за формулою центральної (середньої точки): (Кх2-Кх1)/( Кх2+Кх1): (Цх2-Цх1)/( Цх2+Цх1), де Кх2 і Кх1 – відповідно величина пропозиції товару Хдо і після зміни ціни на нього, Цх2 і Цх1 – відповідно початкова і кінцева ціна товару Х. Точкова еластичність пропозиції вимірюється за формулою:

; кЕПрц^, (3.3)

де 0 - початок координат, Ц-ціна,

Т- точка перетину кривої пропозиції з вертикальною віссю у (графік 3-3). Оскільки величина пропозиції змінюється в тому ж напрямку що і ціна, тобто збільшується при зростанні

ціни і зменшується при її зниженні, то коефіцієнт цінової еластичності пропозиції завжди має додатне значення.

Види еластичності пропозиції та їх характеристика

Розрізняють еластичну, нееластичну, одинично еластичну, абсолютно нееластичиу і абсолютно еластичну пропозицію.

Якщо процентна зміна величини пропозиції є більшою від процентної зміни ціни, то говорять про еластичну пропозицію. Якщо процентна зміна величини пропозиції є меншою від процентної зміни ціни, то має місце нееластична пропозиція. Якщо процентна зміна величини пропозиції точно відповідає процентній зміні ціни, то має місце одинична еластичність пропозиції. Про абсолютно нееластичну пропозицію говорять тоді, коли величина пропозиції залишається незмінною при будь-якій зміні ціни товару. Коли найменше зменшення ціни викликає скорочення пропозиції до нуля, а найменше збільшення ціни породжує безконечно велику пропозицію, то говорять про абсолютно еластичну пропозицію.

Певний тип еластичності пропозиції характеризується відповідним значенням коефіцієнта цінової еластичності пропозиції: для еластичної пропозиції він є більшим 1, для несластичиої пропозиції - меншим 1, для одиничної еластичності пропозиції - рівний ], для абсолютно нееластичної пропозиції - рівний 0, для абсолютно еластичної пропозиції - прямує до безмежності (не визначається).

Що торкається характеристики певного типу цінової еластичності пропозиції за показником зміни в загальній виручці, то цей показник не придатний для віднесення товару до певного типу цінової еластичності пропозиції. Оскільки величина пропозиції і ціна товару змінюються в одному напрямку, то в одному ж напрямку змінюється ціна і загальна виручка.

Виділяють дві основні властивості цінової еластичності пропозиції.

По-перше, крива пропозиції, яка проходить через початок координат (див. графік 3-5), має постійну одиничну цінову еластичність: на будь-яких цінових інтервалах кривої пропозиції коефіцієнт цінової еластичності пропозиції дорівнює одиниці.

Ця ж властивість простежується при обчисленні точкової еластичності пропозиції (графік 3-6, а) за формулою (3.3). Оскільки ОЦ -ЦТ, то кЕПрц = 1 і пропозиція є одинично еластичною.

По-друге, крива пропозиції, яка не проходить через початок координат (див. графік 3-7) мас неоднакову еластичність: на інтервалі малих величин пропозиції (низьких цінових інтервалах) пропозиція є більш еластичною, а на інтервалах великих значень пропозиції (на інтервалах високих цін) пропозиція є менш еластичною.

Ця ж властивість простежується при обчисленні точкової еластичності пропозиції (за формулою (3.3).

Існує особливий випадок, коли точка Т знаходиться нижче від початку координат (графік 3-6, в), і який показує на те, що існують виробники, які готові деяку частину своєї продукції надати безплатно з тим, щоб привернути до себе споживача. Для даної ситуації оскільки 0Ц< ЦТ, то кЕПрц < 1 і пропозиція є несластичною як в т. А, так і в будь-якій іншій точці на кривій пропозиції.

19). Підприємство як суб’єкт ринку та виробнича – ринкова система. Підприємства - головні суб'єкти ринкової економіки, первинна організаційно-економічна ланка національного господарства, створюються для виробництва потрібних суспільству матеріальних благ та різноманітних послуг з метою привласнення прибутку.

Підприємство як товаровиробник є учасником суспільного поділу праці і виступає як виробник, що спеціалізується на виготовленні певного товару чи послуги. Підприємство конкурує з іншими, такими ж як воно підприємствами, посідає провідне місце і відіграє відповідну роль у розвитку економічної системи як цілого, у формуванні і забезпеченні відповідного рівня добробуту народу.

Підприємства як самостійні суб'єкти економічної діяльності виконують ряд функцій

Виробничо-технологічна - Забезпечення процесу виробництва необхідними трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами, упровадження досягнень науково-технічного прогресу, удосконалення організації та управління виробництвом.

Економічна - Здійснення маркетингових досліджень ринку товарів і послуг з метою найбільш ефективної реалізації виготовленої продукції; здійснення господарських відносин з іншими суб'єктами ринку на основі договорів (контрактів); наймання працівників і організація їхньої діяльності; розподіл та використання прибутку; сплата податків; інвестування тощо.

Соціальна - Поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування всіх працівників підприємства та їх сімей; забезпечення підготовки кваліфікованих працівників; надання пільги своїм працівникам, які здобувають освіту у навчальних закладах без відриву від виробництва; забезпечення визначеної відповідно до закону кількості робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів та інших категорій громадян, які потребують соціального захисту.

Зовнішньоекономічна - Самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності відповідно до чинного законодавства.

Формування ринкової структури економіки приводить до появи різноманітних форм сучасних підприємств - суб'єктів господарювання. їх класифікують за різними критеріями [1].

Функціонування ринкових відносин потребує створення підприємств (фірм), які мають обслуговувати ринок. Це: 1) лізингові фірми - надають кредити орендарю з правом користування певними об'єктами; найпоширенішими об'єктами лізингу є транспортні засоби, обладнання, технології, ліцензії, програмне забезпечення тощо; 2) інноваційні фірми - впроваджують винаходи, науково-технічні розробки та послуги, реалізують різні проекти; 3)венчурні фірми - проводять комерційну апробацію науково-технічних розробок; створюються у наукомістких галузях економіки і працюють з певним ризиком; 4) брокерські (маклерські) фірми - виступають як посередники в торгівлі товарами та послугами, під час виконання біржових операцій з товарами та цінними паперами, а також фрахтування суден і страхування; можуть надавати додаткові послуги для вивчення ринку, реклами, кредитування тощо; 5) аудиторські фірми (контори) - за замовленням підприємств перевіряють їх фінансово-господарську діяльність, а також видають рекомендації щодо поліпшення справ.

За організаційно-правовими формами розрізняють такі добровільні господарські об'єднання підприємств: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, картелі, синдикати, трести, холдинги, промислово-фінансові групи

 Відповідно до форм власності розрізняють підприємства таких видів: індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне, комунальне, спільне орендне тощо.

Підприємства, що входять до складу господарських об'єднань, зберігають права юридичної особи. У свою чергу юридичною особою є господарське об'єднання підприємств. Основними документами, що регулюють діяльність об'єднання, є договір або статут, які затверджуються його засновниками. Підприємства-учасники господарського об'єднання, як правило, не відповідають за зобов'язаннями об'єднання підприємств, а останнє не відповідає за зобов'язання підприємств, що входять до його складу; зберігають право на вихід з його складу, бути членом інших об'єднань підприємств, одержувати частину прибутку від комерційної діяльності об'єднання відповідно до його статуту. Господарські об'єднання підприємств мають змогу більш ефективно вирішувати виробничі завдання.

20). Параметри підприємства як мікроекономічної моделі. Процес виробництва –це процес перетворення ресурсів у товари. Технологічна залежність між структурою витрат ресурсів (факторів виробництва – працею (L), матеріалом (М), капіталом (К) і максимально можливим випуском продукції (Q) визначається за допомогою виробничої функції.  Q = f (L, K, M)

 Виробнича функція показує, який максимальний обсяг випуску може бути отриманий при кожній даній комбінації використаних факторів виробництва.

При незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використовуваних ресурсів: q для збільшення обсягів випуску продукції існує межа, яка може забезпечитися зростанням затрат одного ресурсу за інших незмінних умов. Не можна безкінечно розширювати обсяг випуску продукції, збільшуючи число робітників, бо для них не вистачить обладнання, так само не можна безкінечно збільшувати кількість матеріалу та обладнання, бо для їх використання не залишиться робітників. q існує певна взаємна компліментарність факторів виробництва, тобто ефективне функціонування кожного з них вимагає наявності певної кількості іншого. Чинники виробництва так взаємопов’язані між собою, що без скорочення обсягу виробництва можлива певна взаємозамінність одних чинників іншими. Саме функція виробництва визначає технологічну взаємодію між витратами виробництва та обсягом продукції, яку можна одержати з їх допомогою. Такий технологічний зв’язок існує для певного рівня розвитку техніки. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні в довгостроковому періоді, ніж в короткостроковому. Фірма орієнтується на вибір такого обсягу виробництва, який дозволяє її максимізувати економічний прибуток.

Максимізація прибутку досягається шляхом вибору такого обсягу виробництва, який максимізує різницю між сукупними доходами та сукупними витратами. Щоб з’ясувати, як впливають зміни обсягів використання одного з факторів виробництва на його результати потрібно розглянути ряд показників:

Сукупний продукт (ТР) – це кількість економічного блага, виробленого з використанням деякої кількості змінних факторів.

Середній продукт (АР) – це відношення сукупного продукту змінного фактора до кількості цього фактора, яка використовується у виробництві. АП1=ТP/L

Граничний продукт (МР) – це приріст сукупного продукту, який одержаний за рахунок зміни кількості факторів на одиницю.

  МП1=∆ТP/∆L

Середній продукт (АР) буде збільшуватися доти, поки граничний продукт буде більший нього.

Свого максимального значення середній продукт змінного фактора досягає в точці перетину кривих середнього та граничного продуктів (АР=МР)

По даним таблиці і графіку ми бачимо, що ця точка лежить в інтервалі затрат праці: від 50 до 60 одиниць.

До основних показників, які визначають мікроекономічні параметри підприємства належать витрати виробництва, виручка, прибуток. Виділяють бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати включають лише фактичні витрати у грошовому виразі, тобто вони складаються з явних витрат. Економічні витрати – це витрати, які пов’язані з невикористанням власного ресурсу, тобто це недоотриманий дохід від більш ліпшого можливого використання власного капіталу.

Значна роль у виробничому процесі надається для розрахунку економічної діяльності підприємства таким показникам як:

- Сукупні витрати (ТС) – це загальні витрати, які пов’язані з виробництвом матеріальних благ. - Середні витрати (АТС = ТС/Q) – це обсяг сукупних витрат, які припадають на одиницю виробленої продукції. - Граничні витрати (МС = ^ TC/^Q) – це приріст загальних витрат, які викликані для виробництва додаткової одиниці продукції. - Валова виручка (TR = P x Q) – це грошові надходження від реалізації товарів і послуг. - Середня виручка (AR = TR/Q) – це загальна виручка із розрахунку на одиницю продукції. - Гранична виручка ( MR = ^TR/^Q)– це приріст сукупної виручки при виробництві додаткової одиниці продукції.

21). Фактори виробництва та їх особливості. Раціональне використання ресурсів великою мірою залежить від технологічного рівня виробництва, тобто сукупності способів і методів, використовуваних для обробки сировини, матеріалів, а також засобів праці. Технічне устаткування і методи виготовлення товарів і послуг постійно вдосконалюються на основі накопичення наукових знань. Таке вдосконалення машин і методів виробництва забезпечує збільшення випуску продукції при незмінних або й менших витратах сировини, енергії, палива та інших ресурсів. Головним напрямом підвищення ефективності виробництва та раціонального використання ресурсів є запровадження маловідходних та безвідходних технологій, що базуються на комп'ютеризації, автоматизації, використанні нових видів енергії та сировини.

Важливим фактором, від якого залежить обсяг виробництва, є економічні ресурси, якими володіє суспільство. Економічні ресурси це основні елементи економічного потенціалу, їх поділяють на чотири основні групи:

1. Природні ресурси. Це наявна в природі земля, її надра, земельні угіддя, водні багатства та водна енергія. Вони поділяються на вичерпні і невичерпні або відновлювані і не відновлювані. 2. Матеріальні ресурси створені працею людей. Це всі створені людьми засоби виробництва (засоби і предмети праці), які є результатом матеріального виробництва. Вони поділяються на предмети праці і засоби праці. Предмети праці — це все те, на що спрямована діяльність людини — сировина, матеріали. До засобів праці відносять усі ті речі, якими людина впливає на предмети праці. Засоби праці поділяються на активні і пасивні. До активних належать машини, обладнання, інструменти, потокові лінії, конвеєри тощо. До пасивних — будівлі, споруди, місткості, внутрішньовиробничі засоби комунікації, склади. 3. Трудові ресурси. До них належить працездатне економічно активне населення країни, яке володіє фізичними і духовними здібностями, необхідними для участі в трудовій діяльності. Чисельність і структура трудових ресурсів відображає потенційну масу "живої праці, якою володіє суспільство. Якість трудових ресурсів залежить від їх структури за статтю, професійно-кваліфікаційним і культурно-освітнім рівнем. 4. Фінансові або інвестиційні ресурси. Фінансові ресурси — це сукупність усіх грошових коштів і фінансових активів, якими володіє держава і може інвестувати їх у виробництво. Фінансові ресурси формуються внаслідок розподілу і перерозподілу грошових коштів підприємств, населення і накопичення їх фінансовими суб'єктами для використання. Значимість окремих видів ресурсів змінюється залежно від зміни технології виробництва. Так, в умовах ручного виробництва головна роль належала трудовим ресурсам, в умовах машинного — матеріальним. В умовах НТР, коли відбувається перехід до маловідходних і безвідходних технологій, зростає роль інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

У нашій літературі поряд з поняттям "економічні ресурси" вживається поняття "фактори виробництва". На нашу думку, їх не можна вважати тотожними. Поняття "ресурси" (від французького ressources) означає кошти, засоби, запаси, джерела коштів, засобів, запасів. їх можна використати у виробництві. Ресурси можуть бути економічні, природні, трудові, фінансові, інформаційні, інтелектуальні тощо.

Поняття фактор походить від латинського factor, що означає чинник, що робить, виробляє, впливає, рушійна сила процесу або одна з його умов. Спільне між поняттями "ресурси" і "фактори" те, що і одні, й інші можуть бути природні, економічні, трудові, фінансові, тобто являти собою одні й ті ж природні й соціальні сили, з допомогою яких здійснюється виробництво. Але до факторів можна віднести законодавство, час, простір, інформацію, погоду, клімат, тобто чинники, які безпосередньо у виробництві не використовуються, але на нього впливають.

У марксистській економічній літературі виділяють три основні фактори виробництва: працю, предмети праці і засоби праці. їх поділяють також на речові й особисті.

Сучасна економічна наука до складу факторів виробництва відносить працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію та екологію. Земля як фактор виробництва означає всі використовувані у виробництві природні ресурси. Капітал — це виготовлені людьми засоби виробництва, які здатні приносити дохід. Робоча сила (у марксистській економічній теорії) — це здатність людини до праці, сукупність її фізичних і розумових здібностей. За статистикою ООН, що ґрунтується на економічних поглядах, прийнятих у розвинутих країнах, робоча сила — це люди у віці 16 років і старші, задіяні у виробництві, і ті, що шукають роботу. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів праці і сил природи з метою пристосування їх для задоволення людських потреб.

Підприємницькі здібності в умовах ринкової економіки виступають як особистий людський ресурс, який полягає в здатності підприємця до високої організації виробництва, в умінні орієнтуватися в ринковій кон'юнктурі, брати на себе ініціативу в організації виробництва, приймати рішення, які визначають курс діяльності підприємства, упроваджувати нові технології та нові форми організації виробництва і йти на ризик.

Наука — це систематизовані людські знання про суспільство, природу, економіку і людську діяльність.

Інформація — це система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань, які використовуються в різних сферах життєдіяльності. У практичній діяльності проявляється як продаж технологій у формі патентів.

Екологія, як фактор виробництва — це чинники навколишнього середовища, що здійснюють певний вплив (негативний або позитивний) на економічні процеси, рослинність, тваринний світ і на людину.

Від наявності ресурсів, рівня їх розвитку і використання великою мірою залежить економічний потенціал країни, тобто сукупна здатність галузей народного господарства виробляти певний обсяг валового внутрішнього продукту.

22). Виробнича функція з одним змінним фактором. Між обмеженими ресурсами й безмежними потребами завжди існує конфлікт. Розв'язати його можна двома шляхами:

1)   максимізувати обсяг виробництва при певних обмежень на ре­сурси;

2)  мінімізувати витрати ресурсів за заданих обсягах виробництва

Виробнича функція відображає технічний закон, сутність якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне чис­лове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За до­помогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва

Виробнича функція — це залежність максимального обсягу виро­бництва від кількості факторів виробництва

Якщо припустити, що на обсяг виробництва проду­кції впливають витрати праці (L), капіталу (K) та землі (M), то виробнича функція матиме вигляд:

Q = f (L, K, M),

де Q — максимальний обсяг продукції при даній технології і співвідношенні факторів виробництва L, K, M

Q

ВЛАСТИВОСТІ ВИРОБНИЧОЇ ФУНКЦІЇ:

>     ПРИ ЗБІЛЬШЕННІ ВНТРА Т ОДНОГО РЕСУРСУ, ПРИ НЕЗМІННОСТІ ІНШИХ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗБІЛЬШЕННЯ ОБСЯГУ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ, АЛЕ ЛИШЕ ДО ПЕВНОЇ МЕЖІ.

>     ІСНУЄ ПЕВНА ВЗАЄМОЗАМІННІСТЬ ТА КОМПЛІ­МЕНТАРНІСТЬ (ДОПОВНЮВАНІСТЬ) ФАКТОРІВ ВИ­РОБНИЦТВА.

>     ЗМІНИ ВИКОРИСТАННЯ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТ­ВА МЕНШ ЕЛАСТИЧНІ В КОРОТКОСТРОКОВОМУ, НІЖ У ДОВГОСТРОКОВОМУ ПЕРІОДІ

Якщо врахувати динаміку всіх показників продуктивності за умови на­рощування використання змінного фактора, то можна виділити чотири стадії розвитку виробництва:

>  на першій стадії всі показники зростають, всі криві (ТРГ, МРL, АРІ) є висхідними;

>  на другій стадії гранична продуктивність і крива МРL починають спа­дати, але ТРІ і АРІ продовжують зростати;

>  на третій стадії зростає лише сукупний продукт ТРІ, а МРІ і АРІ спа­дають;

>  на четвертій спадають усі показники

Виробнича функція з оним змінним факторм дозволяє визначити, якими затратами змінного фактора можна досягти максимального обсягу випуску за певний період часу з урахуванням дії закону спадної віддачі. Вона надає інформацію про внесок кожної одиниці змінного фактору в зростання загального обсягу випуску. Нарощуючи використання цього фактора за незмінних інших, фірма може дослідити, наскільки зростає чи зростає взагалі обсяг виробництва протягом певного періоду. Обсяг випуску розглядають як результат продуктивності змінного фактору.

23). Виробнича функція з двома змінними факторами. Двофакторна виробнича функція, або ізоквантна варіація факторів виробництва, моделює виробничий процес у довгостроковому періоді, в якому змінюється обсяг використання двох факторів виробництва.

Ізокванта — це лінія, кожна точка якої відображає такі комбінації факторів (праці та капіталу), які дають змогу отримати однаковий обсяг виробництва продукції. Чим більша кількість використовуваних ресурсів, тим більший обсяг виробництва і тим далі від початку координат міститься відповідна ізокванта.

Сукупність ізоквант однієї виробничої функції, кожна з яких відповідає певному обсягу випуску продукції, називається картою ізоквант

Отже, різні комбінації факторів виробництва (у межах ізокванти) забезпечують виробництво певної кількості продукції, а це означає, що ці фактори деякою мірою є взаємозамінними. Взаємозамінність виробничих ресурсів у кожній точці ізокванти є різною. Властивості ізоквант: ізокванта має низхідний (спадний) характер; ізокванта опукла до початку координат; ізокванти, розташовані далі від початку координат, відповідають більшому обсягу випуску продукції; ізокванти не перетинаються; ізокванти не торкаються осей координат; при зростанні використання факторів виробництва ізокванта наближається до відповідної осі координат.

Для означення рівня взаємозамінності факторів виробництва використовують показник граничної норми технологічного заміщення (MRTS).Ця величина показує, на скільки одиниць має зменшитися виробниче споживання одного фактора в обмін на збільшення кількості споживання іншого фактора на одиницю за умови, що обсяг виробництва залишається незмінним.

Можливості взаємозаміщення факторів виробництва знаходяться в діапазоні від випадку, коли фактори ідеально взаємозамінні до виробничої функції із жорстко фіксованою пропорцією їх використання

24). Віддача від масштабу: види та ефекти. У довгостроковому періоді запаси будь-яких ресурсів можна збільшити або зменшити. «Інертні» і «мобільні» ресурси стають в рамках цього періоду змінними. Значить, підприємство для пристосування до ринкового попиту може варіювати свій масштаб виробництва, пропорційно змінюючи всі використовувані ресурси.

Ефект масштабу - співвідношення (коефіцієнт) зміни обсягу виробництва при зміні кількості всіх використовуваних ресурсів.

Позитивний ефект масштабу. Виникає при такій організації виробництва, коли довгострокові середні витрати падають у міру збільшення обсягу випуску продукції. Основною умовою такої організації виробництва є спеціалізація виробництва і управління. Причому в міру зростання розмірів виробництва збільшуються можливості використання переваг спеціалізації у виробництві та управлінні. Великі масштаби виробництва дозволять краще використовувати працю фахівців з управління завдяки його більш глибокої спеціалізації. Дрібні виробництва взагалі не здатні використовувати працю фахівця-управлінця за призначенням.

Джерелом економії, обумовленої масштабом виробництва, також є ефективне використання обладнання. Велике обладнання більш продуктивно і витрати щодо його використання становлять 2/3 результату. Дрібне виробництво найчастіше виявляється нездатним скористатися найбільш ефективним (з технологічної точки зору) виробничим обладнанням. Результат такого становища - втрата технічної економії.

Економія, обумовлена ??масштабами виробництва, багато в чому пов'язана з можливістю розвитку побічних виробництв, випуску продукції на основі відходів від основного виробництва. Тут теж велике підприємство буде мати більше можливостей, ніж дрібне.

Всі основні джерела економії, обумовлені зміною масштабу виробництва, тісно пов'язані з масштабом виробництва. Зміна масштабу виробництва у бік збільшення створює позитивний ефект масштабу. Однак це не єдиний результат зростання масштабу виробництва. У міру збільшення масштабу виробництва проявляється як економія, так і збиток.

Негативний ефект масштабу. Виникає при організації виробництва, коли довгострокові середні витрати зростають у міру збільшення обсягу продукції, що випускається. Головна причина виникнення негативного ефекту масштабу пов'язана з порушенням керованості дуже великого виробництва.

У міру зростання виробництво все більше потрапляє в залежність від ієрархічних методів координації діяльності його персоналу. З ростом ієрархічності зростають витрати на передачу та обробку інформації, необхідної для прийняття рішень. Для розгалужених організаційних структур властива тенденція ослаблення стимулів до прояву особистої ініціативи і виникнення інтересів, відмінних від інтересів виробництва. Внаслідок цього потрібні великі витрати для підтримки належного рівня мотивації співробітників.

На великих підприємствах знижується ефективність взаємодії між його окремими підрозділами, не може контролю за реалізацією рішень, прийнятих керівництвом.

25). Ізоквантна варіація факторів виробництва. Якщо дещо ускладнити виробничу функцію, аналізуючи залежність обсягів виробництва від двох факторів (наприклад, праці і капіталу), то можна скласти виробничу сітку — таблицю, що описує виробничу функцію для певного максимального обсягу продукції, який може бути вироблений при кожній комбінації факторів виробництва.

Ізокванта — це крива, що відображає альтернативні варіанти ресурсів, які використовуються для виробництва певного обсягу продукції. Точки М і N показують такі комбінації факторів виробництва (Ь і К), які дають змогу виробити 50 тисяч зошитів. А комбінація Я дає змогу виробити їх значно більше. Через цю точку можна провести іншу ізокванту. Так будується карта ізоквант (рис. 7 .4).

Карта ізоквант — це множина ізоквант, що відображає максимальний випуск продукції за будь-яких комбінацій факторів виробництва. Криві ізоквант ніколи не перетинаються. Чим далі ізокванта від початку координат, тим більшому обсягу виробництва продукції вона відповідає.

Аналізуючи ізокванти, можна визначити показник заміщення одного фактора виробництва іншим. Гранична норма технологічного заміщення капіталу працею (МЯТ5К1) визначається обсягом праці, яка може замінити одиницю капіталу: А/ДГ^ = ЛЬ/ЛК = Ь2-Ь,/К2- К,.

Це означає, що кожну втрачену одиницю капіталу необхідно замінювати все більшою кількістю праці. Це пояснюється тим, що фактори виробництва не можуть повністю замінювати один одного. Кожний з них не може робити те, що може інший, або якщо й може, то гірше.

Гранична норма технологічного заміщення праці капіталом (MRTSLK) визначається обсягом капіталу, який може замінити одиницю праці: MRTSLK = AK/AL.

Граничну норму технологічного заміщення факторів виробництва можна також розрахувати через граничні продукти.

Дійсно, якщо при зменшенні капіталу з К, до К2 та зростанні кількості праці з L, до L2 (див. 7.3) виробник залишається на тій самій ізокванті, то можна довести таку рівність: AK/AL = -MPL/MPK. Оскільки MPL= ATPL / AL, а МРК = АТРК / АК, то:

MPL /МРК = ATPL /AL /АТРК /АК= ATPL /AL х АК /АТРК = - АК/AL.

Оскільки ATPL і АТРК — це зміни сукупного продукту під впливом змін відповідних факторів виробництва (L і К), то на одній ізокванті вони повинні взаємно компенсуватись, щоб загальна кількість продукції не змінилась. Причому зміни сукупного продукту (ЛТР, і АТРК) різнонаправлені, тобто мають різний знак, адже праця збільшується, а капітал зменшується. Саме через це в доведеній нами рівності з'являється знак "мінус":

MPL/MPK=-AK/AL. Цю рівність можна переписати і так: MRTSLK = AK/AL = -MPL/МРК.

Форма ізокванти (крива випукла до початку системи координат) показує, що гранична норма технологічного заміщення капіталу працею зростає при просуванні вниз уздовж ізокванти.

Це означає, що кожну втрачену одиницю капіталу необхідно замінювати все більшою кількістю праці. Це пояснюється тим, що фактори виробництва не можуть повністю замінювати один одного. Кожний з них не може робити те, що може інший, або, якщо й може, то гірше.

Зростаюча гранична норма технологічного заміщення капіталу працею властива для більшості виробничих процесів, але існують деякі винятки, де ця залежність дещо інша.

І. Фактори виробництва можуть використовуватись лише в певній пропорції. Прикладом є співвідношення автомобілів і водіїв. Якщо кількість автомашин незмінна, то збільшення кількості шоферів не призведе до зростання обсягів продукції. І навпаки, збільшення кількості автомобілів при фіксованій кількості шоферів також не покращить ситуацію. Аналогічні приклади можна знайти і в промисловості, і в сільському господарстві та в інших галузях і видах виробництва, де співвідношення між факторами виробництва є фіксованим. Ізокванта в цьому випадку матиме вигляд прямого кута, а гранична норма технологічного заміщення буде дорівнювати нулю 

26). Рівновага виробника та траєкторія розширення виробничої діяльності фірми. Виробництво продукції пов’язане з певними витратами, зміни його обсягів обумовлюють коливання величини цих витрат. Тому виробник, зважаючи на динаміку граничної продуктивності, вартість та взаємозамінність ресурсів, намагається досягти стану рівноваги, тобто такої комбінації використовуваних ресурсів для виробництва означеного обсягу продукції, за якої величина витрат буде мінімальною.

Графічно точку рівноваги виробника можна знайти за допомогою ізокости— лінії, кожна точка якої відображає однакову суму витрат за різних поєднань двох факторів (наприклад, праці та капіталу).Якщо ТС— сума грошей, яку витрачає виробник на придбання факторів праці і капіталу за цінами РL і РК, торівняння ізокости має вигляд:ТC = LPL + KPK .

Точка дотику лінії однакових витрат (ізокости) і кривої однакового обсягу виробництва (ізокванти) відображаєстан рівноваги виробника .

Для кожної величини обсягу випуску можна знайти оптимальну комбінацію ресурсів, тобто комбінацію, що мінімізує витрати. Поєднання таких точок на ізоквантно-ізокостній діаграмі утворює лінію (рис. 7.7), яка називається шлях (крива) росту (лінія експансії, або траєкторія розвитку, розширення виробничої діяльності) підприємства у довгостроковому періоді.

У реальних ринкових умовах фірма рідко зберігає обсяг виробництва не­змінним упродовж тривалого періоду часу. Тому, вочевидь, фірмі важливо знати найефективніші (з погляду витрат) комбінації факторів для різноманітних обсягів випуску. Суміщення карт ізоквант та ізокост дає змогу отримати траєкторію розвитку (розширення виробничої діяльності) фірми. Для цього достатньо з'єднати точки рівноваги виробника за різних обсягів виробництва продукції або, інакше, за різних рівнів витрат). На рисунку відображено типову ситуацію, коли розширення виробництва призводить до збільшення використання капіталу, тобто застосування капіталомістких технологій.

27). Витрати виробництва за короткостроковий період. У короткостроковому періоді деякі чинники виробництва залишаються незмінними, хоча решта може змінюватися для того, щоб збільшити випуск продукції. Валові (загальні) витрати (ВВ) на виробництво будь-якого товару складаються із двох компонентів: постійних витрат (ПВ), величина яких не залежить від обсягу випуску продукції, і змінних витрат (ЗВ), величина яких змінюється разом з обсягом випуску продукції. Постійні витрати — це рентні платежі, амортизаційні відрахування, страхові внески та заробітна плата адміністративного та керівного персоналу.

Змінні витрати включають видатки на заробітну плату і сировину — вони зростають у міру зростання випуску продукції. Постійні витрати можуть коригуватися у довгостроковому періоді, але вони не міняються із зміною випуску продукції в короткостроковому періоді (ці витрати оплачуються навіть тоді, коли продукція зовсім не випускається).

Середні та граничні короткострокові витрати. Граничні витрати (ГВ) — це додаткові витрати на виробництво ще однієї одиниці продукції. Оскільки постійні витрати не міняються із зміною обсягу випуску продукції підприємства, то граничні витрати визначаються зростанням лише змінних витрат на випуск додаткової одиниці продукції, що виражається за допомогою такої формули: ГВ = ДЗВ / ДОб.

Граничні витрати показують, скільки коштує для фірми збільшення обсягу випуску продукції на одну одиницю. 

Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції. Існує три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні і середні валові (загальні) витрати. Середні постійні витрати (СПВ) являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ПВ / Об). Оскільки постійні витрати не змінюються, то середні постійні витрати знижуються в міру збільшення обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) — то змінні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ЗВ / Об).. І, нарешті, середні валові витрати (СВВ) — це валові витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ВВ / Об).. У цілому середні валові витрати являють собою витрати на виробництво одиниці продукції. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

Середні валові витрати (СВВ ) за будь-якого обсягу продукції знаходять як відношення валових витрат (ВВ) до обсягу випуску продукції (Об) у або як суму СПВ та СЗВ:

Як нам уже відомо, закон спадної віддачі виражається в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний, продукт з розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує машинне устаткування, буде збільшуватися, то зростання обсягу виробництва буде поступово уповільнюватися пропорційно кількості нових робітників.

