49.Шкільна історична освіта в Україні в хх-ххі ст.

У 1923 році в середніх класах замість вивчення курсу історії були введені так звані комплексні програми. На протязі кожного учбового року школярі вивчали одну з таких тем: «Село», «Місто» і т.п. У старших класах замість комплексних програм вводився курс суспільствознавства, а до нього, у вигляді окремих елементів, входили і деякі історичні знання, переважно загального характеру або як приклади для ілюстрації загальних положень курсу суспільствознавства. В учбовому курсі центральне місце відводилось самостійній роботі учнів. Зміна мети навчання, перебудова змісту і процесу навчання поставили в порядок денний і вимогу зміни підручників. Їх місце зайняли робочі книги, в яких послідовне і систематизоване викладання учбового матеріалу було замінено матеріалами до окремих тем, для самостійного опрацювання його школярами. Найбільш послідовно цей підхід був реалізований у посібнику К.Введенського і Д.Предтечного “Робоча книга з історії ” (1928 рік). Прагнення методистів зміцнити зв`язок школи з життям привело до широкого використання в учбовому процесі краєзнавчого матеріалу. Широке використання отримали суспільствознавчі екскурсії, походи по рідному краю. Це, в свою чергу сприяло створенню великої кількості краєзнавчих музеїв, посиленню турботи державних органів про збереження історичних пам`яток. Недоліки історичної освіти особливо гостро дали про себе знати на початку 30 років, коли зросла потреба у високоосвічених членах суспільства. Це примусило правлячий режим переглянути відношення до викладання історії в школі. Так, у постанові “Про початкову і середню школу” від 25 серпня 1931 року і “Про учбові програми в початковій і середній школі” від 25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) рішуче засудив існуючу практику викладання суспільних дисциплін в школі. Але особливо важливе значення для розвитку методики викладання історії мала постанова РНК СРСР ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 року “Про викладання цивільної історії в школах СРСР”. Згідно цієї постанови в школах вводилися курси вітчизняної і всесвітньої історії. Перед вчителями історії ставилося завдання викладати учбові курси в хронологічній послідовності, в живій і цікавій для учнів формі. У 3-4 класах вводилося вивчення короткого курсу історії СРСР, у 5-7 – історія стародавнього світу і середніх віків, у 8-10 класах вводилось паралельне вивчення історії СРСР та всесвітньої історії. У 1937 році було видано “Короткий курс історії СРСР” під ред. професора А.Шестакова, для 3-4 класів. У 1940 році вийшли з друку підручники з історії СРСР для 8-10 класів під редакцією С.Панкратової; підручник з історії стародавнього світу для 5-6 класів під ред. С.Мішуліна; Так, у 1947 році вийшла з друку праця методистів К.Андрієвської і Е.Бернадського “Методика викладання історії в середній школі”. У 1949 році статтею Д.Редько “Засвоєння учнями історичних понять” було започатковано опублікування результатів науково-дослідницької роботи по засвоєнню учнями історичних знань. При перевантаженні учнів учбовим матеріалом головним типом уроку став так званий комбінований урок. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати, систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю – керувати учбовою діяльністю школярів. Важливим досягненням стало розпочате в Україні викладання історії України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень. У процесі реформування освіти у 90-х рр. XX ст. було розроблено нові навчальні програми з історії, переглянуто концепції підручників та посібників, певною мірою удосконалювались форми й методи навчання. Останнім часом у вирішенні цих проблем сталися суттєві зрушення. Завдяки творчому пошуку вчених і вчителів-практиків в Україні розроблено й прийнято Державну національну програму «Освіта. Україна XXI століття». Стратегічними цілями її визначено: гуманізацію і гуманітаризацію навчального процесу, виховання школярів на підвалинах національних, загальнолюдських цінностей і морально-естетичних ідеалів гуманістичного світогляду. Прийняті також Закон України «Про загальну середню освіту», постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.2000 р. «Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання», Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), Національна доктрина розвитку освіти, яку затверджено Указом Президента України від 17.04.2002 р. та інші документи. Протягом останніх років йде розробка концепції розвитку гуманітарної, суспільствознавчої та історичної освіти. У 2001-2002 ро¬ках на сторінках фахового журналу «Історія в школах України» три¬вала дискусія з обговорення змісту концепції розвитку історичної освіти 12-річної школи, варіанти якої були розроблені вченими, методистами і вчителями з різних регіонів України. У січні 2004 року Урядом ухвалено Державний стандарт загально¬освітньої школи, де визначені концептуальні основи суспільствознавчої й, зокрема, історичної освіти. Загальними підвалинами стандарту стало забезпечення при конструюванні змісту шкільної суспільство¬знавчої, історичної освіти балансу політичних, культурних, етнонаціональних та інших цінностей при домінанті загальнолюдських.