1. 21. Роль вуан та інститутів народної освіти (іно) в розвитку історичного краєзнавства.

Значну краєзнавчу роботу проводили науково-дослідні кафедри краєзнавства, які з’явились у найбільших культурно-освітніх центрах України, зокрема при інститутах народної освіти (ІНО). Ці кафедри мали стати резервуаром наукової думки, заснованої на вивченні конкретного, пов’язаного з краєм, матеріалу. Найголовнішим завданням кафедр були залучення до наукової праці молодих дослідників та підготовка кадрів.

У 1921 р. при Харківському ІНО академік Дмитро Баталій заснував і очолив кафедру історії української культури, яка вивчала переважно Слобожанщину, мала філію в Одесі, аспірантське відділення у Києві. Плідною була праця етнолого-краєзнавчої секції. Влітку 1928 року вона влаштувала виставку своїх польових здобутків. Відвідувачі могли оглянути понад 700 експонатів за розділами: гончарство та кераміка на Полтавщині; килимарство з Коростенщини на Волині; човнярство на Дніпрі; побут та одяг з району Дніпрельстану; вишиванки; орнамент розписів хат та ін. Ця ж секція розробила «Схему обліку продукційних сил краю». Всі навчальні дисципліни у Харківському ІНО викладалися в тісному зв’язку з курсами краєзнавства та працезнавства. Кафедра, особливо згадана секція, тісно співпрацювала з Музеєм Слобідської України ім. Г.Сковороди, що був заснований 1920 р. з ініціативи академіка Миколи Сумцова і став у середині 1920-х рр. найзначнішою музейно-краєзнавчою установою України. Цей музей організував лекторій з краєзнавчої тематики для широких верств населення. 1930 р. кафедра була реорганізована в Науково-дослідний інститут ім. Д. Багалія.

3 1922 р. працювала науково-дослідна кафедра українознавства в Катеринославі. Її заснував та очолював академік Дмитро Яворницький. Кафедра мала дві секції: археології, етнографії, історичної географії України та історії Запорожжя (професор Д. Яворницький); економіки і соціальної історії України (професор М. Злотников). Кафедра розробляла проблеми українознавства в регіональному масштабі, тобто передусім ті, що стосувалися краю, а також готувала молодих науковців для праці в цій галузі. Д. Яворницький багато зробив для того, щоб краєзнавство зайняло належне йому місце у навчально-виховному процесі ІНО. 1924 р. він підготував «Курс історії місцевого краю», свій багатий досвід виклав у доповіді «Як збирали та як потрібно збирати етнографічний матеріал по селах України», прочитаній у ВЖН. Разом з тим, учений активно працював як краєзнавець. Він написав «Історію міста Катеринослава», села Фаліївки Садової на Херсонщині, видав альбом «З української старовини» та географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (1928), розкопував кургани («Близнюки», «Висока могила», «Спаська могила»), уклав археологічну карту краю, працював над історією колонізації краю після зруйнування Запорозької Січі за архівними матеріалами, підготував нарис історії Півдня України до кінця XIX ст. Під час спорудження Дніпрогесу Д. Яворницький керував організованою ним Дніпровською історико-археологічною експедицією, яка вивчала узбережжя Дніпра, проводила розкопки на островах та в інших місцях, що під лягали затопленню (1927–1932). Учений надавав величезного значення роботі Дніпровської експедиції по розшуках і врятуванню від затоплення цінних для науки та історичної пам’яті скарбів запорозького козацтва, Київської Русі, античного світу і найдавніших періодів історії людства. До музею поступило близько 40 тис. пам’яток. Ставлячи питання про збільшення асигнувань на розкопки, Д. Яворницький писав у своєму поданні до уряду: «Тільки тоді будуть вийняті з глибини води та з надрів землі великі наукові скарби, занадто коштовні не тільки для нашої рідної науки, а й для науки всього світу».

Саме у цієї експедиції і почав діяти і діє досі закон, ініціатором якого виступав Д. Яворницький (він і домігся від уряду УРСР видання такого закону): про обов’язкове науково-археологічне вивчення території, на якій планується велике будівництво або ж меліоративні роботи регіону Півдня України, куди входили, зрозуміла річ, і землі Запорізької Січі. Відомства не мають права розпочинати будівничі роботи або ж меліорації, доки не буде археологічно вивчена місцевість.

1922 р. науково-дослідна кафедра створена при Ніжинському ІНО. Викладачі заснували окружне товариство краєзнавства, яке мало кілька секцій (історичну, етнографічну, статистико-економічну) та студентський краєзнавчий гурток. Вони поставили завданням «пронизати елементами краєзнавства програми відповідних наукових дисциплін». Відтоді активно працювала і науково-дослідна кафедра історії та економіки при ІНО в Кам’янці-Подільському. Секцію краєзнавства з 1925 р. мала кафедра історії української культури при Одеському ІНО.

