§ 3. 1939 Рік у долі української державності

Подальшу долю західноукраїнських земель визначив радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. Одним із його безпосередніх наслідків став поділ Польської держави. Адольф Гітлер домагався, щоб збройне вторгнення з заходу і сходу було більш-менш одночасним. Йосип Сталін, однак, вичікував, прагнучи втрутитися у події тільки після розвалу Польщі. Вторгнення зі сходу мало скидатися на визвольний похід Червоної армії на захист єдинокровних братів. "Похід" розпочався 17 вересня 1939 р., саме тоді, коли польський уряд збирався у вигнання, в умовах, як було наголошено в радянській ноті, коли українці і білоруси були "зовсім кинуті на волю випадку і залишилися беззахисними".

Інакше сталінське керівництво обгрунтувати свої дії не могло — адже у 30-х роках радянський уряд жодного разу не зробив офіційного демаршу з приводу обурливих фактів дискримінації українців і білорусів польськими властями.

160

Красномовну заяву, яка проливала світло на позицію Йосипа Сталіна і його оточення в українському питанні, зробив Вячеслав Молотов під час зустрічі у Москві з німецьким послом Фрідріхом фон Шуленбергом 16 вересня 1939 р.: "На жаль, радянський уряд не вважас за можливе інше мотивування, оскільки досі Радянський Союз не цікавився становищем своїх меншин у Польщі, а теперішнє втручання він мусить якось назовні обгрунтувати".

[ ось сталінський режим, який нещадно розтоптав національні права українського народу, мав намір взяти на себе роль захисника українського населення Західної Ук­раїни. Отже, в основу оволодіння Західною Україною були покладені факти існуючого національного гноблення ук­раїнців і вимога їх визволення. Відразу після маршу Червоної армії в Західну Україну до цих двох моментів був долучений третій •— вимога соборності України, тобто об'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Ці три гасла були не тільки політичною легітимацією, якою радянський уряд виправдовував сени крок, вони були також розраховані на тс, щоб здобути симпатії західних українців. Бо, незважаючи на всю ворожість до комунізму і Москви, західні українці двадцять років жили ідеєю боротьби проти польського поневолення і вірили в остаточне об'єднання з Києвом, правда, за інших обставин, ніж ті, що мали місце 1939 р.

Прагнення об'єднання українських земель радянський уряд використав у стосунках зі своїм новим союзником. Коли Йоахим Ріббснтроп під час своїх других відвідин Москви, вже після розвалу Польщі, 27 вересня 1939 р. висунув перед Йосипом Сталіним вимогу поступитися Дрогобицько-Бориславським нафтовим районом, той відповів, що не може на цс погодитися, бо йдеться про українські міста, які по праву належать Україні. Врешті-решт була досягнута домовленість про те, що додаткові радянські поставки Німеччині нафтопродуктів сягатимуть річного виробництва Дрогобицько-Бориславського басейну, причому одна половина цього обсягу мала вивозитися до Німеччини безпосередньо з басейну, а друга — з інших нафтових районів Радянського Союзу.

Наголошуючи на визволенні Західної України від поль­ського ярма, радянське керівництво в перші тижні німецько-польської війни прагнуло викликати масові українські виступи проти поляків. Про це йшлося у листівці-відозві від 17 вересня 1939 р. командувача фронтом, командарма Семена Тимошснка: "Зброєю, косами, вилами і сокирами

101

₇ 434-5

впровадження радянської влади з полегшенням, розцінюючи його передусім як ліквідацію майже 600-літнього польського панування. Серед інтелігенції спостерігалося прагнення до співпраці з новою владою. Як згадував відомий політичний та громадський діч Осип Назарук, "ми, інтелігенти, освоїлися вже були з думкою остатися і працювати лояльно, до кого призначать".

Діячі різних політичних партій і громадських організацій створили Допомоговий комітет на чолі з Костем Лсвицьким, який повинен був представляти інтереси українського населення Галичини. Депутація Допомогового комітету 24 вересня 1939 р. відвідала військового коменданта м. Львова та представника цивільних властей і від імені населення краю запевнила в лояльності і готовності до співпраці з "братнім режимом".

Ряд заходів радянської влади був спрямований на розвиток західноукраїнського краю, зокрема у справі ук­раїнізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. у Західній Україні налічувалося близько 6900 початкових шкіл, з них 6 тисяч — українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті, цьому давньому бастіоні польської культури. Помітно поліпшилося медичне обслуго­вування населення, насамперед сільського. Чи не найпопу-лярнішим кроком стала експропріація польських землевлас­ників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі. Розпочаті перетворення в західних областях УРСР мали на меті зрівняти існуючий тут соціально-економічний лад з тим ладом, що утвердився в Радянському Союзі.

Але ейфорія, яка охопила західних українців у перші після "возз'єднання" дні, поступово спадала. Дедалі відчут­нішим ставало гноблення тоталітарної держави, яка одразу заходилася нищити ті традиції політичного, національного та культурного життя, які західноукраїнська інтелігенція спромоглася створити, розвинути і зберегти в період авторитарного польського режиму.

