• боротьба з українським націоналізмом;

• боротьба з ухилами в партії;

• чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У;

• репресії в армії;

• репресивні заходи проти українських діячів культури – «розстріляне відродження».

• 49.

• Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.

• Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20тис. осіб (1939 р.). Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяті національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

• Ідеологія інтегрального націоналізму(Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія —ОУН, велика роль відводилась церкві. В 1943 році ОУН-б відмовилась від концепцій Донцова), яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни ОУН налічувала бл. 20 тис. осіб. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН в її легальних і підпільних виданнях — "Розбудова нації", "Сурма", "Юнак", "Націоналіст" та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму розносилися до найдальших закутків Західної України.

• Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН; розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мель-никівську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м). Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

• Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

• Отже, з початком війни ОУН була єдиною організацією, яка продовжила боротьбу з окупаційним режимом. Разом з тим розкол в ОУН завдав великої шкоди націоналістичному руху напередодні великих воєнних випробувань.

• 50.

• Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад.

• До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. Так, Литва входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія «були віднесені до сфери впливу СРСР. Відповідно до протоколу у випадку збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були просуватися далі рубежу рік Нарев, Вісла, Сян.

• 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. За три тижні польська держава припинила існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона армія ввійшла в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь і Галичину. Але на цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився. Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі замість Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір «про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 р. «устійнив кордони між Німеччиною та СРСР вздовж Сяну та Бугу».

• На території Західної Волині і Галичини, яка була зайнята Червоною армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної України. 22 жовтня 1939 р. виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.

• Народні збори Західної України, що відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулись з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття західної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього проханий було обрано повноважну комісію у складі 66 чоловік. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості.

• 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Республік із з’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила «прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі».

• У секретному протоколі до пакту від 23 серпня 1939 р. Німеччина визнала зацікавленість СРСР у Бессарабії. 128 червня 1940 р. Червона армія переходить р. Дністер, а ЗО червня виходить на новий кордон із Румунією. За порадою німецької сторони румунська армія відходила організовано, без бою. Так сталінський режим змусив Румунію зректись на користь СРСР Північної Буковини та Бессарабії.

• 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників Бессарабії та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було також схвалено закон про включення Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії — Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського до УРСР.

• Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України і утворила 6 областей — Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, які було поділено на райони. 7 серпня 1940 р. у складі УРСР з Північної Буковини і основної частини Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів — Акерманську область, яка 3 грудня 1940 р. стала називатися Ізмаїльською.

• Включення у 1939-1940 рр. споконвічних-українських земель — Західної України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів Бессарабії до складу УРСР, без сумніву, було подією історичного значення, оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею «злуки» було втілено в життя.

• Чимало соціально-економічних заходів було проведено на західноукраїнських землях. Наприклад, в Західній Україні було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн. гектарів землі, велику кількість худоби, насіння тощо. Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось медичне обслуговування населення та ін.

• Але приєднання українських земель до УРСР було проведено тоталітарним режимом шляхом насильства і сталінських репресій.

• 51. Окупаційний режим в Україні в 1941—1944 рр.

• За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такізаходи:

• · Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.

• · Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.

• · Підрив біологічної сили слов'янських народів.

• · Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.

• · Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.

• Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини (схема 6).

  Адміністративно-територіальне розчленування України
  Дистрикт «Галичина» Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільска Області (без північних районів); підпорядковувалися так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству	Рейхскомісаріат «Україна» Рівненська, Волинська, Камґянець-Подільська, Житомирська області, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму та південні райони Білорусії. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне	Трансністрія Територія Одеської, Чернівецької, південні райони Вінницької і західні райони Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію	Військова адміністрація Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова

• Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

• Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

• В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).

• Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові— понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

• Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.

• Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

• Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

52

РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ

Рух Опору – антифашистський національно-визвольний рух у роки Другої світової війни проти окупантів.

На території України в роки війни було три течії руху опору: радянська, українська національна та польська.

Радянська течія

Мета: визволення України від німецько-фашистських загарбників та відновлення радянської влади.

Форми боротьби:

- Підпільний рух

- Партизанський рух

Особливості радянського партизанського руху:

- у 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т.Строкачем;

- діяльність в Україні партизанських загонів на чолі з О.Сабуровим, О.Федоровим, М.Наумовим, С.Ковпаком та ін.

- узгодження дій партизанів з операціями Червоної армії;

- зростання чисельності партизанських загонів (в Україні діяло понад 30 великих з’єднань та понад 80 окремих загонів);

- активізація антифашистської боротьби на окупованих територіях у зв’язку з наступом радянських військ (1943-1944 рр.);

- глибокі рейди в тил ворога з метою зірвати плани гітлерівців із перетворення України на «випалену пустелю», визволення окремих районів тощо (Карпатський рейд С.Ковпака (12 червня 1943 р., під час битві на Курській дузі), рейди П.Вершигори, Я.Мельника та ін.).

- зміцнення зв’язків між керівним центром та окремими загонами (забезпечення партизан зброєю, продовольством, медикаментами з центру).

Українська національна течія

Мета: визволення України від окупантів (німців, більшовиків) та побудова незалежної Української держави.

У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на ОУН(М) (мельниківці на чолі з А.Мельником) та ОУН(Б) (бандерівці на чолі з С.Бандерою).

ОУН(М) (мельниківці) виступали за співпрацю з німцями, сподіваючись на їх підтримку у створенні Української держави.

ОУН(Б) (бандерівці) співпрацювали з німцями лише на початковому етапі війни, а для досягнення незалежності України розраховували, в основному, на власні сили.

Бандерівці у згоді з німецьким командування створили батальйони «Роланд» (на чолі з Є. Побігущим) та «Нахтігаль» (на чолі з Р. Шухевичем).

30 червня 1941 р. – прийняття у Львові «Акта проголошення відновлення Української держави» та формування уряду на чолі з Я.Стецьком (А.Гітлер виступив проти самостійної Української держави; новостворений уряд був розігнаний, С.Бандера та Я.Стецько заарештовані).

5 жовтня 1941 р. – створення мельниківцями у Києві Української національної ради на чолі з М.Величковським, яку розглядали як передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність була заборонена гітлерівцями).

Осінь 1941 р. – репресії німців проти оунівців, у результаті перехід оунівців (бандерівців) до боротьби з німцями. У 1944 р. німцями були закатовані українські поети Олег Ольжич та Олена Теліга.

У червні 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець створив перші українські військові формування «Поліська Січ», які воювали проти німців та радянських військ.

14 жовтня 1942 р. – створення УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади.

Українська повстанська армія (УПА) – українське військово-політичне формування, що діяло в Україні у 40-х-50-х роках і у ході війни вело боротьбу як проти фашистської Німеччини, так і проти радянських військ. Очолив УПА Роман Шухевич (прізвисько Тарас Чупринка).

Діяльність ОУН-УПА у 1943-1944 рр.

- остаточне оформлення структури УПА, об’єднання окремих загонів під загальним керівництвом (головний командир — Р. Шухевич);

- взяття під контроль значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).

- конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні «етнічні чистки».

Волинська різня – обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 р. під час Великої Вітчизняної війни на Волині.

- конфлікт із радянськими партизанами;

- липень 1944 р. – проведення установчих зборів представників політичних сил, метою яких було

проголошення самостійної України та обрання Української головної визвольної ради (УГВР) – вищого керівного органу національно-визвольної боротьби українського народу – та Генерального секретаріату, який очоливР.Шухевич.

- на 1944 р. кількість УПА становила 60-90 тис. чол.

- внаслідок сутички із УПА (лютий 1944 р.) отримав важке поранення й помер (квітень 1944 р.) генерал радянської армії М.Ватутін (визволитель Києва).

Польська течія

Мета: звільнення Польщі з-під влади окупантів і відновлення незалежності Польщі.

Види:

- Армія Крайова (ставила за мету відновити Польську державу, припинила існування в січні 1945 р.);

- Армія людова (ставила за мету відновлення Польщі й встановлення там радянської влади; мала підтримку від СРСР; припинила існування в червні 1944 р.)

Між Армією крайовою та УПА були збройні сутички.

53

54

Причини активізації опозиційного руху.Відхід від політики лібералізації і порушення людських прав, поверхова й непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесли українській національно-свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

Із середини 60-х — у 80-і pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці почалося відверте ігнорування керівною компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту людських прав. Його представників, як і учасників уже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувала влада.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої 1946 року Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:

• самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами й організаціями;

• національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

• правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

• релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Форми діяльності дисидентів

Нова генерація українського національно-визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти об'єднувалися в підпільні групи та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали «самвидавські» документи, критичні статті, у яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Уперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 році. У них можна було ознайомитися з маловідомими творами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Дзюби та інших представників українських шістдесятників. Найхарактернішими зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля і Батьківщина» Українського національного фронту та «Український вісник», який заснував В'ячеслав Чорновіл. Переважну більшість їхніх публікацій згодом передруковували за кордоном українські видавництва «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники легального національно-культурницького спрямування обережно торкалися пекучих національних проблем на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні українських національних традицій відігравали концертні мандрівки по Україні аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.