1924 року підготував проект організації науково-дослідної кафедри історії України в Києві М. Грушевський. Ця кафедра мала діяти поза Київським ІНО, однак невдовзі була йому підпорядкована. Це ускладнило її роботу. Дійсними членами кафедри були В. Щербина, В. Данилевич, П. Клименко. Її завданням, за задумом М. Грушевського, була підготовка молодих дослідників історії та культури України. У проекті, написаному М. Грушевським, передбачалося створення п’яти секцій. Помітне місце у секції моральної, інтелектуальної та естетичної культури мали зайняти регіональні дослідження. М. Грушевський наголошував: «Особлива увага мусить бути при тому звернена на дослідження з історичного становища народної традиції і моралі, обряду і словесного мистецтва».

У 1925 р. активно діяла секція соціально-економічної історії. Аспіранти, якими керували досвідчені науковці, досліджували Чернігівщину (С. Глушко), Лівобережжя та Степову Україну (М. Ткаченко), Правобережжя (С. Шамрай), Волинь (О. Баранович). Вони їздили в наукові відрядження для архівних студій до Чернігова, Катеринослава, Запоріжжя, Одеси, Кременчука. Ініціативно працював з аспірантами В.Щербина, який вів семінар з історії Києва і проводив з ними цікаві наукові екскурсії вулицями Старого Києва.

Протягом 1926-1930 років вийшло три томи «Студій з історії України», підготовлені кафедрою М.Грушевського, що працювала в руслі вже згадуваної концепції порайонних досліджень.

У 1926 р. було утворено науково-дослідну кафедру донбасознавства при Донецькому ІНО в Луганську. Кафедра вивчала природу, економіку, історію і побут населення Донецького краю, маючи у своєму складі три секції: соціально-історичну з підсекціями археології, освіти та культурної праці на Донбасі; секцію вивчення природних багатств Донбасу; секцію вивчення промисловості та електрифікації Донбасу.

Одним із найдіяльніших центрів краєзнавчих досліджень був створений 1924 р. у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН її відділ, що мав назву Кабінет вивчення Поділля. Засновниками цього кабінету були історик, громадсько-політичний діяч В. Отамановський і професор А. Ярошевич. У доповідній записці до Наркомосу України у травні 1925 року В.Отамановський так визначив основні напрями його діяльності: систематична праця над всебічним поповненням підвідділу «Поділля» в бібліотеці; вивчення та охорона пам’яток старовини, мистецтва й природи (порушувалося питання про охорону архітектурних споруд «Старі мури», будинку М.Коцюбинського, букових лісів біля Саганова над Збручем, збирання і впорядкування матеріалів для гербарію подільської, зокрема прибузької, флори; створення Показово-дослідного саду Подільської флори); читання циклу лекцій з поділлєзнавства: «Минуле Поділля», «Рослинність Поділля», «Геологія та мінеральні багатства Поділля» та ін.

Інтенсивна праця осередку вже до 1929 року покладалась в основу 30 видань з різних галузей краєзнавства. З ним співпрацювали понад 50 наукових установ Західної Європи, Америки, Близького Сходу, понад 180 – тодішнього СРСР. Реальним здобутком став випуск «Енциклопедії поділлєзнавства» (праці Л.Данилова «Клімат Поділля», О.Севастьянова «Дика рослинність Поділля», В.Храневича «Птахи Поділля», «Нарис фауни Поділля» та ін.). У брошурі «Краєзнавство на Поділлі», В.Отамановський зробив історичний огляд дослідницько-краєзнавчої роботи на Поділлі, назвав головні установи в галузі поділлєзнавства, найактивніших дослідників. Кабінет видавав «Інформаційний огляд дослідницько-краєзнавчої праці на Поділлі», підготував і надрукував взірцевий статут окружного (порайонового) краєзнавчого товариства, орієнтовний план його діяльності, програми для збирання відомостей про край.

При Черкаському окружному музеї пізніше діяв як допоміжна установа Кабінет вивчення Шевченківщини, положення про який затвердив Український комітет краєзнавства в жовтні 1927 р. Кабінет піклувався про виявлення, стимулювання діяльності та об’єднання місцевих дослідницьких сил, надавав консультаційну допомогу; організовував експедиції у межах округи, забезпечував участь у них науковців з Києва, а також участь місцевих дослідників у експедиціях центральних наукових установ; мав бібліотеку, укладав покажчики літератури (природа, культура, економіка), картографічний та ілюстративний відділ; розгорнув усну популяризацію знань – лекційні читання. При окружному музеї в Умані було створено Кабінет вивчення Уманщини.

Ініціативністю відзначалися краєзнавці Чернігівщини. Маючи за мету організаційно об’єднати свої зусилля, спрямовані на науково-дослідницьку роботу, вони створили 1924 р. Чернігівський інститут краєзнавства. Відкриття цього осередку розпочалося науково-практичною конференцією, на яку прибув М.Грушевський. Він виступив з доповіддю «Завдання етнологічного і фольклорного досліду північної України». На конференції були виголошені актуальні доповіді: «Проблеми історичного вивчення Чернігівщини», «Етнографічна праця на Чернігівщині», «Школа і краєзнавство». На жаль, через бюрократичні перепони інститут не зміг розгорнути свою діяльність.