Нова радянська адміністрація приступила до ліквідації основних осередків суспільно-політичного життя українців. Розпускалися (або оголошувався саморозпуск) політичні партії, культурно-освітні, кооперативні, фінансово-скономічні та інші товариства, припинялися окремі українські видання. Ця ліквідаційна кампанія супроводжувалася арештами гро­мадсько-політичних активістів. Так, через 6 днів після того як Кость Левицький отримав від військового коменданта м. Львова запевнення в тому, що минуле відходить у забуття, він був заарештований і відісланий до Москви на

164

Луб'янку. Тоді ж були заарештовані посол від Українського національно-демократичного об'єднання до польського Сейму селянин Гриць Тсршаківець, редактор газети "Діло" Іван Німчук, сенатор Остап Луцький та ін. А далі за чергою були соціалісти й комуністи з Комуністичної партії Західної України. Заходи більшовицької влади, в яких поєднувалися безоглядність з підступністю, мали певні наслідки. Вдалося здобути інформацію про керівні кадри та окремі осередки Організації українських націоналістів, що дало змогу прове­сти численні арешти і завдати українському підпіллю болісного удару. Довершенням акції став великий судовий процес, що відбувся у Львові в січні 1941 р. Абсолютну більшість серед 59 засуджених становила молодь, студенти університету. Після наполегливих прохань відомих громад­ських діячів, зокрема Кирила Студинського, Президія Верховної Ради Радянського Союзу (звичайно, не без певного політичного розрахунку) замінила частині підсудних найвищу міру покарання на 10 років ув'язнення. Крім цього, по всьому краю розпочалися арешти діячів науки і культури. Навіть місцеві прихильники радянської влади, які тимчасово отримали відповідальні посади, незабаром були замінені вихідцями зі Східної України. Підступніша тактика застосо­вувалася щодо відомих представників галицького суспільства. Показовою щодо цього с доля академіка Кирила Студинсь­кого та професора Петра Франка.

З часом почали виявлятися непривабливі сторони перших радянських реформ. Так, було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і "віддані" найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації. Після цього багато селян, які з самого початку з пересторогою ставилися до нового режиму, відвернулися від нього.

Усвідомлюючи прихильність західних українців до своєї церкви, радянський режим спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно незначні обмеження її діяльності. Але поступово вони набули загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викла­дання релігії в школі, посилили антирелігійну пропаганду. Маючи за собою двадцятирічний досвід поборювання релігії, радянський режим розпочав депортацію неугодних йому свяще­ників у Сибір, Заполяр'я, Північний Казахстан. В результаті цього поза Галицькою митрополією опинилося чимало вірних Українській греко-католицькій церкві священиків.

Відомство Лаврентія Бсрії виявило виняткову продук­тивність праці у західних областях України. В листопаді 1940 р. виправно-трудові колонії і трудові поселення ГУТабу вже вміщували 1173 тисяч депортованих жителів з приєд-

165

аних західних регіонів (польський історик Петро Жиронь подає більшу цифру — 1875 тисяч). За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї тільки Галичини було депортовано 400 тисяч українців. Це означає, що жителів регіону піддавали децимації, коли кожний десятий був репресований. Висилали всіх, хто міг би чинити опір новому режимові. У нелояльності підозрювали насамперед тих українців, а також поляків, які володіли власністю або мали освіту незалежно від соціально-класового становища чи професії. Таким чином сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависній йому національній свідомості та визвольному рухові українців. Гасла возз'єд­нання українських земель були використані як прикриття цим злочинним намірам.

Західна Україна цікавила Йосипа Сталіна передусім як нове володіння радянської імперії і "зона безпеки" на її західних рубежах. Останні зміни на лінії кордонів України були зроблені влітку 1940 р. Так, 26 і 27 червня 1940 р. румунський уряд отримав ноти, в яких пропонувалося "негайно переглянути бессарабське питання (анексія 1918 р.) з метою мирного його розв'язання". Частини Південної групи радянських військ під командуванням генерала армії Георгія Жукова 28 червня 1940 р. вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини, а 3 липня 1940 р. був закритий радянський державний кордон.

Північна Буковина разом з північним Хотинським повітом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії — Акерманський та Ізмаїльський — також були передані УРСР. Після возз'єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8809 тисяч чоловік (і в середині 1941 р. становило 41657), а її територія розширилася до 565 тисяч квадратних кілометрів.

Отже, у довоєнний період західні кордони України отримали своє стале визначення. Практично вони не змінилися і після війни (крім приєднання в 1945 р. Закарпатської України, а також деяких сталінських тери­торіальних поступок на користь Польщі), охопивши в цілому територію історичного розселення українського етносу. Разом з тим північно-східні та південно-східні кордони, незважаючи на декларовані Комуністиною партією гасла про самовизна­чення націй, масові заяви українців, які жили на суміжних з РРФСР територіях, не відповідали зазначеному вище критерієві.

Уроки міжвоєнної історії України повчальні. Вони довели, що "механічне" з'єднання земель ще не означає розв'язання

166

національної проблеми. Приєднання "по-сталінськи" дало змогу західним українцям ознайомитися з радянською системою, яка стала для них негативним досвідом в результаті чого багато хто дійшов висновку, що "більшо­вицька" влада — тоталітарна, антинаціональна.

Оголосивши війну організованому і свідомому українству, сталінський режим поставив перед ним сувору альтернативу: аоо змиритися з існуючим станом речей і тим самим приректи націю на загибель, або активно протистояти тоталітарному режимові, борючись за свою незалежність. Питання відродження незалежної соборної України з усіма прерогативами державності не втрачало актуальності. *

НА ШЛЯХАХ ВІДНОВЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (1941 — 1995)