Частина і вступ до психології Розділ і. Предмет, завдання та методи психології

Що вивчає психологія

Кожний а нас, щодня зустрічаючись з людьми, розмовляє з ними, схвильовано чи спокійно реагує на слова, одні люди нам приємні, інші — не дуже.

Дізнавшись про той чи інший факт, подію, явище, ми розду­муємо, обмірковуємо, переживаємо або ж лишаємося байдужи­ми, тобто одне нас цікавить, інше нам байдуже.

Кожному з нас дає задоволення хороша книжка, гарна ме­лодія, чудовий твір живопису.

Ми обурюємось й засуджуємо, побачивши негідну поведінку людини, критикуємо її, самовідданий вчинок, виявлена чуйність

радують нас.

Працюючи, ми наполегливо, з великим натхненням добиває­мося-здійснення накреслених планів але іноді виконуємо роботу мливо, без піднесення.

Бачачи різноманітні предмети, ми роздивляємось їх, вони нам або подобаються, або ні; одне ми запам'ятовуємо, інше — забу­ваємо, ставимося уважно До одного й не помічаємо іншого.

Все це явища нашої психіки.

Наше психічне життя, наш духовний світ вивчає наука пси­хологія. Слово «психологія» походить від двох грецьких слів: «псюхе» — душа, психіка і «логос» — наука, вчення.

Психологія вивчає так звані пізнавальні психічні процеси (за допомогою яких людина пізнає навколишній світ): відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уяву; вивчає вона почуття й волю людини і різні властивості особистості — такі як темперамент, характер, здібності, запити, інтереси. Психологічна наука вивчає також особливості діяльності людини (навички, звички, трудову й творчу діяльність, увагу як необхідну сторону будь-якої діяль­ності).

Існування психіки пов'язано з вищими формами органічного життя, прояви психіки властиві тільки тваринам і людині. При цьому, як показують спостереження та наукові дослідження, психіка тварин простіша й елементарніша, ніж психіка людини. Психіка людини якісно відмінна від психіки тварин.

Людина має вищу форму психічного життя — свідомість. Сві­домість виявляється у цілеспрямованій трудовій діяльності, вчинках та поведінці людини. Перш ніж зробити ті чи інші дії, людина обмірковує їх, планує шляхи та засоби досягнення по­ставлених цілей.

Явища психічного життя дуже різноманітні, але вони не іс­нують ізольовано, а взаємно між собою пов'язані, існують в єд­ності.

Одним з найважливіших завдань психології є вивчення і по­яснення всіх психічних явищ, тобто розкриття об'єктивних закономірностей, що лежать в основі їх виникнення, формування та розвитку. Знання закономірностей психічного життя необхідне для використання їх у практиці навчання, виховання, для форму­вання в людей високих людських якостей, що відповідають за­питам, ідеалам та цілям побудови комуністичного суспільства. Лише знаючи закономірності психічних процесів та явищ і спи­раючись на них, ураховуючи індивідуальні психічні особливості тієї або іншої дитини, можна правильно побудувати процес на­вчання і виховання.

Таким чином, психологія — це наука про психіку і законо­мірності її прояву га розвитку.

Матеріалістичне і ідеалістичне розуміння психіки

Психологія належить до числа найдавніших наук: вона ви­никла близько 2500 років тому в стародавній Греції.

Протягом усієї історії розвитку психології відбувалася і від­бувається боротьба між матеріалістичним і ідеалістичним розу­мінням та поясненням психічних явищ.

Основне питання, з якого йде суперечка між матеріалістами та ідеалістами,— це питання про те, що в світі існувало раніше: матеріальне чи духовне, матерія чи дух і як пов'язані між собою ці два роди явищ. Матеріалісти вважають, що матерія — пер­винна, а психіка, свідомість — вторинні, похідні від матерії. Ідеалісти, навпаки, твердять, що вічно існує тільки духовне начало (у вигляді якоїсь ідеї, бога, душі), а потім було сотворено ма­терію, природу, що нас оточує.

З цих різних філософських позицій сприймалось і поясню­валось і психічне життя людини.

Правильне й справді наукове розв'язання питання про похо­дження психіки, про взаємовідношення психічних явищ з мате­ріальними та фізіологічними дає марксистсько-ленінська філо­софія діалектичного матеріалізму.

Діалектичний матеріалізм доводить, що психіка є продуктом тривалого розвитку матерії. Лише на певній стадії розвитку матерії виникло психічне життя як особлива властивість цієї матерії.

В історії розвитку світу був час, коли психіки, і тим більше свідомості, не було. Неорганічна природа, рослинний світ ніякого психічного життя не мають, у них відсутня здатність сприйман­ня, мислення, відчуття.

Психіка виникла на найвищому ступені розвитку матеріального світу — на стадії появи живих істот: тварин і людини. В хо­ді еволюції тварин формувався спеціальний орган психіки — нервова система, а пізніше її вищий відділ — головний мозок. У вищих тварин і людини розвиток психіки органічно, нерозрив­но пов'язаний з розвитком кори великих півкуль мозку.

Отже, психіка, свідомість — це властивість матерії, що ви­никла на високому ступені її розвитку. Психіка ,свідомість — це вищий продукт_ особливим чином організованої матерії — мозку.

Ідеалістична психологія заперечує залежність психічного життя від організму, нервової системи людини, від умов її жит­тя та виховання. Ідеалісти вважають, що думки, почуття, ба­жання, прагнення, вчинки та поведінка людини — це прояв особ­ливої нематеріальної сутності — духа або душі, що якимось таємничим чином поєднується з тілом людини в момент її наро­дження й залишає його після смерті.

Ідеалістична психологія різних напрямів протягом всієї істо­рії була вірною служницею релігії і прагнула обгрунтувати не­обхідність віри в існування бога — творця світу, віри й безсмер­тя душі, в потойбічний світ. У капіталістичних країнах реакцій­ні класи використовують ідеалістичну психологію як класову зброю в боротьбі з невіруючими, атеїстами, в боротьбі проти ко­муністичних ідей.

Найбільш реакційні психологи-ідеалісти активно служать ім­періалістичній буржуазії в обмані і задурманюванні свідомості трудящих мас релігійними вигадками й забобонами. Цим самим експлуататорські класи за допомогою релігії відвертають робіт­ників і селян від класової боротьби. Близькість ідеалістичної психології та релігії показує класову сутність ідеалістичної психології, яка відображує світогляд, політичні погляди й кла­сові інтереси експлуататорів.

Ідеалістична психологія політично нам ворожа, з наукової точки зору необгрунтована. Не можна з наукових позицій дове­сти те, чого немає,— існування якоїсь особливої безсмертної душі, не зв'язаної з матерією. Не можна довести незалежність психічних процесів від діяльності мозку, нервової системи, орга­нізму людини в цілому. Неможливі думка без мозку, розум лю­дини, відірваний від людини. Ідеалістична психологія як неспро­можна й неправильна в науковому відношенні нами повністю заперечується.

Багато зарубіжних дослідників-психологів нині все більше й більше відходять з ідеалістичних позицій і наближаються до ма­теріалістичного розуміння психічного життя людини.

Діалектико-матеріалістичне розуміння психіки як продукту матерії необхідно відрізняти від поглядів вульгарних матеріалі­стів-механіцистів. Вони не бачили й не розуміли якісних відмін­ностей між явищами природи: хімічними, біологічними, фізіо­логічними й психічними. З їхньої точки зору, всі ці явища є

рухом матеріальних частинок у просторі. Представники вульгар­ного механістичного матеріалізму твердили, наприклад, що дум­ка так само виділяється мозком, як жовч виділяється печінкою.

Діалектичний матеріалізм заперечує ототожнення психіки й матерії. Визнання залежності психіки від мозку не означає зве­дення психіки й свідомості до матеріальних і фізіологічних про­цесів діяльності мозку. «Що і думка і матерія,— вказує В. І. Ле­нін,— «дійсні», тобто існують, це вірно. Але назвати думку ма­теріальною— значить зробити помилковий крок до змішання матеріалізму з ідеалізмом» ',

О. І. Герцен правильно й образно писав, що взаємовідношення діяльності мозку й мислення можна порівняти з взаємовідношен­ням машини та її роботи. Робота машини є властивість машини, але робота не є самою машиною. Так і думка є властивість високоорганізованої матерії — кори головного мозку, але не є мате­рією.

Отже, психіку не можна відривати від матерії, як це роблять ідеалісти, її не можна також і ототожнювати з матерією, як чи­нять вульгарні матеріалісти-механіцисти. Психіка Перебуває в єдності з матерією — мозком і є особливою його властивістю.

Ця властивість мозку виражається в здатності відображення зовнішнього об'єктивного (що існує незалежно від нас) світу. В ряді філософських праць В. І. Ленін, звернувши увагу на здат­ність мозку відображати об'єктивну дійсність, обгрунтував тео­рію відображення. Предмети та явища навколишнього світу, діючи на людину, на її органи чуття, відображуються в корі моз­ку у вигляді образів цих предметів і явищ. Психічні процеси, що виникають при цьому в мозку: відчуття, сприйняття, уявлення, пригадування, мислення, уява — все це різні форми відобра­ження.

Відображення людським мозком предметів та явищ об'єктив­ної дійсності і є пізнанням цієї дійсності. Так, людина пізнає властивості предметів та явищ зовнішнього середовища: їх ко­лір, форму, величину і т. д. В результаті процесу відображення дійсності виникають і формуються почуття людини, її прагнення і дії, якості її особистості, запити, інтереси, здібності і характер, складається її життєвий досвід.

Усі психічні процеси, тобто всі форми відображення, вини­кають при активній взаємодії людини з зовнішнім світом. Від­ображення відбувається в процесі активної діяльності людини в суспільстві й саме є своєрідною діяльністю. Наприклад, спри­ймання не пасивне відображення мозком предметів та явищ нав­колишнього світу, а складна діяльність, пов'язана з активністю людини.

Психіка людини визначається умовами громадського життя. На практиці (в навчанні, праці, діяльності), у своєму досвіді людина перевіряє правильність відображення зовнішнього світу й таким чином досягає повного й об'єктивного пізнання навко­лишнього.

Відображу вальна діяльність людини становить єдність об'єк­тивного (незалежного від людини) і суб'єктивного (властивого людині, залежного від людини). Відображення об'єктивне, оскільки воно є результатом уявлення і знання про цей світ. Проте одночасно відображення має і суб'єктивний характер, оскільки відображає конкретна людина, суб'єкт, особистість, з усіма її особливостями й своєрідністю. Відображення, таким чи­ном, залежить від особистості людини, воно зумовлюється ціля­ми й завданнями, які вона перед собою ставить. Відображення суб'єктивне й тому, що людина, пізнаючи навколишню дійсність, не лишається безпристрасним і байдужим спостерігачем того, що відображується в її свідомості: вона виражає до предметів та явищ дійсності певне ставлення. Тому відображення нашим мозком предметів об'єктивного світу, завжди є суб'єктивним об­разом об'єктивного світу.

Таким чином, психіка є функцією високоорганізованої мате­рії — мозку, функцією, що полягає у відображенні об'єктивної дійсності.

Завдання психології

Основним завданням психології є вивчення законів психічної діяльності людини.

Закони психології показують, як відбувається відображення об'єктивного світу в корі головного мозку людини, показують, як людина пізнає об'єктивний світ, що її оточує. Психологічні закони показують, як розвивається психічна діяльність і як фор­муються психічні властивості особистості.

Психологія досліджує залежність психічних явищ від об'єк­тивних умов життя і діяльності людини: наприклад, пояснює, як складається під впливом умов життя і виховання характер ди­тини, як у неї формуються наполегливість, працелюбність, сум­лінне ставлення до навчання та ін.

Психологія вивчає психічні процеси в єдності з процесами нервово-фізіологічними, що є основою відображувальної діяль­ності мозку.

Радянська психологія допомагає у формуванні матеріалістич­ного світогляду. Вона озброює людину знаннями для боротьби з марновірством та забобонами.

Важлива роль належить радянській психології в комуністич­ному вихованні трудящих: у формуванні особистості передової радянської людини й взаємовідносин людей на основі принципів Морального кодексу будівника комунізму, проголошеного Про­грамою КПРС.

Усі ці питання вивчає загальна психологія.

Всебічний і гармонійний розвиток підростаючого покоління є безпосереднім завданням вікової, зокрема дитячої, психології.

Зараз гостро стоїть питання про те, щоб кожен учитель не ті­льки добре знав психологію учнів, з якими він працює, а й умів би на основі доброго знання психологічних особливостей дітей виховувати особистість у потрібному напрямі, вмів би проекту­вати, як говорив А. С. Макаренко, особистість своїх вихованців.

Дитяча психологія вивчає вікові особливості розвитку психіки дитини, знання яких конче необхідне для правильної організації навчально-виховної роботи з дітьми різного віку. Наприклад, пси­хологічні дослідження останніх років показали, що вікові мож­ливості дітей шкільного віку (зокрема, здібності до засвоєння складного навчального матеріалу) набагато більше, ніж гадали раніше. Це дає науково обгрунтований матеріал для докорінного перегляду змісту шкільних програм з різних предметів.

Педагогічна психологія, спираючись на знання дитячої пси­хології, вивчає закономірності найбільш успішного й глибокого засвоєння школярами системи знань, навичок та умінь у процесі навчання, а також формування таких рис особистості, як кому­ністична, свідомість, працьовитість, дисциплінованість, почуття колективізму та ін.

Глибоке знання психології учнів, психології їх навчання і ви­ховання становить основу педагогіки й методики навчання. Без доброго знання психологічних основ розвитку дітей не можна пра­вильно побудувати жодної методики навчання учнів, не можна розробити правильні методи виховної роботи з учнями.

Знання психології допомагає зрозуміти самого себе, власне психічне життя, свої слабкі й сильні сторони. Знання себе полег­шує людині правила самовиховання, розвиток своїх здібностей, усунення недоліків у своїй поведінці, дає їй змогу встановити нормальні взаємовідносини з оточуючими людьми.

Крім загальної, дитячої та педагогічної психології, є багато інших галузей психології: психологія праці, інженерна психоло­гія, військова психологія, психологія мистецтва, космічна психо­логія та ін. Особливого значення в наші дні набуває соціальна психологія, що досліджує форми взаємовідносин колективу та особистості, психологічні особливості так званих «малих груп», взаємовідносини всередині колективів та груп.

Методи психології

Вивчаючи психічні процеси, індивідуальні психологічні особ­ливості особистості, психологія застосовує певні методи (способи й прийоми) дослідження.

Методи вивчення мають бути об'єктивними. Об'єктивне ви­вчення легше здійснити тоді, коли психічне життя вивчають у процесі діяльності людини. В. І. Ленін указував, що про помисли та почуття людини можна правильно судити тільки на основі її дій і вчинків. Об'єктивне вивчення психіки передбачає також знання фізіологічних законів вищої нервової діяльності.

Методи психології повинні не тільки забезпечувати об'єктив­ний підхід до вивчення психічних явищ, а й відповідати на запи­тання: чому і як виникають, розвиваються та змінюються психіч­ні процеси та якості особистості.

Методи психології мають бути пов'язані з практикою, тобто придатні для розв'язання практичних життєвих завдань. Напри­клад, вивчаючи психічний розвиток дитини, треба з'ясувати ос­новні закономірності, основні особливості її психічного розвитку, розібратись у тих причинах, які зумовили саме такий психічний розвиток дитини, і на основі ретельного вивчення накреслити певні прийоми для подальшого вдосконалення процесів вихован­ня та навчання дитини в школі та сім'ї.

Основними методами психології є спостереження і експери­мент, Застосовують і окремі методи: метод бесіди, анкетний ме­тод, аналіз продуктів та процесів діяльності, тестовий метод та деякі інші.

Спостереження. Спостереження як метод вивчення психічно­го життя людини широко застосовують у психології. З допомо­гою спостереження вивчають окремі психічні процеси (пам'ять, увагу, мислення), психічні якості особистості (характер, здібно­сті), які зовні виражаються в різноманітній людській діяльності (трудовій, навчальній, ігровій), психічні стани (настрої, афекти). Метод спостереження характеризується тим, що вивчення зовнішніх проявів психіки людини (дій, вчинків, мовних вислов­лювань, взаємовідносин з іншими людьми, поведінки в цілому) відбувається в природних життєвих умовах. Досліджувач за ре­зультатами спостережень за діями та вчинками людей судить про особливості їх психічного життя, тобто йде від зовнішніх об'єктивних фактів до розуміння внутрішнього суб'єктивного сві­ту людини.

Психологічне спостереження має бути цілеспрямованим: спо­стерігач повинен чітко уявляти й розуміти, що спостерігати й для чого спостерігати. Інакше спостереження перетвориться на збирання випадкових фактів.

