Українізація культурної сфери

За період 1923-1929 років українські видавництва переходять на видання майже виключно українськомовних книжок; українізується на 85% преса; найкращі театральні приміщення передаються українським театрам, російський театр фактично перестає існувати в Україні.

Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

46. Індустріалізація в радянській Україні.

Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Ці галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.

Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.

Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.

У промисловості згідно з постановою Раднаркому 1927 року, трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 року з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 році синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об’єднання – главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 року синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 році розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 року замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками – з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов’язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилась лише одна функція – забезпечувати доходи казни.

У 1930-1932 р. р. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 році було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 році – ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво, нащо сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв’язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, алей непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську – знижувались. Не еквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстра ординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливалися кошти з легкої. З 1927 року стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківським установами на добровільних засадах, а від тоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 році промисловий потенціал у 7 разів перевищив рівень 1913 року. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла 2 місце в Європі за виплавлянням чавуну, 4 за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислово не розвинутими. Прискорився процес урбанізації. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, над централізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

4 7. Колективізація сільського господарства в Україні та Голодомор 1932 – 1933 рр.

48. Сталінський тоталітарний режим в Україні.

Ці питання я об’єднала, бо колективізація і голодомор є наслідками тоталітарного режиму Сталіна.

Тоталітаризм – політичний режим,що передбачає суцільний контроль усіх сфер життєдіяльності суспільства.

20-30 роки ХХст. - становлення радянської держави та утвердження тоталітаризму в СРСР.

В 1929р. Й.Сталін усунувши всіх політичних супротивників стає фактично одноосібним правителем.