Цей закон найяскравіше проявляється в сільськогосподарському виробництві та у видобувних галузях промисловості. Дещо меншою мірою він проявляється і в інших сферах суспільного виробництва. Щоправда, цей закон ґрунтується на припущенні, згідно з яким усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Тобто припускається, що, наприклад, кожний додатковий робітник має такі ж розумові здібності, освіту, кваліфікацію, трудові навички тощо. Граничний продукт починає зменшуватися не тому, що найняті пізніше робітники виявилися менш кваліфікованими, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнята більша кількість робітників.

Як змінні, так і середні змінні витрати тісно пов'язані з продуктивністю чинників і витратами виробництва. Змінний і середній продукти говорять про фактичний зв'язок між затратами і результатами виробництва. Зіставлення показників витрат дозволяє робити висновок про бюджетні видатки на підставі одержаної виробничої інформації.

28). Витрати виробництва в довгостроковому періоді. Період, протягом якого фірма може змінити кількість не тільки змінних, але й постійних факторів, називається довгостроковим періодом ії діяльності. Якщо у межах короткострокового періоду зміни у виробничому апараті фірми не можуть бути проведені, то у довгостроковому періоді змінюються виробничі потужності й адекватно цьому - кількість робітників. Можна зробити висновок, що всі витрати в умовах довгострокового періоду як змінні. Звідси у довгостроковому періоді середніх постійних витрат АFС не існує. Середні змінні витрати АVС дорівнюють середнім загальнимвитратам, тобто АVС = АТС. Тому у довгостроковому періоді використовується єдине поняття - середні витрати АТС.

При розширенні фірми відбувається зміна валових витрат. Як і в короткостроковому періоді, вони спочатку будуть скорочуватися за рахунок ефекту масштабу, але після досягнення мінімуму почнутьзбільшуватися. На графіку (рис. 2.16) координати А1 В1; А2 Е2 і наступні виражають величини валових витрат при зростанні виробничих потужностей фірми. Можна бачити, що вони мінімальні у 3-му варіанті, а потім починають зростати.

Рис. 2. 16. Витрати виробництва у довгостроковому періоді

Реальна динаміка валових витрат при збільшенні виробничих потужностей буде виражена кривою В1 В2 В3 В4 В5, яка відображає ламану криву, кожний із елементів якої відповідає певному етапу зростання потужностей фірми. Разом із тим, дана крива - крива вибору фірми. Змінилася ситуація на ринку - необхідно приймати нове рішення: збільшувати чи скорочувати потужності.

У реальному житті для більшості видів виробництва можливості вибору розмірів підприємства значно ширші, ніж це відображено на рис.2.16 Фактично, в багатьох галузях кількість можливих розмірів підприємства зовсім не обмежена. А це означає, що найменші зміни обсягу випущеної продукції (обсягу продажу) з часом підштовхують до відповідних змін розмірів підприємства.

29). Характеристика ринку досконалої конкуренції. Конкуренція в перекладі з латині означає «зіштовхуватися». В економічній теорії досконалою конкуренцією називають таку форму організації ринка, за якої виключені всі види суперництва як між продавцями, так і між покупцями. Таким чином, теоретичне поняття досконалої конкуренції є фактично запереченням звичайного для ділової практики і повсякденного життя розуміння конкуренції як суворого суперництва економічних агентів. Досконала конкуренція є досконалою в тому сенсі, що при такій органі-зації ринку кожне підприємство зможе продати по даній ринковій ціні стільки продукції, скільки забажає, а на рівень ринкової ціни не зможе вплинути ні окремий продавець, ні окремий покупець.

Традиційно виділяють характерні риси ринку досконалої конкуренції: - багато продавців і багато покупців; - продукція однорідна;

- кожна фірма має дуже невелику частку загального випуску продукції на ринку, менш 1%; - фірма не цікавиться виробничими рішеннями своїх конкурентів; - інформація доступна; - вхід на ринок і вихід з нього — вільні. Якщо розглядати повністю конкурентний ринок якоїсь продукції, то рівноважні ціна і обсяг на ньому встановлюються внаслідок взаємодії великої кількості конкуруючих учасників як з боку попиту, так і з боку пропозиції.

Досконала конкуренція - вид галузевого ринку, на якому багато фірм продають стандартизований продукт і жодна фірма не має контролем над такою часткою ринку, яка дозволила б впливати на ціну продукту. При вільній конкуренції частка кожної фірми в загальному випуску продукції, що продається на ринку, становить менше 1%. У силу того що на зовсім конкурентних ринках продається не диференційована (як при монополістичної конкуренції), а стандартизована, тобто позбавлена ​​особливих якісних характеристик, продукція, фірми також не можуть впливати на ринкову ціну, а змушені приймати її як задану ззовні, самим ринком. Для продавців вхід на ринок і вихід з нього абсолютно вільні, так як не існує бар'єрів, що не дозволяють фірмі продавати свій товар на даному ринку, нема і труднощів з припиненням операцій на ринку.

Отже, абсолютно конкурентна фірма не в змозі сама встановлювати ціну на свою продукцію. Саме тому крива попиту для конкурентної фірми - це горизонтальна лінія, що проходить на рівні заданої ринком ціни. Така конфігурація кривої попиту означає, що ціна, за якою продає кожну одиницю продукції ідеально конкурентна фірма, абсолютно не залежить від того, скільки продукції зробить і доставить на ринок кожна фірма; вся продукція буде викуплена споживачами за однією ціною. Це пояснюється тим, що ідеально конкурентна фірма дуже мала, а її частка в загальному обсязі ринкових продажів просто нікчемна.

30). Модель ринку досконалої конкуренції та її особливості. Найважливішими ознаками, за якими виділяють різні моделі ринку, є: кількість фірм-продавців на ринку; тип продукту, що пропонується для продажу; можливості контролю за цінами з боку продавців; умови вступу в галузь додаткових виробників та ви­ходу з неї; метод конкуренції, який переважає на цьому ринку. Для ринку чистої (досконалої) конкуренції ці ознаки такі:

1. Дуже багато продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Поняття "дуже багато" не має кількісного вираження, їх може бути тисячі, десятки або навіть сотні тисяч. Головне, щоб частка кожного з них на ринку була настільки малою, що збільшення чи зменшення обсягів продаж кимось з них ніяк не позначалося на ринковій ситуації взагалі. Звичайно, такі умови трапляються досить рідко. Однак з певною умовністю цій ознаці відповідають ринки сільськогос­подарської продукції в розвинених країнах, біржові торги чи продаж іноземної валюти в обмінних пунк­тах. 2. Стандартна продукція, що пропонується для продажу. Це означає, що споживач не відрізняє товар одного продавця від товару іншого, навіть якщо вони мають відмінності. Тому йому однаково, у якого з продавців придбати товар. 3. Відсутність можливості у окремого продавця впливати на ринкову ціну. Продавець може запро­понувати свою продукцію за нижчими цінами порів­няно з тими, що склалися на ринку. Однак це, по-перше, не вплине на ринкову ціну взагалі, оскільки частка окремого продавця на ринку мізерна, а по-друге, буде суперечити вихідному припущенню про максимізацію вигоди як основного мотиву поведінки економічних суб'єктів, адже у цьому разі прибуток продавця зменшиться порівняно з продажем товару за ринковою ціною. Йому не залишається іншого вибо­ру, як продавати товар за ринковими цінами. Тому продавця в умовах досконалої конкуренції найчастіше називають "тим, хто погоджується з ціною". 4. Вільний вступ до галузі та вихід з неї. Ринок буде конкурентним лише тоді, коли не існуватиме ні­яких законодавчих, технологічних, фінансових чи інших перепон, що могли б завадити появі чи зник­ненню нових фірм, які виробляють певний продукт. На цій особливості досконалої конкуренції слід наго­лосити, оскільки саме на ній грунтується пояснення механізму пристосування галузі до вимог ринку у дов­готерміновому періоді. 5. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для проведення нецінової конкуренції, як правило, є диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає.

Зіставлення перелічених ознак з існуючим конку­рентним середовищем у реальній економіці показує, що чиста конкуренція — явище унікальне. Сьогодні майже немає сфер, де можна було б виявити ці озна­ки. Однак це не означає, що досконала конкуренція не потребує спеціального аналізу. Чому?

