Тексти для читання

Першим висловив сумніви щодо прогресиської теорії історії у своїй книзі «Сутінки Європи» Освальд Шпенглер (1880-1936), представник «філософії життя». - Т. 1. - С. 144 - 145).

1. Питання:

1. Яке «коперніканське відкриття в області історії» робить, на його власну думку, О. Шпенглер?

2. Які «великі культури» виявляє в історії О. Шпенглер?

3. Які стадії містить у собі цикл «життя» кожної з «великих культур».

4. У чому О. Шпенглер бачить головну відмінність між виділеними ним «великими культурами» — з одного боку, і між європейською цивілізацією і всіма іншими разом узятими — з іншого?

Стародавній світ — Середні віки — Новий час, ось неймовірно убога і безглузда схема, беззастережне панування якої над нашим історичним мисленням заважає правильно сприймати справжнє місце, ранг, гештальт, насамперед термін життя маленької частини світу, що виявляється на ґрунті Західної Європи з часів німецьких імператорів, у її відношенні до всесвітньої історії людства.

Це обмежує обсяг історії, але набагато гірше те, що це звужує її арену. Ландшафт Західної Європи утворює тут певний полюс, навколо якого сором’язливо обертаються тисячоліття наймогутніших історій і далеко віддалені величезні культури. Це ціла планетарна система, винайдена на вкрай своєрідний лад...

Я називаю цю звичну для нинішнього західноєвропейця схему, у якій розвинуті культури обертаються навколо нас як умовного центру усього світового здійснення, птолемеєвською системою історії і розглядаю як коперніканське відкриття в області історії те, що в цій книзі місце старої схеми займає система, у якій античність і Захід поряд з Індією, Вавілоном, Китаєм, Єгиптом, арабською і мексиканською культурою – окремі світи становлення, які мають однакове значення в загальній картині історії і часто переважають античність грандіозністю душевної концепції, силою злету, – займають відповідне й анітрошки не привілейоване положення <. .>.

Культури суть організми. Всесвітня історія – їхня загальна біографія. Величезна історія китайської або античної культури є морфологічно подібними мікроісторії окремої людини, якоїсь тварини, дерева чи квітки... У долі окремих культур, що змінюють одна одну, що виростають одна біля одної, що стикаються, відокремлюються і пригнічують одна одну вичерпується зміст усієї людської історії.

Культура народжується в ту мить, коли з прадушевного стану вічно дитячого людства пробуджується і відшаровується велика душа, якийсь лик з безодні безликого, щось обмежене і минуще з безмежного і перебуваючого. Вона розквітає на ґрунті строго відокремленого ландшафту, залишаючись прив'язаною до нього суто вегетативно. Культура вмирає, коли ця душа здійснила вже повноту своїх можливостей у вигляді народів, віровчень, мистецтв, держав, наук і в такий спосіб знову повертається в прадушевну стихію... Як тільки ціль досягнута й ідея, уся повнота внутрішніх можливостей, довершена і здійснена зовні, культура раптово клякне, відмирає, її кров згортається, сили надломлюються – вона стає цивілізацією... У такому вигляді може вона, як засохле гігантське дерево в незайманому лісі, ще століттями і тисячоліттями стовбурчити свої гнилі гілки. Ми бачимо це на прикладах Китаю, Індії, світу ісламу <...>.

Що, однак, цілком відокремлює античну й індійську картину історії від китайської й арабської, а з ще більшою різкістю від західної її картини – це вузькість обрію...

... Підготовлена християнським літочисленням, ...картина всесвітньої історії починається відразу ж з колосального розширення. Бл. 1200 р. Іоахим Флорський глибоко витлумачив сприйнятий західною церквою магічний образ, зрозумівши усю світову долю як послідовність трьох періодів – Батька, Сина і Св. Духа. Це супроводжувалося усе більшим розширенням географічного горизонту, що уже у часи готики був розширений вікінгами і хрестоносцями від Ісландії до віддалених регіонів Азії. Нарешті (і на відміну від всіх інших культур), уперше з 1500 р. уся земля стає ареною людської історії для неабияких людей барокко. Лише завдяки компасові і підзорній трубі суто теоретичне припущення кулеподібності Землі стало в освітчених людей цього пізнього часу справжнім відчуттям того, що вони живуть на кулі в космічному просторі <...>.

<...> Що для культури Заходу існування Афін, Флоренції, Парижа важливіше існування Лояна і Паталіпутри — це розуміється саме собою. Але чи можна покладати ці оцінки в основу схеми всесвітньої історії? У такому випадку китайський історик був би вправі спроектувати всесвітню історію, у якій замовчувалися б, як щось незначне, хрестові походи і Ренесанс, Цезар і Фрідріх Великий. Чому XVIII ст., з морфологічної точки зору, важливіше, ніж кожне із шістдесятьох йому попередніх? Хіба не смішно протиставляти якийсь «Новий час», тривалістю в кілька століть і до того ж локалізований головним чином у Західній Європі, якомусь «Стародвньому світові», що охоплює стільки ж тисячоліть і нараховує просто масу всякого роду догрецьких культур, без будь-якої спроби більш глибокого їхнього поділу?..»

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 - 1975) у 12-т. праці «Осягнення історії» на основі аналізу й узагальнення великого конкретно-історичного матеріалу представив історико-культурний процес як історію співіснування різних цивілізацій. «Життя» кожної з цивілізацій, у свою чергу, складається в Тойнбі з чотирьох стадій: генезису (зародження, виникнення), росту, надлому й занепаду.