20.Діяльність науково-дослідних кафедр краєзнавства у 1920-х – на початку 1930-х рр.

Організаторами і натхненниками розвитку краєзнавства стали Всеукраїнська академія наук (УАН, пізніше ВУАН), інститути народної освіти (ІНО), яких було 12. Наприкінці 1920 р. при ВУАН була створена Комісія краєзнавства, яку спочатку очолив академік Андрій Лобода. До її складу ввійшли такі відомі вчені, як: В. Липський, М. Шарлемань, П. Тутковський, М. Василенко, О. Фомін. Її філіями стали Одеська комісія краєзнавства, заснована 26 серпня 1926 р. й очолена директором Одеського історико-археологічного музею Сергієм Дложевським. У січні 1923 р. створене Харківське бюро Комісії з краєзнавства (згодом – Слобожанська комісія краєзнавства при ВУАН). Ці комісії багато зробили для розгортання краєзнавчого руху в Україні. Зокрема, в Одесі та Харкові вони видавали спеціальні «Вісники» та бюлетені, в яких подавали інформацію про формування мережі краєзнавчих осередків, досвід їхньої роботи.

Статутом Одеської комісії, схваленим у січні 1924 року, так визначалися її завдання: всебічно вивчати північне Причорномор’я, його історію та старовину, населення і природні продуктивні сили. Комісія мала чотири секції:

1. натуральних багатств краю;

2. археологічну;

3. соціально-історичну;

4. етнографічно-лінгвістичну (діалектологічну).

Нею використовувались такі форми роботи: організація наукових досліджень, експедицій, розкопок за дозволом Археологічного комітету ВУАН; друкування праць і карт, виступи з лекціями і доповідями перед населенням та студентською й учнівською молоддю, курси з краєзнавства; розробка програм збирання історико-етнографічних даних: «Програма до збирання відомостей про пам’ятки» (ухвалила археологічна секція), «Програма до збирання відомостей про село та хату» (ухвалила етнографічно-діалектологічна секція). У цих програмах вказувалося, які старовинні предмети потрібно збирати, як вивчати село і хату (історичні відомості, а також легенди та перекази про заснування, географічне положення, тип села і планування, хата та її типи, внутрішні та зовнішні оздоби, звичаї та повір’я, пов’язані зі спорудженням хати). Одеська комісія мала філію у Херсоні – Товариство вивчення Херсонщини, яке діяло при тамтешньому музеї і виконувало функції округового бюро краєзнавства, що керувало роботою майже 20 гуртків.

Київська краєзнавча комісія звернула увагу на потребу розвивати в Україні екскурсійно-туристську справу. Складаючи план роботи на 1924 р., її виділено як окремий розділ. Це було продовженням роботи, розпочатої ще в добу УНР (створення екскурсійного відділу в Департаменті позашкільної освіти Міністерства освіти УНР, керованого Софією Русовою; курси для керівників історичних екскурсій при Київському університеті 1918 р.). У другій половині 20-х років питанням туристики надавав велику увагу відомий географ, голова Комісії краєзнавства Степан Рудницький. Він опублікував статтю «Радянська туристика – одна з підойм краєзнавства».

Згідно з «Положенням про Всеукраїнську академію наук» (1921) у складі її історико-філологічного відділу були створені комісії, діяльність яких спрямовувалась на історичні дослідження, зокрема й регіональні: Постійна комісія для складання історично-географічного словника української землі, Археологічна комісія, Комісія для складання археологічної карти України, Комісія для дослідження Софійського собору, Археографічна комісія, створена на базі Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843-1921) та відповідної комісії Українського наукового товариства (1907-1921). Більшість праць друкувалася в «Збірнику історично-філологічного відділу», «Записках історично-філологічного відділу», в органі історичної секції-журналі «Україна» (1924-1932).

Помітну роль у піднесенні краєзнавства відіграла Етнографічна комісія Академії наук, що виникла ще 1920 р. як секція Українського наукового товариства. До неї увійшли провідні етнографи України. Її структурними підрозділами були: Кабінет вивчення національних меншин; Кабінет монографічного дослідження села; Кабінет музичного фольклору. Комісія мала широку мережу кореспондентів – до 600 осіб і збирачів та дописувачів – до 10 000. Для них склали і надрукували численні програми збирання фольклорних матеріалів, розсилали сотні анкет з усіх сфер матеріальної і духовної культури для вивчення побуту, звичаїв та обрядів, одягу, ремесел, народної медицини. Було одержано численні листи-відповіді. На цій основі при комісії створили Вчений фольклорний архів. Комісія розгорнула й активну видавничу діяльність: вийшло понад два десятки номерів «Бюлетеня Етнографічної комісії»; 1929 р. заснувала Музей народного побуту.