По-перше, існує кілька сфер (галузевих ринків), де ситуація більше схожа на чисту конкуренцію, ніж на будь-яку іншу модель ринку. По-друге, для пі­знання складніших ринкових ситуацій треба почина­ти аналіз з найпростіших варіантів, до яких нале­жить ринок досконалої конкуренції.

В умовах чистої конкуренції, як уже зазначалося, фірма не може проводити власної цінової політики. Вона може, лише пристосовуватися до тих цін, які на даний час склалися на ринку. Отже, можна зробити дуже важливий висновок: скільки продукції для про­дажу не запропонувала б конкурентна фірма, це ніяк не вплине на ринкову ціну. Інакше кажучи, на відмі­ну від ринкового попиту крива попиту, з якою сти­кається окремий конкурентний виробник, абсолютно еластична (рис. 7.1).

Така відмінність між ринковим попитом та попи­том щодо окремої конкурентної фірми ніби ще раз попереджає дослідника про помилковість досить по­ширеного твердження: те, що справедливо щодо окремого учасника асоціації, завжди справедливо і щодо всієї асоціації.

Особливості попиту на продукт конкурентної фір­ми проявляються також через динаміку основних по­казників, що характеризують її доходи, залежно від обсягів продаж. До таких показників належать:

1. Валовий (сукупний) доход (TR) — це загальна виручка від продажу всього обсягу продукції.

2. Середній доход (AR) — це валовий доход у розрахунку на одиницю проданої продукції:

3. Граничний доход (MR) — це приріст валового доходу, який є результатом продажу ще однієї оди­ниці продукції:

Графічно залежність динаміки перелічених показ­ників від обсягів виробництва подано на рис. 7.2.

Валовий доход конкурентної фірми зростатиме прямо пропорційно обсягу продаж. Ціна за одиницю товару, середній та граничний доходи в умовах конкурентного ринку завжди будуть рівними між собою.

З'ясування загальних ознак конкурентного ринку та особливостей функціонування на ньому фірми і формування її доходів дає досить підстав для роз­робки моделі вибору фірмою обсягів виробництва, які

забезпечують їй максимальний прибуток. Така модель має свою специфіку  для короткотермінового та довго­термінового періодів, тому розглянемо ці дві ситуації окремо.

31). Ринкова поведінка підприємства в короткостроковому періоді в умовах досконалої конкуренції. Попит на продукцію фірми. Якщо фірма є ценополучателем, вона може продати за ринковою ціною будь-яку кількість продукції. У будь-якому разі її поставки на ринок не змінять принципово загальний обсяг галузевого пропозиції. Продавати дешевше немає сенсу, якщо можна все продати за даною ринком ціні. Продавати дорожче фірма не зможе: в цьому випадку попит на її продукцію відразу ж впаде до нуля, адже споживачі з легкістю можуть купити такі ж товари в інших виробників за ринковою ціною. Таким чином, ринок прийме продукцію фірми тільки за ринковою ціною. У зв'язку з цим крива попиту на продукцію фірми буде представляти собою горизонтальну пряму, віддалену від горизонтальної осі на висоту рівну ринковою ціною продукту. ля побудови моделі поведінки виробника потрібно дати відповіді на наступні питання:

1. Виробляти чи не виробляти продукт? 2. Якщо виробляти, то скільки? 3. Які прибутки чи збитки принесе це виробництво?

У мікроекономіці є два методи пошуку відповідей на ці питання:

1. Сукупний аналіз (порівняння сукупної виручки і сукупних витрат). 2. Граничний аналіз (порівняння граничної виручки і граничних витрат).

1. Сукупний аналіз

Підприсмство виробляє продукцію, якщо це приносить йому економічний прибуток або якщо збитки будуть меншими, ніж у разі повного припинення виробництва.

1. Якщо ТЯ > ТС, то фірма вирішує завдання максимізації прибутку.

2. Якщо ТС > ТЯ, то фірма мінімізує збитки.

Якщо фірма припинить виробництво, то її збитки дорівнюватимуть постійним витратам. Тому якщо збитки від виробництва менші ніж постійні витрати, то такс виробництво потрібно продовжувати. Тоді сукупна виручка буде перевищувати змінні витрати:

ТС—ТІКРС,

(УС + УС) ~-~ТЯ<УС-> УС < 77?.

Відповідь на друге питання: виробляти потрібно такий оСсяг продукції, який мвксимізус прибутки або мінімізує витрати.

Відповідь на трете питання: економічний прибуток чи збиток фірми дорівнюс різниці між сукупною виручкою і сукупними витратами

Вибір обсягів виробництва торгів залежно від сукупної виручки і сукупних витрат.

32). Ринкова поведінка підприємства в довгостроковому періоді в умовах досконалої конкуренції. Попит на продукцію фірми. Якщо фірма є ценополучателем, вона може продати за ринковою ціною будь-яку кількість продукції. У будь-якому разі її поставки на ринок не змінять принципово загальний обсяг галузевого пропозиції. Продавати дешевше немає сенсу, якщо можна все продати за даною ринком ціні. Продавати дорожче фірма не зможе: в цьому випадку попит на її продукцію відразу ж впаде до нуля, адже споживачі з легкістю можуть купити такі ж товари в інших виробників за ринковою ціною. Таким чином, ринок прийме продукцію фірми тільки за ринковою ціною. У зв'язку з цим крива попиту на продукцію фірми буде представляти собою горизонтальну пряму, віддалену від горизонтальної осі на висоту рівну ринковою ціною продукту. У довгостроковому періоді розглядається поведінка не окремої фірми, а взаємодія всіх фірм на даному ринку. Тому потрібно ввести деякі нові припущення:

1. Пристосування галузі для потреб ринку в довгостроковому періоді відбувається за рахунок введення в галузь нових виробників або виходу із галузі.

2. Усі фірми в галузі мають схожі криві витрат, що дає можливість виділити окрему фірму як типову.

Якщо якась типова фірма при певній ціні Р, на свою продукцію отримує економічний прибуток, то логічною буде поведінка інших фірм: вони будуть намагатися переорієнтувати своє виробництво на цей же товар. Як відомо, збільшення кількості виробників призводить до переміщення кривої ринкової пропозиції вправо, а це призводить до зниження ціни рівноваги. Тому вступ у галузь нових виробників зменшує економічний прибуток. Якщо ціна знизиться до рівня Р2 (рис. 9.6), то фірма матиме збитки, адже ціна стала нижчою, ніж середні витрати АТС. Тому розпочнеться відтік фірм з цієї галузі в ті, де є змога отримати хоча б нормальний прибуток.

Зменшення кількості виробників зменшить ринкову пропозицію, а це призведе до встановлення нового (вищого) рівня цін, що ліквідує збитки.

Такі зміни врешті приведуть до встановлення ціни, що покриватиме лише мінімальні середні витрати виробництва, тобто типова фірма не зможе отримувати економічний прибуток, а лише нормальний:

р = АТС або Ш = р = МС = АТС

33). Ефективність ринку досконалої конкуренції. Умови досконалої (чистої) конкуренції

1. Велика кількість продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Частка кожного з них на ринку повинна бути настільки мала (< 1%), що будь-які його дії (збільшення чи зменшення обсягу продаж, зміна ціни) ніяк не вплинуть на ринкову ситуацію. Такі умови досить рідкісні. Умовним прикладом ринку досконалої конкуренції можна назвати ринок сільськогосподарської продукції, біржові торги, продаж іноземної валюти в обмінних пунктах.

2. Стандартна продукція. Споживач не розрізняє продукцію різних продавців, йому однаково, в кого купити певний товар.

3. Неможливість впливу окремого продавця на ринкову ціну. Продавець може продати товар дешевше ринкової ціни, але це ніяк не вплине на загальну ринкову ціну через мізерну частку продавця на ринку. Крім того, це суперечить припущенню про мак-

симізацію вигоди кожним економічним суб'єктом. Продавець може також продавати товар дорожче його ринкової ціни, але в цьому випадку різко зменшиться попит на відповідний товар, адже продукція конкурентів виявиться дешевшою.

4. Відсутність нецінової конкуренції. Оскільки на ринку досконалої конкуренції товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає, оскільки вона, як правило, 'рунтується на диференціації товарів.

