4. Відомі Українські методисти хх ст. Та можливість застосування їхніх методик у ххі ст

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги Софія Русоно, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський О.А.Захаренко тощо.

Письменниця, громадська діячка Софія Русова (1856- 1940) відома і як перша жінка педагог-теоретик в Україні. Концепція національної освіти, за її твердженнями, має вибудовуватися передусім на засадах положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, найдоцільніші для певного віку методи навчання й виховання. Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою. Переймалася вона і проблемами структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4-6 років. Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання мас бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями. Перебуваючи в еміграції (1921-1940), вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її книжки "Теорія педагогіки та основи психології", "Дидактика" та ін.

Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко (1878-1967) У1933 р. Г. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу "Загальні методи навчання" було вилучено з усіх бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом - ректором Української богословської академії в цьому ж місті. Серед його основних наукових праць - підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі йдуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва". У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними елементами якої вважав її ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук;організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. Система національного виховання повинна охоплювати й родинне виховання.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко (1888-1939). У 1920-

1927 рр. він очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік - комуну ім. Дзержинського у Харкові, з 1935 р. працював заступником начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Основними характеристиками макаренківської педагогіки є діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання, єдність вивчення дитини та її виховання, єдність виховання дітей і організації їхнього життя, поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів, науково організована система всіх впливів, посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням ЇЇ у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Мету виховання А. Макаренко розумів як програму особистості, програму людського характеру ("Методи виховання"). На його думку, у виховному процесі має бути загальна ("стандартна") програма виховання й індивідуальна корективна до неї залежно від особистості конкретного учня. Як автор теорії дитячого колективу, А. Макаренко розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу, на його погляд, є мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

У своїх творах ("Педагогічна поема", "Прапори на баштах") яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості.

Засновник гуманістичної, новаторської педагогіки, директор Павлиської середньої школи (1948-1970), член-кореспондент АПН СРСР Василь Сухомлинський (1918-1970) відомий як автор педагогічних праць "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину", "Павлиська середня школа", "Сто порад учителеві", "Батьківська педагогіка" та ін

Одним із стрижневих аспектів педагогічної спадщини В. Сухомлинського є гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям - радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки, бо той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу.