До теми №4

Вже у XVI столітті вчені піднімали питання про необхідність організованого навчання і виховання дітей з раннього віку (Я. А. Коменський, Декролі та інші). Проте, перший дошкільний заклад у Києві, в сучасному його розумінні, було відкрито в 1871 році в підвалі будинку на вул. Б. Хмельницького, 21. Це був дитячий садок Софії Русової – однієї з сестер Ліндфорс, які правомірно вважаються засновницями колективного дошкільного виховання в Україні. Тут виховувались діти київської інтелігенції, зокрема, Михайла Старицького.

Розглядаючи вітчизняну історію розвитку спеціального дошкільного виховання за 100 років (1895-2000 р. р.), українська дослідниця В. В. Золотоверх називає окремі спроби відкриття перших закладів для дітей з особливостями психофізичного розвитку раннього та дошкільного віку: лікарсько-виховний заклад І. Маляревського (1882 р.), до якого приймали дітей з 4-х місяців; лікарсько-педагогічний інститут І. Сікорського (1905 р.) – з 3-річного віку; школа-санаторій В. Кащенка (1908 р.) – з 4-річного віку.

У кінці ХІХ століття лікарсько-педагогічна громадськість обговорювала питання про важливість державних заходів щодо виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Зокрема, проблему організації дитячих садків для дітей з різними порушеннями у розвитку піднімали І. Городецький, С. Преображенський, М. Лебедєва, І. Сікорський, І. Маляревський.

Однак, історичні факти дозволяють нам стверджувати, що до початку ХХ століття заходи з лікування, навчання і виховання дітей дошкільного віку з психофізичними порушеннями здійснювались силами окремих ентузіастів, лікарів, педагогів, громадських діячів.

З розширенням мережі спеціальних дошкільних закладів для дітей з різними порушеннями розвитку (слуху, зору, розумово відсталих) у 30-х роках минулого століття, до їх переліку не входили діти з вадами мовлення та порушеннями функцій опорно-рухового апарату. Частково це пояснюється тією обставиною, що в історії дефектологічної науки, до прикладу, вади мовлення тривалий час неправомірно розглядались як окремі прояви, що виникають через зовнішні механічні причини (як результат механічного порушення будови артикуляційного апарату; недоліки письма пов’язувались з наслідками зорової неповноцінності). Тому виправлення вад мовлення здійснювалось механічно та зводилось до подолання їх зовнішніх причин.

Діти з порушеннями функцій опорно-рухового апарату фактично до 50-60 років минулого століття у вітчизняній практиці розглядались тільки у контексті медичної моделі реабілітації, а відтак, перебували у закладах медичного відомства.

Перші спеціальні дошкільні заклади для дітей з вадами мовлення та опорно-рухового апарату було відкрито за радянських часів. У 1932 році під керівництвом Ф. А. Рау починають функціонувати ясла для заїкуватих дітей та логопедичний напівстаціонар для заїкуватих дошкільників, організований професором В. Гіляровським. Логопедична допомога дітям з іншими мовленнєвими вадами (дизартрія, дислалія, алалія тощо) надавалась лише амбулаторно в поліклініках.

Зростання кількості дітей з розладами мовлення прискорило розвиток інших типів логопедичних закладів. Уперше в Україні було організовано логопедичні групи в дитячих яслах, будинках дитини, відкрито дошкільне відділення у Республіканській школі-інтернаті для дітей з важкими розладами мовлення в Харкові.

Важливу роль в організації дошкільного виховання України відіграв прийнятий у грудні 1944 року «Статут дитячого садка», в якому висвітлювалися найважливіші на той час питання діяльності дитячих садків. В той же час було підготовлено «Посібник для вихователя дитячого садка», зміст якого висвітлював програмні й методичні вказівки щодо роботи в різних вікових групах. Прийняття цих важливих документів стало запорукою поступового розвитку вітчизняної практики дошкільного виховання у повоєнний час. Орієнтована на необхідність урахування загальних закономірностей розвитку дитини, практика спеціальної дошкільної освіти також враховувала ці рекомендації.