Нерідко опозиціонери практикували проведення «мовчазних зібрань» біля пам'ятників видатним вітчизняним діячам, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування. На неприховані антидержавні акції, як правило, перетворювалися судові процеси над дисидентами, поховання лідерів національно-патріотичних сил. Представники дисидентського руху активно використовували такі форми протесту, як письмові заяви, петиції до найвищих органів влади СРСР та УРСР, міжнародних організацій, керівництва демократичних країн.

Радикальною формою протесту проти політичного режиму стала відмова відомих правозахисників від радянського громадянства, подання прохань на виїзд за кордон. Для авторів таких заяв, як правило, усе завершувалося тюремним ув'язненням або таборами. Під тиском міжнародної громадськості деяким опозиціонерам удалося виїхати за кордон. Інші, не зумівши витримати виховного «пресингу» органів влади, намагалися подолати радянський кордон нелегально, що також закінчувалося відправленням до в'язниці. Проте й у неволі боротьба не вщухала. Ще під час слідства окремі дисиденти відмовлялися від свідчень, свої виступи в суді перетворювали на протест і звинувачення чинної влади. Політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про реалії табірного життя й тамтешні порядки.

У цей період в Україні були зафіксовані акти публічного самоспалення як найвищий вияв жертовності людини в боротьбі проти свавілля влади.

В'ячеслав Чорновіл (1937-1999)

Політичний та державний діяч, співзасновник Української Гельсінської групи. Народився на Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював теслею, слюсарем, співробітником виїзної редакції газети; у 1960—1963 pp. — на Львівській студії телебачення. У 1963—1965 pp. — комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки, завідувач одного з відділів газети «Молода гвардія». За правозахисну діяльність був звільнений з роботи. Написав книжки: «Лихо з розуму» (1966 p.), що базувалася на матеріалах судових процесів над правозахисниками, «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967 p.), які були опубліковані на Заході. У 1967 р. був уперше заарештований та засуджений до трьох років позбавлення волі «за наклепницьку діяльність проти радянського суспільного ладу». Згодом термін був удвічі скорочений. З 1970 р. живу Львові. Редагував самвидавний часопис «Український вісник». У 1972 р. знову заарештований і засуджений до 6 років ув'язнення й З років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». Покарання відбував до 1978 р. У 1980 р. знову заарештований, засуджений до п'ятирічного терміну ув'язнення. Звільнений 1983 р. достроково. У серпні 1987 р. відновив видання «Українського вісника». З 1990 р. — депутат Верховної Ради УРСР. Навесні 1992 р. став головою Народного руху України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку «Правосуддя чи рецедиви терору» та ін. Загинув в автокатастрофі за нез'ясованих обставин.

(За «Довідником з історії України»)

Репресії проти інакодумців

Арсенал засобів боротьби владних структур з інакодумцями був досить різноманітним. Спочатку їх намагалися залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в КДБ, організовувалися викривальні пропагандистські кампанії в пресі, здійснювалися погрози тощо. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали — застосовувалися адміністративні санкції, серед них і звільнення з роботи. Заключним актом цієї роботи був арешт і ув'язнення за «антирадянську агітацію й пропаганду». Причому трактування цієї статті карного кодексу було дуже широким. До неї належали:

• розмови дисидентів (навіть у сімейному колі);

• спілкування з однодумцями;

• зберігання забороненої літератури.

На відміну від попереднього періоду, у 70-х pp. дисидентів починають засуджувати вже не як політичних, а як карних злочинців.

Ув'язнення було тільки початком справжніх випробувань для дисидентів. Свій строк вони відбували в таборах посиленого режиму, де значну частину часу за найменшу провину проводили в ізольованих камерах. Спроби апеляцій залишалися без відповідей або жорстоко каралися. Однак і за таких умов політв'язні не припиняли боротьби. Поширеним методом протесту було голодування. Умерти від голоду в'язню не давали. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, практикувалося відправлення опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу. Там вони перебували в середовищі справді психічно хворих людей. їх «лікували» препаратами, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам'ять, емоції людини. Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення виходив на волю, то в «психушці» дисидентів могли «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього психічно-в'язничного терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк та багато інших. Загальна кількість політв'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Л. Плюща, у 70-х pp. в СРСР їх було близько 2 тис.

Таким чином влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати небезпечних для себе людей. Ці засоби істотно відрізнялися від методів 30-х pp. XX ст., коли керівна еліта масово фізично винищувала своїх опонентів. Діяти в такий спосіб брежнєвське керівництво в 60-80-ті pp. вже не наважувалося.

У непримиренному протистоянні з панівним режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу низку благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України: Василя Стуса, Валерія Марченка, Михайла і Богдана Горинів, Миколу Руденка та багатьох інших.