Краєзнавчі аспекти переймали усю діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, що 1921 р. була перетворена у секцію академії. Секція використовувала різноманітні форми роботи: прилюдні засідання, видання наукових збірників, зокрема журналу «Україна». В 1921–1924 рр. обов’язки голови історичної секції ВУАН фактично виконував фундатор історичної географії в Україні Олександр Грушевський, водночас займаючи посаду директора Постійної комісії для складання історично-географічного словника українських земель. Під його керівництвом група вчених видала чотири томи «Історично-географічного збірника» (1927–1931).

На початку 1924 р. в Україну з еміграції повернувся М. Грушевський. У своїй науковій роботі він почав на практиці застосовувати принципи регіонально-історичного дослідження, опрацьовані ним у школі В. Антоновича і розвинуті в журналі «Україна», в передмовах до збірників «Київ та його околиця в історії і пам’ятках», «Чернігів і Північне Лівобережжя». Перед ученими, які досліджували регіон, ставилися такі завдання: 1) як у даних фізико-географічних умовах, господарських і комунікаційних обставинах відбувалося заселення районів, яких форм набувало, як змінювалося залежно від колонізаційних течій; 2) як формувалися економічні і популяризаційні осередки, перетворюючись у культурні, соціальні, політичні центри; 3) як складались відносини між ними й аналогічними осередками сусідніх регіонів і яких змін вони зазнавали; 4) пасивною чи активною була роль даного регіону в цих змінах; 5) які були соціальні і культурні досягнення в цьому процесі і як ці досягнення впливали на загальний фон народного життя. Отже, «районознавство» як напрям наукової регіоналістики відрізняється від краєзнавства проблемністю порушуваних питань.

У рамках історично-філологічного відділу Академії наук та його історичної секції у 1924–1925 рр. створено чотири комісії порайонного дослідження України: Правобережжя та Києва, Лівобережної України та Слобожанщини, Південної України, Західної України. Ініціатором їх заснування став Михайло Грушевський. Концепція порайонного дослідження України, перші підвалини якої заклав ще його вчитель Володимир Антонович у другій половині XIX століття, була використана М. Грушевським для активізації досліджень на всій території України. Він писав: «По своїм повороті на Україну я прийшов до переконання, що дуже активним засобом... для збудження дослідної енергії і планової наукової роботи була б організація дослідження можливо всебічної історії краю – економічної, культурної, соціальної – в певних історичних районах». Названі комісії видали збірники, в яких публікувалися результати наукової роботи в регіонах: «Київ та його околиця в історії і пам’ятках» (1926), «Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали» (1928), «Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва» (1930) та ін. Переобтяжений великою організаторською роботою, фундаментальними працями з історії, М.Грушевський, усе ж, приділяв певну увагу і краєзнавству, написавши працю «Чернігів і Сіверщина в українській історії». Ця комісія розпочала обстеження старих цвинтарів у Києві, а Комісія західної України готувала матеріали до праці «Галичина, Буковина, Закарпаття», яку мала видати під редакцією львівського історика І. Крип’якевича, одначе через посилення репресій зробити це так і не встигла. Голова Комісії Правобережжя, член-кореспондент ВУАН В.Щербина опублікував збірник «Нові студії з історії Києва» (1926). У «Збірниках історико-філологічного відділу ВУАН» публікувалися статті як з історичного, так і літературного краєзнавства. Знаходив час для краєзнавчих студій неодмінний секретар Академії наук Агатангел Кримський. В одному зі збірників (№71, 1930) він опублікував свою статтю «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного з географічною малою».

Краєзнавчі проблеми були близькими й іншим структурним підрозділам Академії. Серед праць фізично-математичного відділу виділялися публікації на краєзнавчо-природничі теми відомого ще з часів діяльності Товариства дослідників Волині, академіка Павла Тутковського. Він розробив українську геологічну термінологію, переклав українською мовою чимало своїх праць, написаних наприкінці XIX і в перше десятиліття XX ст. Слід згадати такі його публікації, як: «Берестовецький вулкан», «Озеро Світязь та легенди про нього». 1920 року вийшли друком його «Нариси з природи України», до яких увійшли написані пером чудового популяризатора науки нариси «З подорожів по Поділлю», «Фосфоритові копальні», «Медоборські гори» «Крем’янецькі гори». Ряд його праць опубліковано в збірнику «Наукові записки. Орган Київської науково-дослідної кафедри» (1925) та в «Записках фізично-математичного від ділу ВУАН» (1931). Велике значення для краєзнавців мали праці П.Тутковського «Природна районізація України» (1922) та «Краєвиди України» (1924), в якій автор подав класифікацію типових краєвидів, ілюструючи свою розповідь про них художніми описами О.Стороженка, О.Кобилянської, В.Короленка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Д.Марковича.