Психологічне спостереження має проводитись за певним пла­ном або програмою. Програма спостереження забезпечує спосте­рігачеві вивчення тих питань і фактів, які він заздалегідь намітив. Без певного плану або програми втрачається основна лінія спостереження — в результаті можна випустити головне й сут­тєве в психічній діяльності людини.

Спостереження слід проводити систематично, а не час від ча­су. Систематичність спостереження дає змогу зберігати постійні умови його й тим самим дає можливість встановити тісні зв'язки між спостережуваними фактами.

Психологічне спостереження, як правило, вимагає тривалого часу. Чим триваліше спостереження, тим більше фактів може нагромадити спостерігач, тим глибшими й надійнішими будуть його психологічні висновки. Звичайно тривале спостереження застосовують при вивченні вікових особливостей дітей, наприклад особливостей розвитку мови й мислення, емоційних проявів і вольових дій, прагнень та інтересів, рис характеру та здібностей. Результати такого тривалого спостереження описуються або у щоденнику, де аналізується процес психічного розвитку дитини (часто за кілька років), або оформляються у вигляді психологіч­них характеристик.

Експеримент. Якщо під час спостереження досліджувач па­сивно чекає прояву психічних процесів, що цікавлять його, то в експерименті він сам створює необхідні умови, щоб викликати ці процеси у випробуваного, тобто людини, з якою проводиться дослід (випробування). Створюючи необхідні умови, експери­ментатор має можливості забезпечити їд постійність. Повторю­ючи Дослідження за однакових умов з різними випробуваними, експериментатор може встановити індивідуальні особливості пе­ребігу психічних процесів у кожного з них.

Експериментатор за своїм розсудом змінює умови проведен­ня досліду. Це особливо важлива перевага експерименту, тому що бона дає можливість знаходити, наприклад, найефективніші прийоми в навчально-виховній роботі з учнями. Змінюючи умови заучування того чи іншого навчального матеріалу (з математи­ки, рідної мови тощо), можна встановити, за яких умов запа­м'ятовування буде найбільш точним, тривалим і міцним. У процесі експерименту за допомогою спеціальних приладів та апара­тів можна дуже точно виміряти час перебігу психічних процесів, наприклад швидкість реакцій, швидкість формування навчаль­них, трудових навичок.

У психології застосовують два види експерименту: лабора­торний і природний.

Лабораторний експеримент проводиться в спеціально органі­зованих умовах, часто із застосуванням різноманітних реєструю­чих приладів. Прикладом такого експерименту може бути до­слідження сприйняття за допомогою електронної установки (мал. 1, а, б), яка дає змогу на особливому екрані (типу теле­візійного) поступово подавати випробуваному різну кількість зорової інформації (від нуля до показу предмета в усіх його де­талях).

Прилад дає можливість штучно уповільнювати процес сприйняття і таким чином вивчати його сутність. Особливо яскраво в цьому лабораторному експерименті виступає й може бути вивчений процес пізнавання.

Лабораторний експеримент застосовують у тих випадках, ко­ли необхідно одержати точні й надійні показники перебігу пси­хічних явищ за суворо певних умов, наприклад під час вивчення чутливості органів чуття, вивчення пам'яті, мислення, мови та інших психічних процесів.

Мал. 1. Електронна установка для дослідження процесу сприйняття.

Лабораторний експеримент забезпечує глибоке й всебічне вивчання психічної діяльності людей. Успіхи сучасної наукової психології були б неможливі без застосування цього методу. Од­нак поряд з перевагами лабораторний експеримент має і певні недоліки. Найістотніший недолік цього методу —його штуч­ність, яка за певних умов може призвести до порушень природ­ного ходу психічних процесів, а отже, до неправильного виснов­ку. Ось чому лабораторне дослідження психічної діяльності має бути ретельно організовано й по можливості поєднуватися з ін­шими, більш природними методами дослідження.

Природний експеримент поєднує в собі позитивні сторони ме­тоду спостереження і лабораторного експерименту. Тут зберіга­ється природність умов спостереження і вводиться точність експерименту. У природному експерименті, як і в лабораторному, створюють спеціальні умови, але близькі до природних, звичай­них умов поведінки та діяльності людини. За допомогою цих умов довільно викликають і вивчають ті чи інші психічні процеси (пам'ять, увагу, мислення, мову) або індивідуальні особливості особистості (інтереси, характер, темперамент). Такою обста­новкою, навмисно створеною для вивчення психічної діяльності випробуваних, можуть бути спеціально організовані уроки в школі, ігри тощо. Природний експеримент можна проводити і в спеціально обладнаному класі. Можна записувати хід уроку за допомогою системи магнітофонів, які іноді можуть бути за­масковані й зовсім не видні учням. Можлива кінозйомка учнів під час уроку за допомогою спеціально встановлених, але не ви­димих для учнів кіноапаратів.

Відповідно до завдання дослідження експериментатор спо­чатку добирає умови, що забезпечують найбільш яскравий про­яв тих чи інших сторін психічної діяльності. Наприклад, перед експериментатором стоїть завдання — вивчити такі особливості дітей, як кмітливість, винахідливість, сміливість. Організовуючи з цією метою ігру дітей, експериментатор включає в неї такі вимоги, правила і створює для дітей такі утруднення, які виявля­ють ступінь розвитку в дітей згаданих психічних якостей. Точно так само, бажаючи з'ясувати вікові особливості мислительної діяльності молодших школярів, експериментатор у процесі уроку створює відповідні умови, добирає певні завдання, за допомогою яких установлює рівні розвитку конкретного й абстрактного мислення, розвиток узагальненого й причинно-наслідкового мис­лення і т. д.

Для правильного й успішного проведення природного експери­менту необхідно дотримувати всіх тих вимог, які ставляться до лабораторного експерименту. Крім того, в процесі експерименту випробувані не повинні знати, що вони є об'єктами спеціального обстеження та вивчення, інакше вони мимовільно змінюють вла­стиву їм поведінку й тим самим порушують природний характер експерименту.

У радянській психології застосовується психолого-педагогічний навчальний експеримент, який є дальшим розвитком при­родного експерименту. Суть психолого-педагогічного експеримен­ту полягає в тому, що спочатку вивчають особливості психічної діяльності дітей, а потім на цій основі організовують спеціальне навчання, щоб просунути їх психічний розвиток на більш високий ступінь. Психолого-педагогічний експеримент не просто встанов­лює рівень розвитку пам'яті та інших сторін психічної діяльності школяра, а й вивчає можливості і шляхи, що забезпечують удос­коналення цієї діяльності. Тут вивчення школярів відбувається в процесі навчання, простежується вплив навчання і виховання на розвиток психічної діяльності учнів, на формування тих чи інших якостей особистості.

Наведемо приклад такого роду експерименту. Під час вивчен­ня особливостей пам'яті молодших школярів було встановлено, що діти чисто механічно завчають матеріал, замість того щоб осмислено запам'ятовувати його. Причиною встановленого фак­ту виявилось незнання дітьми прийомів осмисленого запам'ято­вування, за допомогою яких досягається розуміння матеріалу та його логічне засвоєння. Навчаючи дітей прийомів смислового групування навчального матеріалу, експериментатор домігся того, що школярі стали запам'ятовувати не механічно, а ос­мислено.

Метод бесіди, анкетний метод. Ці методи мають обмежений характер. Вони застосовуються головним чином під час вивчен­ня особистості дитини — її схильностей, інтересів, характеру й деяких сторін пізнавальних процесів: сприйняття, уявлення, уяви та мислення.

Бесіда й анкета дадуть позитивні результати в тому випадку, якщо вони відповідатимуть таким вимогам:

1. накреслені питання повинні всебічно охоплювати пробле­му дослідження;

2. питання мають бути заздалегідь продумані, вони повинні бути короткі, зрозумілі випробуваному й не наштовхувати його на якісь певні відповіді (не повинні мати «навіюючого» харак­теру) ;

3. між досліджувачем і випробуваним мають бути встанов­лені довірчі взаємовідносини, при яких випробуваний дає щирі і правдиві відповіді на поставлені запитання;

4. результати бесіди точно записуються і потім аналізуються й узагальнюються.

Психологічний аналіз процесу й продуктів діяльності. Коли вивчають ту чи іншу діяльність дитини, дуже важливо з'ясувати й психологічно проаналізувати процес, перебіг цієї діяльності. Важливо також знати, як дитина домоглася певних наслідків, простежити процес створення нею відомого продукту діяльності. Цей метод може бути використаний, наприклад, для вивчення послідовності, побудови креслень, для вивчення інтересів дитини, особливостей її творчої діяльності.