Аналізуючи ефективність конкурентного ринку, виділяють:

1) ефективність виробництва (виробництво продукту при найменших витратах);

2) ефективність розподілу ресурсів (між галузями та окремими виробниками, щоб максимізувати задоволення потреб).

Ефективність виробництва конкурентного ринку реалізується в тому, що ціна встановлюється на рівні мінімальних середніх витрат, а це означає, що споживачі одержують необхідні їм товари за найнижчими з усіх можливих цін.

Ефективність розподілу ресурсів видно з того, що конкурентна фірма залучає ресурси лише до тієї точки, в якій ціна зрівнюється з граничними витратами, а це означає, що ресурси розподілено найефективніше.

Але ринок досконалої конкуренції має і недоліки:

1) адже конкурентна фірма виробляє лише те, що у неї купують. Фірма не стане виробляти громадські товари, за які не має можливості отримати відшкодування від споживача. Тому ринковий механізм у сучасній економіці доповнюється державним регулюванням;

2) орієнтація конкурентної фірми на максимізацію прибутку часто призводить до конфлікту між поточними і перспективними цілями (ефект Робін Гуда).

Однак навіть з перерахованими недоліками ринок досконалої конкуренції є найефективнішою моделлю ринку.

34). Характеристика “чистої монополії” та її різновиди. Повною протилежністю ринку чистої конкуренції є ринок чистої монополії (монопольний ринок). Це такий вид ринку, де діє лише один виробник певної продукції. Метою даної теми є дослідження поведінки виробника-люї іонолі ста на ринку товарів, визначення обсягів його виробництва для максимізації прибутку. Вивчення цієї, теми також допоможе дослідити механізми прийняття рішень виробниками при олігополії та монополістичній конкуренції.

Характеристики ринку;

І. На ринку діє тільки один виробник певної продукції. Тому для чистого монополіста еквівалентні поняття "ринкова пропозиція" та "пропозиція окремої фірми", а також відсутній поділ на попит для окремої фірми і ринковий попит.

2. Товар, що виробляється монополістом, не має близьких замінників. Це твердження дещо абстрактне, але для спрощення ситуації будемо вважати, що у споживача є лише два варіанти: або взагалі відмовитись від споживання певного товару, або придбати його в монополіста.

3. Ціну на свій товар монополіст встановлює сам. Для монополіста попит збігається з ринковим і його можна розглядати як заданий, тому він встановлює ціну, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну, а зменшення пропозиції призводить до зростання цін.

4. Заблокований вступ у дану галузь для інших виробників. Бар'єрами для вступу в галузь можуть бути:

а) масштаби виробництва (монополія — це велике підприємство, і для створення їй гідної конкуренції потрібно вкласти значні кошти);

б) легальні бар'єри (патент — виключне право на виробництво якогось продукту чи використання технології, ліцензія — право на заняття певним видом діяльності);

в) власність на найважливіші види ресурсів (коли обмеженість ресурсів абсолютна, й у них немає близького замінника);

г) недобросовісна конкуренція (тиск на постачальників сировини, цінова війна з метою банкрутства конкурента, підкуп чиновників і т. д.).

Монополізація ринку може досягатися:

1. Розширенням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством конкурентів, їх поглинанням до досягнення фірмою повного панування в галузі.

2. Об'єднанням капіталів на добровільних засадах. Форми монополістичних об'єднань:

а) картель — це досягнення угоди про розподіл ринків збуту, квот та цін виробництва при умові збереження всіма учасниками комерційної та виробничої самостійності;

б) синдикат — це створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спільного спеціалізованого підрозділу, що здійснює постачально-збутові операції для всіх членів об'єднання;

в) трест — це об'єднання підприємств однієї галузі, що втрачають і комерційну і виробничу самостійність.

1. Природна монополія виникає , коли попит на певний товар чи послуги найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. Наприклад: енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. д..

2. Закрита монополія – монополія, захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень, патентів, інституту авторського права.

3. Відкрита монополія – фірма на певний час стає єдиним постачальником якого-небудь товару, не володіючи спеціальним захистом від конкуренції часто опиняються фірми, які першими вийшли на ринок з новою продукцією.

4. Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів

Надання окремим фірмам виключного права на заняття певного роду діяльності.

Об'єднання державних підприємств і підпорядкування їх міністерствам. (монополізована економіка, яка була в СРСР).

5. Економічна монополія. базується на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів

35). Монопольна влада та її діагностування. Звичайно вважають, що монопольні ціни - найвищі. У з вони, як правило, вище конкурентних. Але із прагне до максимізації прибутку не на одиницю продукції, а всієї маси прибутку. Ріст же цін не безмежний, він обмежений ціновою еластичністю попиту на продукцію даного підприємства (фірми).

Під ринковою владою звичайно розуміють здатність окремого продавця або групи продавців підтримувати невиправдано високий рівень цін протягом значного періоду часу. Суб'єкт, що володіє такою владою, стає активним учасником ціноутворення.

Аналіз ринкової влади звичайно проводиться в наступному порядку:

1. Визначення значимих товарів або послуг.

2. Визначення границь ринку.

3. Оцінка ринкової концентрації.

Монопольна влада

коли фірма має можливість впливати на ціну свого товару, змінюючи кількість, що вона готова продати.

- Залежить від наявності близьких замінників на його товар і його частки на даному ринку

- Фірма з монопольною влада є фірмою, яка на свій розсуд встановлює ціну на свій товар, а не приймає її як дане

- Залежить від здатності встановлювати ціну вище граничних витрат і величина, на яку ціна перевищує граничні витрати, обернено пропорційна еластичності попиту для фірми.

Джерела монопольної влади

1. Еластичність ринкового попиту.

2. Число фірм на ринку.

3. Взаємодія між фірмами.

 

Діагностування монопольної влади

1. Коефіцієнт концентрації визначає процент продажу продукції фірми (декількох фірм) від загального обсягу продажу на ринку.

2. Частка чотирьох або восьми найбільших в галузі фірм

3. Індекс ринкової концентрації Гіршмана – Герфіндаля, який обчислюється як сума квадратів часток ринку всіх фірм (   ), які продають на ньому свою продукцію:  .

Максимальної величини він досягає для монополії: 100² = 10.000.

36). Монопольний ринок у короткостроковому періоді. У короткостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, здійснює виробництво, доки покриває свої змінні витрати, тому деякий час монополія також може працювати з мінімальними збитками. Мінімальні збитки виникають у випадку, коли за оптимального обсягу випуску монопольна ціна нижча, ніж середні сукупні витрати, але вища за середні змінні витрати. Таке становище може виникнути, коли фірма залишається єдиним виробником товару, попит на який ще існує, але є досить незначним.

Як і для конкурентної фірми, для монополії існують також умова беззбитковості, коли і умова закриття. У всіх випадках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у короткостроковому періоді буде припинення виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для монополії трапляються досить рідко.

Законом рівноваги монопольної фірми на ринку є рівність граничного виторгу і граничних витрат. Користуючись цим висновком, можна графічно зобразити ситуацію ринкової рівноваги монополіста в короткому періоді часу.

Монополіст повинен визначити лінію своєї поведінки: або обмежити обсяг продажів для підтримки високої ціни, або збільшити обсяг, але вже за зниженою ціною.

Якщо фірма-монополіст установлює ціну Р1, вона зможе продати тільки Q1 товару, а її виторг TR = SP1АQ1O. Зі збільшенням обсягу виробництва площа прямокутника, тобто TR буде зростати, досягне TRmax при Q2, а потім почне зменшуватися до TR=0 при Q4.

TR збільшується доти, поки MR > 0. На наведеному вище графіку MR починається в точці d і проходить через Q2. Q2 визначає Qопт, при якому TRmax. При подальшому нарощуванні виробництва лінія MR уходить у зону MR<0 і загальний виторг TR падає. При обсязі Q4 TR = 0. Як і у випадку досконалої конкуренції, чистий монополіст максимізує прибуток при MR = MС. Але для монополіста MR < Р.

Умова максимізації прибутку для монополії МС = MR < Р. На відміну від фірми в умовах досконалої конкуренції, монополія припиняє збільшення виробництва до того, як граничні витрати зрівняються з ціною (до МС = Р)

Поєднаємо на графіку лінії попиту dd фірми-монополіста, MR, МС і АТС.

