1.5. Теоретико-праксеологічні засади соціальної роботи

Соціальними службами за останнє десятиріччя накопичено чималий досвід, котрий потребує ґрунтовного вивчення та осмислення. Такий механізм накопичення наукових знань – від аналізу та узагальнення практики до теоретичних висновків та формування певних закономірностей є характерним для низки галузей, таких, наприклад, як практична психологія, конфліктологія, медицина тощо. Суспільство накопичує певну інформацію щодо особливостей виникнення, протікання, а також шляхів вирішення тих чи інших людських проблем, потім ця інформація аналізується вченими і на підставі зроблених пошукань здійснюється подальший розвиток та поглиблення системи знань. Подібна ситуація назріла на сьогодні і в царині соціальної роботи.

Справді, в 90-ті роки двадцятого сторіччя даний вид діяльності в нашій державі установлювався на основі зарубіжних концепцій та з урахуванням певного вітчизняного досвіду роботи соціально-педагогічних, виховних закладів та установ системи соціального захисту та допомоги. За даний період сформувалось чимало різних поглядів щодо соціальних явищ та процесів, які протікають в суспільстві, стосовно особливостей та шляхів вирішення проблем особистості в соціумі тощо. Ось чому теорія соціальної роботи як наука в Україні характеризується доволі динамічним розвитком. Чимало з її положень та концепцій ще не набули сталості,

22

дискутуються, а накопичений досвід діяльності соціальних служб на належному теоретичному рівні практично не вивчався. Це і зумовлює актуальність наукового забезпечення соціальної роботи.

Спробуємо здійснити виокремлення тих основних напрямків досліджень та пошукань, на основі яких зможе в майбутньому цілеспрямовано та ефективно розвиватись соціальна робота як практична професійна діяльність. Зокрема, зупинимось на аналізі основних теоретичних концепцій та положень, за допомогою яких можна на разі охарактеризувати роботу соціальних служб, а також намітити основні шляхи підвищення їх ефективності.

Загальновідомим є те, що основу соціальної роботи складають суб’єкт-суб'єктні та суб’єкт-об’єктні відносини між соціальним працівником та клієнтом. Причому, особа стає користувачем соціальних послуг у разі виникнення в неї на тій чи іншій стадії соціалізації певних проблем (соціального, вікового, психологічного чи іншого характеру). В свою чергу, соціальні працівники надають допомогу особі як представники визначених соціальних інституцій – соціальних служб, котрі організовуються, підпорядковуються, функціонують у відповідності до нормативних положень соціальної держави чи громадянського демократичного суспільства. На підставі аналізу цієї схематичної моделі, доходимо висновку, що основні теорії соціальної роботи можуть розвиватись в таких напрямках:

Аналіз особливостей суспільних відносин, що призводять до віктімізації, маргіналізації та інших соціалізаційних проблем особистості.

Характеристика (соціальна, демографічна, психологічна та ін.) основних груп клієнтів соціальної роботи.

Дослідження проблематики особистості, що потрапила к скрутне життєве становище.

Вивчення особливостей професійної взаємодії соціального працівника та клієнта з метою налагодження ефективної діяльності щодо вирішення проблематики особи.

Удосконалення соціально-правових засад, що регламентують моделі взаємодії в межах соціальної роботи.

Визначення вимог до особистості, функціонального навантаження та змісту професійної компетентності соціальних працівників.

Вивчення особливостей управління та діяльності соціальної служби як соціальної організації.

23

Розробка концепцій оптимізації соціальної роботи, вимірювання її ефективності, обґрунтування нових методів та технологій даного виду діяльності.

Очевидно, перелік зазначених напрямків не є вичерпним, кожен з них може деталізуватись, конкретизуватись, виходячи із завдань дослідження та проблематики, що вивчається. Крім того, оскільки теорія соціальної роботи є інтегрованою галуззю знань, то її міждисциплінарний характер також визначає специфіку наукових пошуків та аналізу.