Про психічне життя й особливості людини можна судити та­кож за продуктами її діяльності, тобто за такими матеріа­лами, як малюнки, письмові твори (вірші, проза), технічні ви­роби.

Тести. Широко застосовують у сучасній психології метод тес­тів (англійське слово «тест» означає «проба», «випробування»). Тестом «звичайно називають спеціальне завдання або систему завдань, що дають змогу швидко оцінити відповідне психічне явище й рівень його розвитку у випробуваного. Тести, які засто­совують радянські психологи, групуються на принципах, докорін­но відмінних від принципів буржуазної психології. Важливо, по-перше, щоб тест був справжнім показником виучуваного явища і давав можливість вивчити саме те, що досліджують, а не бли­зьке або схоже явище. Відповідна помилка називається підміною об'єкта. Наприклад, претендуючи на дослідження здібностей, буржуазні психологи фактично досліджують наявні знання, що не одне й те саме. По-друге, необхідно звертати увагу не тіль­ки на результат розв'язання теста, а й аналізувати і сам про­цес розв'язування, оскільки один і той же результат може бути досягнений різними психологічними шляхами. Наприклад, завдання може бути розв'язане і нераціональним, неекономіч­ним способом, і коротким, оригінальним, нестандартним спо­собом.

Неприйнятними є і спроби за допомогою тестів установити ме­жу, «стелю» можливостей даної людини, проаналізувати рівень її майбутніх успіхів. Украй обережно треба ставитися й до спроб за допомогою тестів математично виразити (виміряти) рівень розвитку тієї чи іншої психічної якості.

Крім згаданих методів у психології використовують і само­спостереження. Це допоміжний прийом, коли людина сама спо­стерігає перебіг у себе тих чи інших психічних процесів (наприклад, розповідає про те, як вона міркувала, розв'язуючи мате­матичну задачу). Результати самоспостереження слід перевіря­ти матеріалами, що одержані об'єктивними методами.

Запитання для повторення

1. Що вивчає психологія? 2. У чому полягає докорінна від­мінність між матеріалістичним і ідеалістичним розумінням пси­хіки? 3. Розкажіть про основні завдання психології. В чому значення психології? 4. Які вимоги ставлять до спостереження як методу вивчення психічного життя людей? 5. Яка сутність та яке значення експерименту в психології?

Розділ ІІ. МОЗОК І ПСИХІКА

Психіка є властивість нервової системи. В людини носієм психіки й свідомості є головний мозок.

Нервова система здійснює дві найважливіші функції — зв'я­зок людини з навколишнім світом і координацію (узгодження) діяльності всіх частин організму, керування ним. Усі явища людської психіки невідомості виникають, розвиваються і форму­ються в процесі діяльності мозку, який відображає навколиш­ню дійсність. Вища нервова діяльність-фізіологічна основа психіки.

Ось чому для розуміння різноманітних проявів психічного життя треба бути знайомими з будовою і діяльністю нервової системи.

Будова нервової системи

Нервова система людини відзначається складністю. Вона складається з нервової тканини, а нервова тканина — з нервових клітин — нейронів. Мозок утворює мозкову речовину. Із скупчен­ня тіл нервових клітин та їх коротких відростків — дендритів — утворюється сіра мозкова речовина, а скупчення пучків нерво­вих волокон, покритих особливою мієліновою оболонкою, утво­рює білу мозкову речовину.

Функції сірої мозкової речовини полягають у нагромаджень ні, підсиленні й переробці збудження. Функції білої речовини — у передачі збудження. Порівняно недавно було відкрито, що в нервових клітинах мозку виникають слабкі електричні струми (біоструми). За характером запису цих біострумів (графічне зображення їх називається енцефалограмою) можна судити про різний ступінь активності різних ділянок мозку й відповідно про деякі психічні стани людини (наприклад, стан пасивного відпо­чинку або різні рівні творчої активності).

Центральна нервова система складається із спинного мозку і головного мозку.

Спинний мозок розміщений у каналі хребта й становить тов­стий шнур, що складається з нервової тканини. Поперечний розріз спинного мозку показує, що на краях зовні міститься біла речовина (скупчення нервових волокон), а всередині — сіра речовина (скупчення самих тіл нервових клітин). У спинному мозку розміщені центри цілого ряду природжених безумовних рефлексів. Він безпосередньо регулює м'язові рухи людського тіла й кінцівок. У спинному мозку містяться провідні шляхи, що складаються з пучків нервових волокон. По провідних шляхах збудження передається від периферичних нервових закінчень у головний мозок і з головного мозку до м'язів, слизових та інших органів.

Г оловний мозок міститься в черепній коробці й є більш пізнім утворенням, ніж спинний мозок. Головний мозок людини являє собою дуже складне утворення порівняно з мозком навіть най­вищих тварин — людиноподібних мавп, не кажучи вже про мозок нижчих тварин. Насамперед в людини більш Досконало оформ­лена кора великих півкуль. Вона має набагато більшу поверхню за рахунок численних борозен та звивин. На частку лобних долей (з роботою їх пов'язані вищі психічні функції) в Людини при­падає 30% кори, тоді як у вищих мавп лише 16%. Нарешті, слід відзначити незрівнянно більш різноманітну локалізацію (зв'язаність явища з певним місцем) функції в корі, коли різні відділи й ділянки головного мозку відіграють різну роль і виконують різні функції.

Головний мозок складаєш ся з цілого ряду пов'язаний між собою відділів. Головні ш цих відділів такі: задній мозок, середній мозок, проміжний мозок і передній мозок.

Найважливішими відділами заднього мозку є довгастий мозок та мозочок.

Д овгастий мозок — це про­довження спинного мозку. Він має винятково важливе зна­чення для життя організму, В ньому розміщені центри, що регулюють дихання, серцеву діяльність, діяльність кровоносних судин.

Мозочок — орган координації довільних рухів. При порушен­ні роботи чи захворюванні мозочка тварина не може стояти й робить безперервні рухи головою, тулубом і кінцівками, не може координувати рухів кінцівок, втрачає тонус (напруження мускулатури), швидко стомлюється, втрачає можливість пересу­ватися.

Середній мозок спільно з довгастим мозком керує положен­ням і координацією тіла в просторі. До функцій середнього моз­ку належать орієнтувальні рефлекси на світлові, звукові та інші подразники.

Вище середнього мозку розміщений проміжний мозок, важ­ливою, частиною якого є зорові бугри й підбугрова область. У зорові бугри від усіх органів чуття надходять збудження, які потім передаються в кору великих півкуль. Порушення діяль­ності зорових бугрів призводить до розладу або до втрати чутли­вості. Підбугрова область є центром життєво важливих рефлек­сів. У ній містяться центри обміну речовин в організмі. З діяль­ністю підбугрової області пов'язані інстинктивні* та емоційні прояви людини. Всі відділи мозку взаємопов'язані між собою і становлять єдину цілісну систему.

Проте в їх діяльності спостерігається сувора ієрархія, тобто підпорядкування вищим органів вищим відділам, над якими домінують великі півкулі.

Будова великих півкуль головного мозку. Мозок ділиться поздовжньою борозною на дві великих півкулі — праву і ліву. Ззовні великі півкулі вкриті шаром сірої речовини завтовшки кілька міліметрів. Ця сіра речовина називається корою великих півкуль.

Уся поверхня кори порізана борознами — заглибинами й роз­міщеними між ними звивинами й підвищеннями. Наявність бо­розен та звивин збільшує площу кори, яка в людини досягає 2000кв.см.

Кожна півкуля поділяється на чотири частки: передню (лоб­ну), задню (потиличну), середню (тім'яну) й нижню (скро­неву).

Як уже згадувалася, розвиток кори супроводжується чіткі­шою локалізацією її функцій. Установлено, що найпростіші ру­хові й сприймальні функції локалізовані в корі більш точно, ніж функції складних рухів і сприйнять. А якщо взяти найскладніші фізіологічні процеси, що лежать в основі мислення, уяви та ін., то вони не обмежені однією ділянкою кори, а охоплюють усю кору в цілому. Локалізація функцій в корі головного мозку лю­дини не дає підстави вважати, що окремі області кори функціо­нують ізольовано одна від одної. Кора великих півкуль діє як єдиний орган, що об'єднує діяльність окремих центрів в одне ціле.