   Для визначення обсягу виробництва, що дає максимальний прибуток, знаходимо точку перетину MR і МС (т. N), Q – кількість продукції, що забезпечує максимальний прибуток. Продовження перпендикуляра на криву dd дасть точку L – ціну, за якою можливо продати продукцію в кількості Q. TR = SPLQO. Виторг монополіста TR складається з сукупних витрат і прибутку. ТС = АТС×Q. Точка перетину QL з АТС (т. К) дасть величину АТС (Р2), тобто ТС = Р2×Q = SP2KQO. Сукупний прибуток ТРr = TR – ТС = SPLKP2.

 За несприятливих умов фірма може не отримувати прибуток у межах короткострокового періоду. Тоді мета монополіста – мінімізація збитків.

 Щоб мінімізувати свої збитки, монополія повинна обмежити випуск обсягом, що відповідає точці перетину MR і МС. Так само як і фірма в умовах досконалої конкуренції, монополіст буде продовжувати випуск продукції доти, доки його ціна буде вище AVC. Якщо крива попиту dd зсунеться ліворуч так, що крива AVC опиниться над нею і фірма не зможе компенсувати навіть AVC, тоді єдиним варіантом мінімізації збитків буде повне припинення випуску.

Така ситуація може носити тимчасовий характер, фірма може дочекатися кращих часів і вийти зі скрутного стану. Якщо падіння попиту не припиниться, то монополія змушена буде піти з галузі з наступним повним розпродажем своїх активів.

37). Монопольний ринок у довгостроковому періоді. В довготерміновому періоді у монопольного виробника є достатньо часу, щоб уникнути збитків, відреагувавши на зміни в ринкових умовах. Виробник вільний у виборі розмірів свого підприємства, технології виробництва продукту. В силу існування перепон щодо появи конкурентів на монопольному ринку в довготерміновому періоді монопольний виробник, як правило, одержує економічний прибуток, випускаючи таку кількість продукції, при якій граничний дохід рівний граничним витратам:

Ко, ГД = ГВ;Ц> сВВ (11.1)

Умова (11.1) є умовою довготермінової рівноваги монопольного виробника. Стан довготермінової рівноваги, за якого монополіст одержує економічний прибуток в довгостроковому періоді, представлений на графіку 11-5. Вище сказане торкається природної монополії.

Графік 11-5, Довготермінова рівновага монополіста: одержання економічного прбутку

Проте в довготерміновому часі на монопольному ринку (не природної монополії) можуть з'явитись конкуренти, які вироблятимуть близькі замінники. В результаті цього попит на товар попереднього монополіста знизиться (крива попиту переміститься вліво), що означатиме, що при існуючих витратах виробництва і оптимальному обсязі випуску, він змушений буде назначити нижчу ціну. Це спричинить зменшення економічного прибутку (на графіку 11-6, а його зниження відобразиться у зменшенні площі прямокутника ЦоАВС до площі виділеного прямокутника), або навіть його ліквідацію (на графіку 11-6, б при оптимальному обсязі Ко1 ціна Цо] дорівнює середнім валовим витратам), що означатиме, що монополіст буде одержувати лише нормальний прибуток і виробництво буде незбитковим.

В довготерміновому періоді монопольний виробник, як правило, одержує економічний прибуток.

38). Цінова диференціація та дискримінація Монопольна фірма призначає ціну, вищу за граничні витрати на величину, обернено пропорційну еластичності попиту. За високої еластичності попиту накидка буде незначною, ціна наближатиметься до граничних витрат, тобто ринок буде близьким до конкурентного, і монопольне становище особливих переваг не дає. 

Основна мета цінової стратегії монополіста – захоплення якнайбільшої частини споживчого надлишку і перетворення його у монопольний прибуток. Вона реалізується за допомогою політики цінової дискримінації –  продажу одного і того  самого товару різним покупцям за різними цінами. 

 Розрізняють три види цінової дискримінації: дискримінацію першого, другого і третього ступеня. 

Цінова дискримінація першого ступеня, або абсолютна (досконала) цінова дискримінація, виникає, коли фірма призначає для кожного покупця резервну ціну – максимальну, яку кожен покупець погоджується заплатити за кожну придбану одиницю товару. Встановлення цієї ціни дозволяє здійснити максимально можливу сегментацію ринку. Для монополіста, що здійснює абсолютну цінову дискримінацію, ціна і граничний виторг співпадають, подібно до досконалої конкуренції, так само співпадають криві попиту і граничного виторгу . Досконала цінова дискримінація пом’якшує недоліки монопольної влади і виявляється вигідною для обох сторін: монополіст розширює обсяги випуску до ефективного рівня конкурентного ринку, відсутні безповоротні втрати, що сприяє зростанню добробуту суспільства. Проте весь надлишок споживачів перетворюється на монопольний прибуток, і суспільний добробут зростає саме за рахунок додаткових надприбутків монополіста, тоді як споживачі зовсім не одержують чистої вигоди. 

Цінова дискримінація другого ступеня передбачає блокове призначення цін залежно від обсягів продажу: чим більша кількість товару купується, тим нижчою є ціна. Така цінова дискримінація сприяє розширенню виробництва, зменшенню витрат при позитивному ефекті масштабу і навіть підвищенню добробуту споживачів. Додатковий прибуток монополіста проте виявляється меншим, ніж у випадку досконалої цінової дискримінації, він не в змозі захопити весь надлишок споживача. 

Цінова дискримінація третього ступеня застосовується, коли можна виділити окремі групи покупців з різною еластичністю попиту. Сегментація ринку здійснюється в залежності від тих чи інших ознак, які надають групі характерних рис споживання. На сегментованих ринках перерозподіл продукції між покупцями відбувається шляхом зниження цін для одних і підвищення для інших. Вища ціна встановлюється на тому сегменті ринку, де попит менш еластичний. Наслідки дискримінації в цьому випадку неоднозначні: вона може збільшити сукупний споживчий надлишок, а може зменшити його або залишити незмінним. Але прибуток монополії зростає, в іншому випадку монополія встановила б єдину ціну для всіх. 

39). Рівновага фірми-монополіста в довгостроковому періоді. В умовах недосконалої конкуренції, а саме — в умовах монополії, максимальний прибуток можна отримати за допомогою вибору співвідношення ціни та обсягів виробництва.

Намагаючись максимізувати прибуток, фірма-монополіст може маніпу­лювати і цінами, і обсягами продажу, обираючи варіант, який призводить до отримання прибутку, близького до максимуму. Монополіст максимізує прибуток при обсягах виробництва менших, ніж це могло бути на конку­рентному ринку, тобто коли MR = MC. Максимальний прибуток принесе ціна, що відповідає такому обсягу випуску, при якому продаж останньої одиниці забезпечує перевищення граничного доходу над граничними ви­тратами (MR > MC).

Він реалізує продукцію за цінами, що перевищують середні валові витрати, і отримує економічний прибуток.

Мінімальні збитки виникають у випадку, коли при виконанні умови MR = MC для оптимального обсягу виробництва середні валові витрати перевищують монопольну ціну. В цьому випадку фірма може лише мінімізувати збитки,. Такий стан може виникнути, коли фірма залишається єдиним виробником товару, попит на який ще існує, але є досить незначним (наприклад, виробництво калькуляторів)

Як і для конкурентної фірми, для монополії існують також умова беззби­тковості, якщо PM = ATC, і умова закриття, якщо PM < AVC. В усіх ви­падках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у коротко­строковому періоді буде зупинка виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для монополії трапляються досить рідко. Звичайним є отриман­ня монопольно високого прибутку

У довгостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, виготов­ляє продукцію лише тоді, коли окуповуються всі сукупні витрати. Моно­полія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перс­пективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на свою продукцію

Монопольна фірма, що максимізує прибуток у довгостроковому періоді, збільшує обсяг виробництва доти, поки не зрівняються величини грани­чного доходу й довгострокових граничних витрат (MR = LMC). Законо­мірним є те, що рівноважна ціна PM і в довгостроковому періоді пере­вищує довгострокові середні валові та граничні витрати.