Українське наукове товариство, а за ним Академія наук організували переважно в окружних центрах протягом 1920-х рр. до 40 наукових товариств. Широке коло вчених гуртувало Кам’янець-Подільське товариство, засноване у червні 1925 р. Поділля мало розвинуті краєзнавчі традиції ще з останньої чверті XIX століття. Ці традиції продовжив Український державний університет, створений владою УНР 1918 р. Вчені університету разом з Подільським історико-археологічним товариством і Подільським товариством природодослідників заклали підвалини поділлєзнавства в нові часи. Вони багато уваги приділяли вивченню краю, в якому базувався університет. Відомі праці викладачів університету Дмитра Дорошенка «Про минулі часи на Поділлі» (1919), підручник Никифора Григоріїва-Наши «Поділля. Історико-географічний нарис» (1919). Історію цехів, ремесел на Поділлі вивчав професор Петро Клименко. 1925 р. з ініціативи відомого ще з останньої чверті XIX ст. краєзнавця Юхима Сіцінського і сформувалося назване товариство. Воно мало в своєму складі 67 чоловік. Очолювали його голова професор В. Храневич, заступник голови Ю. Сіцінський, професори О. Полонський, Д. Богацький. Керівники товариства влаштовували наукові зібрання для обговорення нагальних питань місцевого дослідництва, дбали про друкування наукових праць. У місті діяв окружний комітет краєзнавства, який мав секції геології, ґрунтознавства, сільського господарства, зоології, народної освіти, статистики, мистецтва. Він утворив осередки при школах та різних установах. Комітет потурбувався про видання підручника для шкіл із природничого краєзнавства «Кам’янеччина» професора В. Гериновича; видав зразковий статут окружного краєзнавчого товариства, орієнтовний план праці для районних товариств. 1926 р. тут провели окружну краєзнавчу конференцію, в якій взяли участь до 400 чоловік.

Славилась у Кам’янці-Подільському етнографічно-мистецтвознавча школа, очолювана членом наукового товариства, художником-графіком Володимиром Гагенмейстером, який потім став директором художньо-промислової школи ім. Г. Сковороди. В 1921–1931 рр. при художній школі діяли видавництво і майстерня літографії. Вийшло у світ 87 мистецьких видань – 15 альбомів архітектурних та історичних пам’яток міста Кам’янця-Подільського і Поділля; частіша робіт нині є в картинній галереї Кам’янець-Подільського історичного заповідника.

Активно працювали Катеринославське, Ніжинське, Одеське, Полтавське, Чернігівське (пізніше Дніпропетровське) наукові товариства. Організаційно товариства при Академії наук складалися з секцій; скажімо, Остерське мало такі секції: археологічну, природничу, етнографічну, а також допоміжні інституції – станції метеорологічну, гідробіологічну, луків та лікарських рослин. Конкретні результати праці знаходили відображення у виданні літератури. Ізюмське товариство започаткувало «Праці експедиції для вивчення Ізюмського краю» (1929), випустило збірник «Ізюмщина» (1930); Шепетівське – розпочало видавати свої «Записки». Засновник і директор окружного музею, колишній член Товариства дослідників Волині, один із фундаторів товариства, уповноважений Всеукраїнського археологічного комітету Володимир Кочубей запросив для археологічних розкопок професора з Києва Сергія Гамченка, який працював на Волині до Першої світової війни, сам обстежив археологічно береги р. Горинь, виступив проти руйнування Старокостянтинівськош замку князів Острозьких, активно провадив у життя створення тут державно-культурного заповідника разом з академіком, головою ВУАК Олексою Новицьким; підготував і надрукував, будучи завідувачем заповідника, ґрунтовний путівник "Старокостянтинівський заповідник" (1923) про одну з визначних пам’яток Волині та всієї України (пізніше була цілковито занедбана).

Обнадійливі здобутки мали наукові товариства в Луганську, Полтаві, Одесі, Чернігові.