Моторна, або рухова, зона розміщена в людини в передньому відділі мозку, спереду від центральної борозни. Ця область кори викликає рух окремих органів і керує їх складними координова­ними діями, зокрема навичками рухів рук при письмі, спортив­ними навичками (ходьба на лижах, плавання, біг, стрибки). Сприймальні або чутливі, ділянки кори локалізовані переважно в задніх відділах мозку (зорові — в потиличних, слухові — в скроневих областях).

Рефлекторна діяльність мозку

Основною формою врівноваження організму з середовищем є рефлекс. Рефлексом називається відповідна дія організму на подразнення. Дія ця здійснюється за допомогою центральної нервової системи.

Рефлекторні дії організму можуть виникати під впливом зовнішніх чи внутрішніх подразників. До зовнішніх подразників належать дії, що виходять із зовнішнього світу (звуки, світло, смак, запах* висока або низька температура тощо). До внутріш­ніх подразників — дії, що виходять з внутрішнього середовища організму (зміни в діяльності внутрішніх органів). Рефлекторна діяльність нервової системи дає змогу організму успішно при­стосовуватися до різних змін навколишнього середовища й від­повідати на них швидкою зміною реакцій.

У рефлекторному механізмі розрізняють три частини: відчуттєву, центральну й рухову. Спрощено схему рефлексу можна по­дати так: подразник викликає процес збудження в кінцевих роз­галуженнях чуттєвого нерва, збудження чуттєвим нервом пере­дається в центр (мозок), з центру процес збудження переходить на рутовий нерв, тобто виникає відповідь на подразнення. Всі ці три частини рефлекторного меха-нізму разом називаються рефлекторною дугою.

Тричленна структура нервового шляху має місце тільки перебігу найпростіших форм рефлектор-них актів, пов'язаний діяльністю спинного мозку. Що ж до складніших форм рефлексів, пов'язаних з активним пристосуванням організму до навколишнього середовища, то їх структура є не дугоподібною, а кільцеподібною. Згідно з останніми дослідженнями фізіологів, встановлено, що структура складного рефлексу має не три, а чотири частини. Ця остання, четверта, частина регулює й корегує (уточнює, поправляє) перебіг третьої частини — рухової.

Як це відбувається? Виявляється, як тільки нервовий сигнал по руховому, відцентровому, нерву доходить до робочого органа (до м'яза або залози), то цей орган в свою чергу посилає зворотний сигнал в центр — мозок. Зворотний сигнал, що надійшов інформує мозок про характер тих змін, які в даний момент сталися в організмі, тобто сповіщає мозкові, якою мірою — правильно чи неправильно — робочий орган виконав команду, одержану з центру. Ця четверта ланка рефлекторного акту Ф стала назву зворотного зв'язку Завдяки наявності зворотного зв'язку забезпечується саморегулювання, самокерування ор­ганізму в процесі пристосуван­ня до навколишнього середови­ща. Тільки-но мозок виявляє відхилення від заданої програми так тут же вносить корективи в діяльність організму й спря­мовує її по заздалегідь наміченому шляху.

Рефлекси за походженням бувають двох видів: природжені й Набуті, або, за класифікацією І. П. Павлова, безумовні й умовні. Безумовні рефлекси є функцією, головним чином, нижчих орга­нів нервової системи, які розміщені під корою. Умовні рефлекси є функцією вищого відділу мозку — кори великих півкуль. Тому безумовно-рефлекторна діяльність підкіркових центрів називає­ться нижчою нервовою діяльністю, а умовно-рефлекторна діяль­ність кори — вищою нервовою діяльністю.

Які нервові механізми безумовного й умовного рефлексів? Безумовний рефлекс відбувається автоматично. Умовний реф­лекс потребує певних умов для виникнення. Маленька дитина тягнеться рученям до блискучого білого чайника. Обпікшись, малятко миттєво відсмикує руку. Це — безумовний рефлекс. Молодший школяр, бачачи, як мати накриває стіл до обіду, йде мити руки. Це — умовний рефлекс. Відмінність нервових меха­нізмів двох рефлексів видно цілком чітко. Якщо в першому ви­падку подразнення з чуттєвих нервів на рухові передаються без­посередньо й без будь-якої підготовки, без будь-якої умови, то в другому випадку ця передача подразнення стає можливою після встановлення зв'язку в корі півкуль між безумовними й умовними подразниками (і закріплення його повторенням), після прокладенні нервового шляху між двома центрами подраз­нення.

Нервовий апарат безумовного рефлексу є у тварини й люди­ни в готовому вигляді при народженні (або оформляється в про­цесі дальшого розвитку організму). Нервовий апарат умовного рефлексу виникає в корі великих півкуль тільки за певних умов діяльності індивідуума.

Безумовні й умовні рефлекси виконують функцію зв'язку та врівноваження організму з навколишнім середовищем, забезпе­чують його пристосування до цього середовища і нормальну жит­тєдіяльність у ньому. Однак роль умовних і безумовних рефлек­сів при цьому різна. Безумовні рефлекси не можуть забезпечити багатьом тваринам, а людині тим більше, всебічних зв'язків з навколишнім середовищем. По-перше, тому, що, будучи якісно нечисленними, вони дають лише обмежене орієнтування в нав­колишньому середовищі. По-друге, безумовні рефлекси могли б забезпечити врівноваження організму із середовищем лише при абсолютній сталості цього середовища. А оскільки зовнішнє се­редовище при своїй надзвичайній різноманітності перебуває в безперервному коливанні, то безумовних зв'язків як зв'язків по­стійних недостатньо, й необхідне доповнення їх умовними реф­лексами, тимчасовими зв'язками.

Умовні рефлекси у вищих тварин і особливо в людини вироб­ляються постійно. Пояснюється це явище динамічністю (мінли­вістю) зовнішнього середовища, до якого нервова система повинна при-стосовуватися, встановити з ним нові тимчасові зв'язки.

Таким чином, коли безумовні рефлекси дають лише суворо обмежене орієнтування в навколишньому середовищі, то умовні рефлекси забезпечують універсальне орієнтування. І. П. Павлов спеціально підкреслював, що механізм формування умовних рефлексів та їх систем лежить в основі звичок та навичок лю дини, в основі виховання і дисциплінування її.

Кора великих півкуль, піддаючись дії різного роду сигналів, що йдуть із зовнішнього світу, виконує складну аналітико-син-тетичну діяльність.

Аналіз зовнішнього світу й змін, що відбуваються всередині самого організму, виконується за допомогою аналізаторів. Ана­лізатором І. П. Павлов назвав сприймаючу частину рефлектор­ної дуги, що складається з органа чуття, доцентрового нервового шляху й області кори великих півкуль, яка сприймає імпульси, що надходять з даного органа чуття. Органи чуття, за визначен­ням Павлова, становлять колекцію трансформаторів, з яких ко­жен перетворює на нервовий процес певний вид енергії. З фі­зіології відомо, що, наприклад, периферична частина зорового аналізатора виділяє окремі світлові коливання, акустичний від діл вуха виконує цю роботу з коливаннями повітря і т. д.

Синтетична діяльність кори великих півкуль полягає в утво­ренні тимчасових зв'язків між окремими її ділянками. Найпро­стішим випадком синтезу є утворення умовного рефлексу.

Аналіз і синтез провадяться корою головного мозку одночас­но, ці процеси відбуваються в єдності, щодо цього вони невід­дільні один від одного.

Нервові процеси та їх значення

Вища нервова[діяльність грунтується на координації функцій кори великих півкуль головного мозку. Ця координація здійсню­ється завдяки взаємодії процесів збудження і гальмування. Нормальна вища нервова діяльність здійснюється тільки при наявності поряд із збудженням і процесів гальмування. Якщо процеси збудження зв'язані з активною діяльністю кори, з утво­ренням нових умовних нервових зв'язків, то процеси гальмуван­ня спрямовані на припинення цієї діяльності, на загальмовуван­ня збудження, що виникає у корі, на гальмування тимчасових зв'язків.

Гальмування має важливе значення для клітин кори. При­пиняючи діяльність нервових клітин, воно створює умови для відновлення їх працездатності. У разі надміру сильного й трива­лого збудження гальмування запобігає виснаженню і навіть руйнуванню нервових клітин. При ослабленні процесів гальму­вання нервові клітини під впливом тривалого збудження висна­жуються, що призводить до різного роду нервових захворювань. Тому Павлов постійно підтримував охоронну роль гальмування і його лікувальне значення для відновлення і нормального функ­ціонування нервових клітин кори.