У повоєнні роки в Україні було не тільки відбудовано систему спеціальної освіти, а й збільшено мережу дошкільних закладів освіти, що зумовлювалось зростанням контингенту дітей з різними порушеннями у психофізичному розвитку. Нерідко, у роботі спеціальних дошкільних закладів педагогам доводилось мати справу з надзвичайно складними випадками порушень, поєднанням та комбінаціями симптомів, впливами основного та супутніх порушень, які виникали на різних вікових етапах розвитку і мали різний вплив на розвиток пізнавальної діяльності. Це загострювало необхідність розпізнання і правильної оцінки порушень, перебудови на цій основі навчально-виховного процесу.

На думку вітчизняних дослідників В. І. Бондаря, В. В. Золотоверх, кінець 60-х років був позначений помітними зрушеннями у спеціальній дошкільній освіті. Удосконаленню навчально-виховної роботи спеціальних дошкільних закладів освіти сприяло Положення «Про спеціальні дошкільні заклади для глухих і туговухих, сліпих і слабозорих дітей» (1960 р.). У цьому документі визначались основні функції спеціального дошкільного закладу: охорона і зміцнення психічного і фізичного здоров'я; забезпечення інтелектуального та особистісного розвитку; турбота про емоційний комфорт; взаємодія із сім’єю для забезпечення всебічного розвитку дитини. Поряд із загальними завданнями ставилося і спеціальне – компенсація і корекція дефекту, попередження і подолання його наслідків.

З метою надання корекційної та компенсаторної спрямованості навчально-виховній роботі у спеціальних дошкільних закладах, визначенню оптимального обсягу знань, умінь і навичок у 1964 році Міністерство освіти УРСР уперше запланувало видання спеціальних програм для дошкільників з особливостями психофізичного розвитку. Були розроблені проекти цих програм, проте вони побачили світ лише у 1983-1986 роках, після тривалої апробації.

За період 1968-1975 рр. Міністерство освіти УРСР затвердило типові положення про дошкільні заклади і групи для всіх категорій дітей з порушеннями у розвитку. В цих нормативних документах, крім загальних положень, подавалися рекомендації щодо структури дошкільних закладів, порядку відбору, направлення і прийому дітей, керівництва і штатів дошкільних закладів, фінансування і звітності.

Початок 70-х років XX століття в Україні характеризувався створенням дошкільних закладів як самостійної ланки спеціальної освіти. 15 вересня 1972 року Міністерство освіти СРСР уточнило узгоджену номенклатуру дошкільних закладів для дітей з порушеннями у розвитку, в якій для дітей з мовленнєвими порушеннями та порушеннями опорно-рухового апарату було визначено відповідні типи закладів.

Однак, остаточне створення диференційованої системи дошкільного виховання і виділення дошкільних закладів у самостійну ланку відбувається у кінці 80-х років XX століття.

У 1979 році виходить Наказ Міністерства освіти УРСР «Про стан і заходи по дальшому поліпшенню логопедичної допомоги дітям в Українській РСР». З метою розширення логопедичної допомоги, у 1987 році Міністерство освіти України видало постанову «Про стан організації і здійснення логопедичної допомоги дітям Української РСР». Розробляються програми навчання і виховання дошкільників з мовленнєвими порушеннями, серед яких програми для дошкільників із заїканням (1983 р.); фонетико-фонематичним недорозвитком мовлення (1986 р.); загальним недорозвитком мовлення (1989 р.) для відповідних груп в умовах загальноосвітніх і спеціальних дошкільних закладів тощо.

Постановою Міністерство освіти 1987 р. порушувалось питання про забезпечення спеціальних дошкільних закладів спеціальними навчальними планами, програмами, підручниками, дидактичним матеріалом, навчально-наочними посібниками і дитячою художньою літературою, що згодом поступово вирішується.

Так, у програмі «Виховання і навчання розумово відсталих дітей дошкільного віку» (1983р.) на той час чітко визначалися розділи, загальні й специфічні завдання, зміст і методи, реалізація яких забезпечувала корекційну спрямованість навчально-виховної роботи в дошкільних закладах.

З настанням незалежності, державотворчі процеси відбуваються у складних соціально-економічних умовах, що на початку 90-х років характеризується зниженням уваги до проблеми навчання і виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Нерозв’язним залишалося й питання раннього виявлення, диференціальної діагностики психічного розвитку дітей дошкільного віку. Тому фактично 90% дітей раннього віку з особливостями психофізичного розвитку не одержували спеціальної організованої корекційної допомоги, що ускладнювало дію компенсанаторних процесів.

У 1993 р. видано Наказ міністра освіти України «Про введення в дію Положення про дошкільний виховний заклад України». У Положенні, крім уточнення мети, завдань, статуту дошкільного закладу, визначено типи дошкільних закладів: загального розвитку, компенсуючі, комбіновані, сімейні, прогулянкові та інші. Незалежно від типу закладу кожний з них повинен забезпечувати догляд, розвиток, виховання й навчання дітей. Зазначається, що дошкільний заклад компенсуючого типу створюється для дітей, які потребують корекції фізичного чи психічного розвитку з порушеннями слуху, мовлення, зору, опорно – рухового апарату, інтелектуальної недостатності.

Поступово почала розширюватися й мережа варіативних навчально-виховних закладів для дітей з особливостями психофізичного розвитку. Завдяки регіональним програмам («Соціальний захист дітей» тощо) реалізовувались заходи щодо соціального захисту дітей різних категорій (з особливостями психофізичного розвитку, дітей-сиріт тощо). З цією метою в Україні почали відкриватися заклади нового типу: навчально-реабілітаційні центри («Джерело» для дітей з церебральним паралічем); центри психологічної служби; центри соціально-трудової реабілітації; навчальні комплекси школа-дитячий садок. Були також зроблені перші кроки інтегрованого навчання дошкільників з особливостями психофізичного розвитку.

Незважаючи на кризові явища у суспільстві та соціально-економічному житті країни, на часі вдалося не лише зберегти мережу спеціальних закладів, а й поповнити її дошкільними закладами нових моделей. За таких умов нові моделі розглядаються не як альтернатива традиційним, а як додаткова структура. На їх базі здійснюється апробація інноваційних корекційно-виховних технологій, інноваційних засобів виховання і навчання дошкільників з інтелектуальною недостатністю в умовах інтегрованого середовища (навчально-реабілітаційні центри, спеціальні групи, створені в структурі загальноосвітніх закладів, заклади родинного типу, патронажні служби тощо).

На відміну від дітей з мовленнєвими порушеннями, затримкою психічного розвитку, порушеннями опорно-рухового апарату, найпоширенішою формою надання корекційної допомоги дошкільникам з інтелектуальною недостатністю в Україні залишається їх виховання і навчання у спеціальних дошкільних закладах.

З огляду на те, що дошкільна освіта – це основа, фундамент всієї освіти, у цій сфері впроваджуються інноваційні педагогічні технології, спрямовані, насамперед, на удосконалення організаційних засад, змісту, методик навчання, здійснення соціально-педагогічного патронату дітей з порушеннями розвитку, особливо раннього віку.

Таким чином, історичні факти щодо становлення організаційно-змістових засад освіти дошкільників з особливостями психофізичного розвитку в Україні показують, що до початку ХХ століття заходи з лікування, навчання і виховання дітей дошкільного віку з психофізичними порушеннями здійснювались силами окремих ентузіастів, лікарів, педагогів, громадських діячів. Створення дошкільних закладів як самостійної ланки спеціальної освіти датується початком 70-х років XX століття, а остаточне створення диференційованої системи дошкільного виховання і виділення дошкільних закладів у самостійну ланку відбувається у кінці 80-х років XX століття. З розгортанням експерименту щодо запровадження в Україні інклюзивної освіти, у вітчизняній дошкільній освіті поступово забезпечується та вдосконалюється варіативність закладів освіти для дітей з особливостями психофізичного розвитку.

Періодизацію формування в Україні організаційно-методичних засад дошкільної освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку можна розглядати у такій послідовності:

I – становлення (1930-1978 роки).

II – вдосконалення змісту корекційно-виховної роботи (1978-1992 роки).

III – орієнтація на раннє виявлення і ранню корекцію (1992-2010 роки).

IV – переорієнтація на розвиток особистості дитини як основний ресурс, що визначає поступальний рух суспільства, інтегрування дітей з особливостями психофізичного розвитку у загальноосвітній простір (з 2010 року).