Теоретичне підґрунтя соціальної роботи знаходить своє відображення у цілій низці різнопредметних підходів: функціональному, етико-деонтологічному, особистісно-діяльнісному, позиційно-рольовому, акмеологічному, життєтворчому, системному. Крім того, у соціальній роботі широко застосовуються психодинамічна, поведінкова, когнітивна та екзистенційно-гуманістична теорії, соціально-екологічна, рольова та соціально-радикальна моделі, теорія кризового втручання, проблемно-орієнтована модель та інші концепції [96, с.587]. Наукові напрямки, перераховані вище, викликають інтерес з точки зору можливості їх практичного застосування у буденній діяльності соціальних інституцій.

Приміром, системний підхід дозволяє визначити мету соціальних служб не лише як допомогу та підтримку, але і як «відтворення» особистості, що значно розширює можливості та завдання соціальної роботи. Важливим уявляється забезпечення принципу комплексності важливим є налагодження зв’язків із соціальними, психологічними та іншими службами регіону, що дозволить налагодити систему соціальної допомоги.

Практичне значення, зокрема, ситуаційного підходу полягає в тому, що зміст професійної компетентності соціальних працівників (що обов’язково враховується при підготовці, підвищенні кваліфікації та визначенні відповідності займаній у соціальній службі посаді) великою мірою зумовлюється характером типових для певної організації життєвих ситуацій та проблем клієнтів.

Не можна не відмітити також і такі важливі характеристики діяльності соціальних служб як робота в команді, відповідний соціально-психологічний клімат колективів соціальних працівників, організаційна культура та інтерактивне спрямування соціальної роботи, доцільність та основні принципи яких розробляються в межах зазначених вище напрямків.

Ми навели лише деякі приклади того, яким чином відбувається взаємний розвиток теорії та практики соціальної роботи. Такий «діалог» між методологією

та праксеологією має стати значним потенціалом для підвищення ефективності

24

діяльності соціальних служб, а також перспективою розвитку самої теорії соціальної роботи як прикладної науки.

Аналізуючи можливості пошуку шляхів вдосконалення соціальної роботи на основі впровадження деяких її психолого-орієнтованих теоретичних положень у практичну діяльність пропонуємо наступне.

По-перше, з урахуванням теоретичних підходів щодо системного та цілісного характеру соціальної роботи вважаємо доцільним визначення головної мети діяльності соціальних служб як забезпечення соціально-психологічного супроводу особистості в процесі її соціалізації. Подібну точку зору поділяють і інші науковці стосовно розвитку соціально-психологічних служб [69, с.9].

Це істотно відрізняється від існуючого стану речей в соціальній роботі на сьогодні, коли більшість соціальних служб орієнтують свої зусилля на вирішення якихось окремих проблем клієнта або ж взагалі не використовують індивідуального підходу. Зрозуміло, що така методологія вимагає від соціальних працівників збільшення їх функціонального навантаження, розширення повноважень та обов’язків, зміни в структурі самих соціальних служб (за рахунок введення нових спеціалістів чи, навіть, нових підрозділів). Однак, адекватне вирішення цього складного завдання дозволить отримати важливий результат соціального втручання: у клієнтів буде накопичуватись позитивний досвід вирішення соціалізаційних проблем, що у подальшому призведе до підвищення рівня їх самостійності та формування упевненості в собі на наступних стадіях соціалізації. Це також дозволить відійти від споживацького підходу з боку клієнтів.

По-друге, для реалізації визначеної вище мети соціальної роботи необхідно створити систему науково-методичного обґрунтування щодо соціально-психологічного та організаційного забезпечення діяльності соціальних служб. Це завдання передбачає налагодження тісної співпраці між науковцями та практиками для фіксування та аналізу досвіду, проведення відповідних досліджень, коригування практикою тих чи інших положень. Саме у тісній співпраці науковців та практичних працівників може бути справді дієвий розвиток соціальної роботи як професійної діяльності та системи наукових знань.

По-третє, усе вищенаведене дає змогу твердити про підвищення ролі психологічних та соціально-психологічних знань у діяльності соціальних працівників, що повинно знайти відображення у процесі професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідних фахівців. Значення озброєння спеціалістів із соціальної роботи відповідними психологічними

25

знаннями не можна переоцінити, оскільки це забезпечить належне виконання основних гуманістичних функцій та завдань даного виду діяльності, а також сприятиме наданню дієвої допомоги у поліпшенні конкретної життєвої ситуації окремої особистості, дотримання принципу адресності тощо.