У змінюванні активності мозку, в зміні процесів збудження та гальмування особливо важливу роль відіграє так звана ре­тикулярна формація. Ретикулярна формація складається із скупчення нервових клітин, розміщених від верхнього кінця спин­ного мозку по всьому мозковому стовбуру до підкірки. Нервові клітини ретикулярної формації мають велику кількість відрост­ків, які утворюють густу нервову сітку (назва «ретикулярна» в перекладі з латинської і означає «сітковидна»).

Всі гальмування, що йдуть від периферичних сприймаючих органів чуття в кору великих півкуль, проходять через мозковий стовбур. У процесі проходження імпульсів нервові клітини ре­тикулярної формації приходять у стан збудження, немовби заряджаються нервовою енергією. Виникле в клітинах ретикуляр­ної формації збудження передається потім клітинам кори, ви­кликаючи й підсилюючи .збудження в самій корі. Інакше кажучи, ретикулярна формація виконує функцію своєрідного генератора або стимулюючого активізатора мозку.

Види гальмування. Існує два основні види кіркового гальму­вання: зовнішнє гальмування і внутрішнє гальмування.

Зовнішнє гальмування є безумовним, тобто природженим. Це більш проста форма гальмування. Зовнішнє гальмування вини­кає внаслідок взаємодії кількох мозкових центрів, що перебу­вають у стані збудження. Пояснимо це на прикладі. Першокласник пише, зосереджено виводить літери. Він увесь заглиблений це заняття. Та ось у кімнату з веселим гавканням вбігає його любимий песик. Навчальна діяльність людини припиняється. Це явище пояснюється тим, що виникнення нового осередка збу­дження викликає гальмування інших ділянок кори і діючий реф­лекс гальмування.

Особлива форма зовнішнього гальмування — так зване охо­ронне гальмування. Це гальмування виникає під впливом дуже сильних (або довгочасно діючих) подразників, які викликають надпотужне збудження нервових клітин, що загрожує небезпе­кою їх ушкодження. Тільки-но збудження досягає певної межі, так зараз же вступає в дію охоронне гальмування. Перезбуджена враженнями, перевтомлена дитина швидко засинає, іноді на­віть сидячи біля телевізора, Це прояв" охоронного гальмування.

Внутрішнє гальмування є умовним. Воно виробляється в про­цесі індивідуального життя людини й тварин. Ця вища форма гальмування властива лише корі великих півкуль.

Прикладом внутрішнього гальмування може служити зга­сання умовних рефлексів. Якщо умовний рефлекс кілька разів підряд дається без підкріплення його безумовним подразником, то він перестає викликати умовний рефлекс. Так, спостерігається поступовий розпад навички, якщо вона не підтримується впра­вою; гальмування гігієнічної звички, що формується, якщо вона не підкріплюється відповідним ставленням дорослих, і т. д. Си­гнал, що втратив своє сигнальне значення, не викликає рефлексу, рефлекс загальмовується. Але минає деякий чає, і тим самий сигнал може знову викликати умовний рефлекс. Це вказує на те, що створений раніше тимчасовий зв'язок не руйнується, а за­гальмовується.

Динаміка нервових процесів. Основні нервові процеси, що від­буваються в нервовій системі,— збудження і гальмування.

Діяльність кори в будь-який момент являє собою складну мо­заїку процесів збудження і гальмування, які між собою тісно пов'язані й постійно взаємодіють.

Перебіг процесів гальмування і збудження підлягає двом основним законам: 1) закону іррадіації та концентрації і 2) за­кону взаємної індукції.

Закон іррадіації та концентрації збудження і гальмування полягає в такому: коли під впливом того чи іншого подразника виникає збудження в якій-небудь ділянці, то воно не залишає­ться в одному місці, а іррадіює (поширюється) по корі великих півкуль. Це явище називається іррадіацією збудження. Напри­клад, під впливом іррадіації збудження молодший школяр, що спостерігає гострий конфлікт, який розгортається у нього на очах у дитячому театрі, починає тупати ногами, крутитися, гарячково рухати руками, промовляти уривчасті фрази. Одоночасно на ме­жі осередка збудження виникає інший процес — гальмування, яке обмежує і спрямовує процес збудження в певне русло й до певного пункту. Це явище називається концентрацією збу­дження.

З аналогічним явищем ми стикаємось і при вивченні процесу гальмування. Гальмування, що виникло у відповідному пункті кори, спочатку також іррадіює, а потім концентрується.

Слід відзначити, що процеси іррадіації збудження і гальму­вання відбуваються набагато швидше, ніж процеси концентрації. Усім відомі факти швидкого поширення збудження в дитини, яке відразу захоплює все її єство, спричинюючи глибокі пере­живання й різноманітні дії. І минає інколи немало часу, щоб поведінка дитини знов увійшла в норму, стала зібраною, спо­кійною.

Закон взаємної індукції збудження і гальмування в корі ве­ликих півкуль полягає в такому: коли в якій-небудь ділянці кори виникає збудження, то в сусідніх з нею інших ділянках кори роз­вивається процес гальмування. Це явище називається негатив­ною індукцією. Негативна індукція—результат зовнішнього га­льмування. Ця фізіологічна закономірність лежить в основі та­кого психічного явища, як відвертання або зниження уваги до діяльності під впливом якого-небудь нового, сильного зовніш­нього впливу. Наприклад, школяр відволікається від роботи, коли чує різкий крик за вікном, коли приходять гості і т. д. Від­повідно є явище позитивної індукції: коли в якій-небудь ділянці кори великих півкуль виникає процес гальмування, то в сусідніх з нею ділянках розвивається процес збудження. Приклад пози­тивної індукції: мала дитина вередує перед сном, крутиться, плаче. Це означає, що вогнище сонного гальмування, яке роз­вивається, індукує збудження рухових і мовних центрів, внаслі­док чого підсилюється пов'язана з цими ділянками мозку реф­лекторна діяльність.

Сигнальні системи в роботі кори великих півкуль. Кора вели­ких півкуль мозку, відчуваючи на собі дію різноманітних сигна­лів, що надходять з зовнішнього світу чи з організму, здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність, тобто розкладає на частини складні подразники, складні сигнали, зіставляє їх з ми­нулим досвідом, виявляє з них найголовніше, значуще.

Сигналами є, насамперед, різноманітні предмети та явища навколишнього світу, що діють своїми властивостями на аналіза­тори. Ці різноманітні зорові, слухові, дотикові, смакові, нюхові подразники Павлов назвав першою сигнальною системою. Вона є в людини й тварин.

Слова та сполучення слів, які чує людина, також сигналізу­ють їй про певні предмети та явища дійсності. Слова та слово­сполучення Павлов назвав другою сигнальною системою дійс­ності. Друга сигнальна система є продуктом громадського життя людини й притаманна тільки їй. У тварин немає другої сигнальної системи.

Визначаючи місце словесних дій у житті людини, Павлов підкреслював, що слово для людини є такий самий реальний умовний подразник, як і всі інші, але разом з тим і такий багатоосяжний, як ніякі інші. Слово пов'язане з зовнішніми й внутріш­німи подразниками, що надходять у великі півкулі, воно сигна­лізує про подразники, замінює їх і тому може спричинити від­повідні дії і реакції людини. Слово, мова (батьків, вихователів, а потім і мова, спрямована до себе) є своєрідними формуючими й «пусковими» сигналами різноманітних дій людини.

Обидві сигнальні системи нерозривно пов'язані між собою, вони постійно взаємодіють. Друга сигнальна система лежить в основі людського мислення, вона дає змогу в узагальненому вигляді зберігати нагромаджені знання, служить спілкуванню між людьми. Через другу сигнальну систему, в її взаємодії з першою, здійснюється вирішальний вплив суспільних умов на розвиток свідомості людини. Через другу сигнальну систему лю­дина керує собою, своїми діями й вчинками, свідомо гальмує ті ' чи інші умовні рефлекси або, навпаки, підсилює їх, прискорює або сповільнює їх перебіг.

Системність у роботі кори. Система нервових зв'язків, як і одиничний нервовий зв'язок, складається і закріплюється в ре­зультаті тривалого багаторазового повторення. Складена в та­кий спосіб система зв'язків стає значною для організму й відтво­рюється без особливих зусиль. Таку систему умовних нервових зв'язків, в основі якої лежить сталий розвиток вогнищ збу­дження й гальмування в корі головного мозку, Павлов назвав динамічним стереотипом. Динамічний стереотип є наслідком пристосування організму до одноманітних виливів зовнішнього середовища, що повторюються. Тільки-но одноманітність зовніш­нього середовища змінюється, природно, повинен змінитися і старий стереотип.

