9) Топографічні описи як жанр краєзнавчої літератури.

Пізнанню країв України сприяли топографічні роботи, виконані у зв’язку з адміністративно-територіальною реформою (утворенням губерній) у Російській імперії 1777 року: з’являється великий попит офіційних кіл урядових та місцевих органів управління на економічно-географічно-статистичну інформацію. Цей попит відчули і в середовищі української інтелігенції, яка переживала тоді один з періодів самопізнання і самовизначення. Складаються описи намісництв Чернігівського (здійсненого істориком, статистиком, етнографом, лікарем за фахом Опанасом Шафонським) «с кратким географическим и историческим описанием Малой России, из частей коей оное наместничество составлено» (1786), Київського (1786), Харківського (1788). І досі викликає інтерес дослідників ще одна праця під назвою «Описание Черниговского наместничества», датована 1781 роком і написана Д.Пащенком. Публікуючи її у 1867–1868 роках, О.Лазаревський підкреслив, що автор у своїй книзі подав ті відомості, «збирання яких не може бути досягнуте кабінетною працею, а необхідно вимагає місцевого вивчення». 1786 року група морських офіцерів для стратегічних потреб на замовлення Адміралтейської колегії виготовила «Атлас реки Днепра». У цьому картографічному творі маємо статистичний опис берегів Дніпра від Києва до Херсона, відображено прилеглі до ріки міста, села, хутори, фортеці, форпости, зазначено показники глибин. З’являються такі праці офіційних світил науки, як «Физическое описание Таврийской области» (1785) К.Габліца, «Краткое физическое и топографическое описание Таврийской области» (1795) П.Паласса та інші.

Нещодавно віднайдено в архіві й опубліковано (1997) інші твори того часу в жанрі топографічно-статистичних описів: «Топографическое описание Малороссийской губернии» (1798-1800), «Топографическое описание Малороссийской Черниговской губернии» (1805), «Ведомости о положении и пространстве городов Малороссийской Черниговской губернии» (1810). Особливий інтерес являє собою «Топографическое описание Полтавской губернии, сочинённое старшим учителем Полтавской гимназии Федором Каруновским» (1809). Цю працю вважають однією з ранніх краєзнавчих студій. Її автор більше натураліст, ніж історик: «Клімат, ґрунт, флора, фауна – це питання, які цікавлять його. У пошуках відповідей він часто виїжджав у повіти як дослідник-краєзнавець. Він цікавився народною медициною, повір’ями, обрядами».

Поштовхом до розвитку місцевих досліджень у першій половині XIX століття стали такі визначні праці, як чотиритомна «История Малой России» (1822) Дмитра Бантиш-Каменського, яка мала такий підзаголовок: «З дев’ятнадцяттю портретами, п’ятьма рисунками, двадцятьма шістьма розфарбованими зображеннями малоросіян у старовинному одязі, планом Берестецької битви, знімками підписів різних гетьманів та ватажків козаків і з картою, яка показує Малоросію під володінням польським на початку XVII ст.» і вважалась уже на той час найкращим і найточнішим посібником для вивчення малоросійського краю, та «История Малороссии» (1842-1843) Миколи Маркевича. А першими власне історико-краєзнавчими виданнями цього періоду можна вважати фундаментальну працю педагога, директора київської гімназії, першого київського археолога Максима Берлинського «История города Киева», створену ще в 1798–1799 роках, його ж «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города» (1820) – в жанрі історичних нарисів про населені пункти; «Волынские записки» (1809) губернського прокурора в Житомирі Степана Русова, в яких подано відомості про пам’ятки старовини, сільське господарство, початки промисловості, водні та сухопутні види комунікацій, населення (шляхта, купецтво, міщанство, селянство, духовенство) Волині; «Историко-статистическое описание Харьковской губернии 1836 года» Вадима Пассека – в жанрі губерніальних описів. Значно ширшими від останніх були «Записки о Полтавской губернии» управителя Полтавської скарбової палати Миколи Арандаренка, що вийшли друком трьома частинами в 1846-1852 роках. Офіційним духом імперської ідеології була перейнята праця Аполлона Скальковського «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края с 1730 по 1823 гг.» (1836-1838).

Цього часу з’являється ряд видань польських авторів: священика, історика Вавжинця Марчинського «Статистично-топографічний та історичний опис Подільської губ.» (1820-1823, т. І-ІІІ), письменників Юзефа Крашевського «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840), «Спогади з Одеси, Єдисану і Буджаку» (1843-1846), Михайла Грабовськош «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії» (1848), істориків та етнографів Олександра Пшездзецького «Поділля, Волинь, Україна. Картини місць і часів» (1840-1841), Юзефа Снядецького «Полісся. Географічне положення, рільництво, торгівля» (1845).

Зростає увага до історії окремих населених пунктів. Почав формуватися один із найпоширеніших жанрів краєзнавчої літератури – нарис про місто. Автори цих нарисів зосереджували свою увагу на минувшині, не даючи характеристики сучасного стану того чи іншого міста, що стало обов’язковим для цього жанру нині. Прикметно, що у виданнях та журнальних публікаціях широко використовувалися статистичні дані та етнографічні матеріали. Тут, передовсім, слід назвати праці «О городах и селениях Черниговской губернии, упоминаемых в Нестеровой летописи» (1815) М.Маркова, «Очерк истории г. Киева» (1836) історика та етнографа Миколи Закревського, «Города Харьковской губернии» (1839) Вадима Пассека, «История Пересопницы и Дубровицы» (1840), «Город, ныне местечко Степань» (1851) Михайла Максимовича; «Луцк», «Очерк истории Чернигова». Краєзнавчі елементи виразно проявилися вже в літературі Київської Русі, зокрема у «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім», Галицько-Волинському літописі, а пізніше також в купчих і дарчих грамотах ХІV–ХVІ ст., у яких фіксувалася економічна практика тогочасних господарників.

Подальший розвиток краєзнавчих зацікавлень (головно – історичних) пов'язаний з добою бароко, а пізніше – літературою романтизму. Краєзнавчі знання фіксувалися у національній історіографії ХVІІ–ХVІІІ ст., що була покликана до життя козаччиною. Поштовх краєзнавчим дослідженням в Україні дали топографічні роботи, які провадили державні інстанції Російської імперії, головним чином з військових та економічних міркувань.

Як науковий напрямок, краєзнавство, зокрема історичне, починає формуватися з кінця XVIII століття, з появленням перших друкованих видань, що публікують різноманітні матеріали місцевого характеру.

Проте, необхідно підкреслити таку дуже важливу для розуміння процесу зародження і становлення краєзнавства думку: наприкінці ХVІІІ і в першій половині XIX ст. в Україні воно не мало чітко вираженого національного характеру.

Незважаючи на це, можна стверджувати: наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. поступово сформувалися основні складники краєзнавства, тому вважаємо цей період часом його зародження в Україні.