Павлов указує, що чим старіший й звичніший стереотип, тим стійкіше й довше зберігаються його інертність, відсталість, тим важче він переробляється. Більше того, в деяких випадках по­рушення його призводить до гострих конфліктів з навколишньою дійсністю.

Різноманітні звички у поведінці дитини й дорослого з фізіо­логічної точки зору є динамічними стереотипами. Вони забезпе­чують сталість поведінки людини в умовах, що повторюються. Переробка динамічних стереотипів, що лежать в основі негатив­них звичок поведінки, вимагає великої праці й наполегливості вихователів: адже, згідно з ученням Павлова, ломка й перебудо­ва динамічних стереотипів становить певні труднощі.

* * *

Основні закони вищої нервової діяльності, відкриті І. П. Павловим, мають винятково велике значення для марксистської матеріалістичної психології. Павлов у своїх дослідженнях від­крив можливості вивчення матеріалістичної основи психічних явищ — нервових процесів кори великих півкуль мозку.

Незважаючи на те що основні дослідження Павлова були проведені на тваринах, багато які із встановлених ним законо­мірностей можна застосовувати й до людини. Проте, використо­вуючи висновки павловського вчення у поясненні психічного життя людини, завжди треба враховувати, що не можна механіч­но переносити на людину те, що здобуто в дослідженнях на тва­ринах. Сам Павлов відзначав, що людина має особливий «над­звичайний додаток» — другу сигнальну систему, якої немає в тварин. Крім того, слід пам'ятати, що людина є продуктом три­валого, суспільного виховання, яке здійснювалося протягом ба­гатьох тисяч років і яке істотно змінило її психіку.

Запитання для повторення

1. У чому полягає основний принцип діяльності нервової си­стеми? 2. Як утворюється умовний рефлекс? (Наведіть прикла­ди з життя дітей). 3. Як співвідносяться процеси збудження й гальмування в корі великих півкуль? 4. Які види гальмування ви знаєте? 5. Охарактеризуйте діяльність першої й другої сигналь­них систем. 6. Що таке динамічний стереотип і в чому його зна­чення? 7. У чому полягає значення вчення І. П. Павлова для психології?

Розділ ІІІ. РОЗВИТОК ПСИХІКИ Й СВІДОМОСТІ

Ви вже знаєте, що психіка виникає лише на відносно високій стадії розвитку живої матерії.

Розвиток головного мозку в тварин і появи у них нових, більш складних форм відображальної, психічної діяльності відбуваєть­ся під впливом певних умов життя, в процесі пристосування тва­рин до навколишнього середовища. Зовнішнє середовище, що постійно змінюється, викликає не тільки певні зміни в будові організму тварин, а й зміну форми і способів їх поведінки. Успіш­не пристосування до середовища залежить від здібностей твари­ни швидко змінювати свою поведінку у відповідь на зміну умов життя. Зрозуміло, що гнучкість та мінливість поведінки тварин перебувають у прямій залежності від рівня розвитку нервової системи та форми відображення.

Тварини пристосовуються до навколишнього середовища че­рез такі три форми відображальної діяльності: інстинкти, в ос­нові яких лежать безумовні рефлекси; набуті протягом життя навички й найпростіші форми розумової діяльності.

Особливості психіки тварин

Інстинкти тварин. Інстинкти — це складні природжені дії тварин, за допомогою яких вони задовольняють свої потреби.

Слово «інстинкт» походить від латинського слова, що означає «спонукання». Інстинктивна форма поведінки є природженою, вона дана тварині в готовому вигляді вже при її народженні. Інстинкти виробляються в ході природного добору як результат нагромадження і закріплення в ряді поколінь тих властиво­стей, які набувались тваринами даного виду під впливом зовніш­ніх умов. Цим і пояснюється, що інстинктивні дії добре відпові­дають звичайним для даного виду тварин умовам життя. При­клади таких інстинктивних дій — побудова гнізд птахами, пере­льоти птахів і багато інших.

Інстинкти забезпечують тваринам успішне пристосування до навколишнього середовища й задоволення необхідних життєвих потреб. Білка, підкорюючись інстинкту, робить собі гніздо й запа­сає їжу. Птахи будують гнізда, роблячи при цьому досить склад­ні операції; бджоли роблять щільники з винятковою точністю, хоча попередньо не навчались цього.

Всі інстинктивні дії відбуваються без знання й розуміння їх наслідків, але користь їх для організму незаперечна. Проте ба­гато які спостереження і факти показують, що при змінених умовах життя тварини інстинктивні дії з дуже доцільних і до­вершених інколи перетворюються на безглузді й навіть шкідли­ві. Якщо в гагарки у її відсутність перекласти яйця з гнізда тро­хи вбік, замінивши їх округлим камінцем, то вона, повернув­шись, сідає на старе місце й продовжує висиджувати каміння, анітрохи не дбаючи про яйця, що лежать у полі її зору.

Інстинкти не лишаються зовсім незмінними. Потрапля­ючи в нові умови життя, твари­ни змушені змінювати свою по­ведінку—в результаті набуваються, хоч і дуже повільно, нові якості, які потім, успад­ковуючись, закріплюються в ряді поколінь.

Заново набуті й старі, що закріпилися, якості організму якнайтісніше між собою пов'я­зані. Якщо набуті

форми по­ведінки, що з'явилися за пев­них умов життя, далі будуть повторюватися в ряді дуже багатьох поколінь, то вони можуть закріпитися, стати спадковими й передаватися потомству. І на­впаки, ті спадкові форми поведінки, які не забезпечують успіш­ного пристосування тварини до змінених умов середовища, по­ступово (хоч і дуже повільно) відмирають у ході природного до­бору й перестають успадковуватися потомством як безкорисні.

Навички тварин. Спостереження за життям тварин показу­ють, що вони не можуть успішно пристосовуватися до середови­ща, яке змінюється, спираючись лише на природжені форми поведінки — інстинкти. Природжені форми поведінки доповню­ються новими, набутими формами поведінки — навичками.

Навичками називаються такі дії тварин, яких вони набувають в індивідуальному досвіді завдяки багаторазовому повторенню і закріпленню.

Навички можуть вироблятися в тварин як у природжених умовах життя, так і шляхом спеціального навчання, дресирування. Спостереження показу­ють, що здатність до набуван­ня навичок є не тільки у ви­щих, а й нижчих тварин. Мож­на виробити навички у тарга­на: його можна привчити брати їжу лише з чорних квадратів шахової дошки. Можна так видресирувати бджолу, що во­на сідатиме на папір певного кольору, і т. д. Однак чим організованіший і складніший ор­ганізм, чим більш високо роз­винута нервова Система твари­ни, тим більшою мірою в неї розвинута здатність до вироб­лення навичок: Згадаймо, як приручають і навчають тварин дресирувальники. Поведінка тварин грунтується на набутих на­вичках, дає змогу їм більш легко й досконаліше пристосовува­тись до нових умов життя, ніж це має місце при інстинктивній поведінці.

Інтелектуальна поведінка тварин. Більш висока й гнучка фор­ма пристосування до умов життя, що змінюються, спостерігає­ться в тих тварин, що мають зачатки розумової діяльності.

Такими тваринами є, наприклад, людиноподібні мавпи.

Дослідження, що їх проводив І. П. Павлов та його учні, пе­реконливо показують, що людиноподібні мавпи здатні до інте­лектуальної поведінки, тобто спроможні розв'язувати інтелекту­альні завдання, що вимагають встановлення зв'язків та відно­шень між предметами, комбінованих та послідовних дій. Неодноразово описувались дії і прийоми людиноподібних мавп у розв'язанні такого роду завдань. Ось найпростіший із дослідів.

Перед мавпою на столі за ґратами лежить яблуко, але вона не може дотягтися до нього рукою. Тварина! дістає принаду за допомогою пали­ці, яка була в неї в руках. Більш складний досвід було проведено з іншою мавпою. На столі, на відстані одного метра від гратів, лежить яб­луко. Мавпа негайно простягає до нього палицю, але вона коротка. Хапає іншу, та вона занадто товста. Тоді мавпа обкусує палицю і знов робить марні спроби дістати яблуко. Таким чином вона перебрала 15 палиць. Не добившись результату, побігла до центра клітини, кинулась на висячу жердину, виламала з неї зубами прут діаметром 1,5—2 см і завдовжки 75 см і, повернувшися до ґрат, підкотила до себе яб­луко.

Мавпа Рафаель розв'язувала ще складніше завдання. Щоб заволоді­ти принадами, Рафаель навчився відкривати різні запори, добираючи для цього палиці-ключі певного роз­міру й перерізу. Навчився водою заливати вогонь, будувати з окре­мих ящиків вишку із сходинками та ін.

Всі ці приклади свідчать про те, що мавпи здатні до елемен­тарних форм розумних дій. Однак, говорить І. П. Павлов, мислення мавп полягає не в думанні й міркуванні, як у людини, а в діях, які вчений назвав елементарною розумністю.

Відсутність другосигнальних (мовних) тимчасових зв’язків, за допомогою яких оформляються думки, позбавляє мавп мож­ливості заздалегідь всебічно обдумувати й планувати свої дії. Здатність планування, цілеспрямованого обдумування своїх дій з'являється тільки в людини, яка володіє мовою. Тому ми гово­римо про обмеженість мислення тварин, про те, що тваринам властиві лише зачатки мислення, його найелементарніші форми.

Розвиток свідомості людини

Історія розвитку людини — якісно новий ступінь, який доко­рінно відрізняється від попереднього шляху біологічного розвит­ку тварин. Людина від тваринного існування переходить до су­спільно-трудової діяльності. В результаті цього переходу виникає нова форма психіки — свідомість людини.

Трудова діяльність і відрізняє людину від тварини. Якщо тварина пасивно пристосовується до навколишнього середовища лише споживаючи те, що дає їй природа, то людина в процесі трудової діяльності активно й умисно впливає на природу змі­нює її, пристосовує і використовує її для задоволення матеріаль­них і духовних потреб.

У процесі праці людина змінює і свою фізичну та духовну природу. Праця, за висловом Ф. Енгельса, створила саму люди­ну. З первісних часів у процесі праці вдосконалювались фізичні й психічні) здібності людини, ^ розвивались її мозок та органи чуття, психічні якості, здібності.

Вертикальне положення тіла, що закріпилося у предка, ви­вільнило їй руки. Рука стала розвиватися як орган трудових дій, як орган пізнання речей за допомогою дотику.

За допомогою знарядь людина немов підсилила свої органи. Продовженням і доповненням витягнутої руки стала палиця, до­повненням пальців й долоні стали сокира й лопата та ш.

Працюючи рукою, людина розвивала її. Рука поступово ста­вала все більше й більше вмілою й вправною. Працюючи за до­помогою ока, людина розвивала його —людське око стало до­сконалим органом. Завдяки тисячолітній трудовій практиці на­ших предків око людини стало бачити красу природи и людської праці. Розвиваючись, око і рука людини навчилися створювати величезні цінності мистецтва, такі як творіння Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Рєпіна, Сурикова.

Багато тисяч років трудової діяльності так удосконалили на­ше вухо що воно стало не тільки тонко розрізняти звуки люд­ської мови, а й допомогло людині створити найвидатніші твори музики, такі як шедеври Бетховена, Чайковського та багатьох великих музикантів.

Головними особливостями трудової діяльності людини є: 1) вживання і виготовлення знарядь праці і 2) суспільний, тоб­то спільний, колективний характер праці.

Процес праці, говорить Ф. Енгельс, починається тільки при виготовленні знарядь. Деякі передумови цього процесу є вже в мавп, які за певних умов можуть використати палицю для того, щоб дістати предмети харчування. Проте у використанні палиці мавпою лише зовнішня схожість з уживанням знарядь праці людиною. Мавпа випадково й епізодично користується палицею, за палицею не закріплюється певна властивість — можливість добування їжі. Саме тому мавпи заздалегідь не виготовляють своїх знарядь и не зберігають їх на майбутнє.

Інше ми бачимо в людини. Вживаючи знаряддя праці, лю­дина усвідомлює й розуміє, які предмети можна добути й виго­товити з їх допомогою. Завдяки тому що в людей за знаряддями праці закріплюється виробниче призначення, вони виготовляють їх заздалегідь і зберігають для майбутньої діяльності в колек­тиві.

В усвідомленні й розумінні того, що виготовлення і вживан­ня знарядь праці пов'язане з добуванням і виробництвом предме­тів праці, полягає корінний перехід від зачатків розумової дія­льності тварин до справді людського мислення, до цілеспрямо­ваної, СВІДОМОЇ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Процес праці складається з окремих трудових операцій, ви­конання яких часто вимагає від людей колективного співробіт­ництва. Ця колективна праця можлива лише за тієї умови, що кожен з учасників трудового колективу усвідомлює спільну мету праці, передбачає результати праці й узгоджено виконує окремі трудові операції. Отже, в умовах колективної праці діяльність людини набувала свідомого характеру, тобто вона неминуче припускає усвідомлення мети й тих засобів, які на практиці ве­дуть до розв'язання поставленого завдання.

Таким чином, свідомість є вища форма психіки, що виникла в процесі суспільної трудової діяльності людей при постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови. Свідомість дає людині узагальнене й всебічне знання законів природи та сус­пільства. Спираючись на знання цих законів, людина перетворює й пристосовує довколишню її діяльність до задоволення своїх потреб. Отже, свідомість є форма відображення, що активно піз­нає і перетворює.

Одночасно з розвитком потреб в праці й самих форм праці в процесі колективної трудової взаємодії виникає мова — зву­кова мова як засіб спілкування між людьми. Мова людини вини­кла в процесі колективної праці й спільного життя людей із на­стійної потреби щось сказати одне одному, тобто обмінятися думками, почуттями в процесі трудової діяльності. В тварин немає справжньої мови, членороздільної узагальненої мови. Про «мову» тварин говорять умовно, маючи на увазі, що і тварини спілкуються, передають одне одному певну, примітивну інформа­цію (за допомогою звуків, запахів, рухів тіла, рухів вусиків

тощо).

Мова, що виникла в праці, в свою чергу відіграла вирішаль­ну роль у дальшому розвитку мозку людини й формуванні її сві­домості. Спочатку праця, указує Енгельс, а потім і разом з нею членороздільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився на люд­ський мозок.

Дальше формування людського мозку й людської свідомості відбувалося під впливом умов життя, що історично змінювалися.

Будь-яка праця людини має суспільно-історичний характер,

отже, і свідомість як її продукт є свідомістю суспільно-історич­ною, тобто зумовленою тими відносинами, які складаються в процесі виробництва. Історія людського суспільства показує, що свідомість, думки, переконання в різні епохи були різні. В епоху первісного кому­нізму свідомість людей визначалась тими відносинами, що скла­далися на основі суспільної власності. Потім свідомість людей змінилась під впливом виниклих приватновласницьких взаємин і поділу суспільства на класи. В класовому суспільстві психічні риси, свідомість людей визначаються тим становищем, яке люди займають у суспільному виробництві.

Величезний історичний переворот, здійснений Великою Жовтневою соціалістичною революцією, поклав початок серйоз­ній зміні людської свідомості. Люди, звільнені від поневолюю­чих їх приватновласницьких відносин, вступили в новий етап ду­ховного розвитку. В нашій країні, що будує комуністичне сус­пільство, відбувається глибока перебудова свідомості людей, формування їх нового морального обличчя в дусі високої ідей­ності й відданості комунізму. Ці вимоги до особистості вираже­ні в Моральному кодексі будівника комунізму, записаному в Програмі КПРС.

Слід пам'ятати, що комуністична свідомість радянських лю­дей не може сформуватися сама собою. Процес комуністичного виховання людини відбувається в гострій боротьбі з пережитка­ми старої, буржуазної свідомості. Нова свідомість, нові думки, бажання і прагнення людей формуються в активній боротьбі за нове, комуністичне суспільство, за нове, прекрасне життя. Саме перебудовуючи старі відносини й створюючи нові, людина пере­будовує тим самим свою стару природу — створюється нове ду­ховне обличчя людини.

Слід підкреслити величезну роботу Комуністичної партії Радянського Союзу по вихованню радянського народу. В Про­грамі Комуністичної партії Радянського Союзу підкреслюється: «Партія ставить завдання виховання всього населення в дусі наукового комунізму, добиваючись, щоб трудящі глибоко розу­міли хід і перспективи світового розвитку, правильно розбира­лися в подіях в середині країни і на міжнародній арені, свідомо будували життя по-комуністичному. В поведінці кожної людини, в діяльності кожного колективу і кожної організації комуністич­ні ідеї повинні органічно поєднуватися з комуністичними ді­лами» '.

Запитання для повторення

1. Які форми поведінки тварин ви знаєте? 2. В чому полягає відмінність психіки людини від психіки тварин? 3. Як розвивала-ся_ свідомість людини? 4. Яка роль праці в розвитку психіки й свідомості людини?