§ 3. Утворення та суспільно-політичний устрій галицько-волинської держави

У 30-х роках XII ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. На території Давньоруської дер­жави з'явилося більше десяти великих феодальних князівств і земель. У південно-західній її частині утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське і Галиць­ке князівства. Київська Русь перетворилася у федерацію окремих князівств, які самостійно вели внутрішню політику. Проте всі князівства підтримували між собою економічні й культурні зв'язки, зміцнювалася єдність давньоруської на­родності. Певною гарантією єдності було правління у всіх князівствах династії Рюриковичів.

24

Відразу після розпаду Київськой Русі князі розпочали війни за оволодіння Києвом. Однак з 60-х років XII ст. переважає тенденція до зміцнення позиції Київського князів­ства і перетворення його в об'єднавчий осередок.

Часто етнічна й економічна єдність князівства забезпе­чувалася природними межами і давніми культурними традиціями. Така єдність спостерігалася, зокрема, у Галичині й на Волині. До Володимир-Волинського князівства входила територія колишнього племінного союзу дулібів — бужан — волинян. Основою ж території Галицького князівства, як вважає академік НАН України Ярослав Ісаєвич, були землі карпатських хорватів і північно-західні окраїни землі ти-верців. Менш пов'язаною з Галичем була центральна і південна частина землі тиверців — по середньому та нижньому Дністру і в районі гирла Дунаю.

Галицьке князівство сформувалося у 1141 р., коли Володимирко Володарович приєднав до своїх володінь більшу частину Підкарпаття і зробив столицею побудоване ним на Дністрі місто Галич. Найбільшої могутності Галицьке князів­ство досягло за часів Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (батька-Ярославни зі "Слова о полку Ігоревім"). Володіння князівства сягали по Дністру далеко на південь; у залежність від Галича потрапили навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю.

У середині XII ст. у Володимир-Волинському князівстві утвердилась окрема династія Ізяславичів. У 1199 р. князь Роман Мстиславич об'єднав Володимир-Волинське князівство з Галицьким в Галицько-Волинське князівство. Створенню об'єднаного князівства певною мірою сприяли традиції політичних зв'язків і етнічної близькості населення цієї території. Незадовго до смерті (1205 р.) Роману Волинському вдалося утвердитися в Києві. Кияни відкрили йому Поділь­ські ворота і перейшли на його бік. Цей факт можна розцінювати як вияв об'єднавчих тенденцій.

Після смерті Романа Мстиславича 1205 р. у випадковій сутичці на Віслі з польським князем Лешком Білим галицькі бояри, сподіваючись отримати привілеї від іноземних прави­телів, пішли на співпрацю з угорськими феодалами. Розгорнулася боротьба Романових синів Данила і Василька проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель. Вона набула характеру визвольної війни за державну незалежність Галицько-Волинської держави. Романовичі, спираючись на певну, прихильну до них частину боярства та на широкі кола міщан, знайшовши підтримку у селян-общинників, здобули перемогу лише в 1237—1240 рр. Данило остаточно

25

укріпився у Галичі, а в 1239—1240 рр. — і у Києві. Волинь він передав своєму молодшому братові Василькові, який діяв у всіх важливих справах заодно з Данилом. У 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив рицарів тевтонського ордену. Столицею князівства він обрав Холм, де звів оборонні споруди і церкви.

Трагічною сторінкою в історії Київської Русі була навала татаро-монгольських орд Батия. Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Після відходу орди відбудовувалися зруйновані міста, споруджува­лися нові. Було значно укріплено Холм, засновано Львів.

Одночасно Данило зміцнює західні кордони своєї держа­ви. Розгромивши війська угорського короля під Ярославом, він ліквідував загрозу з цього боку. Разом з тим Данило Галицький намагався створити союз з угорським королем для спільної боротьби проти татаро-монгольських орд. Однак це йому не вдалося. Не маючи змоги чинити опір переважаючим силам орди, Данило змушений був поїхати до хана Батия в Сарай. Хан прийняв його з почестями, але насправді це означало, що Данило Галицький визнав свою залежність від орди. Проте вплив монголо-татар у Галичині та на Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану проти монгольського панування.

Попри свою васальну залежність від монголо-татар, Данило Галицький не покидав думки організувати їм колективний опір. З цією метою він звернувся до римського папи Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти татар. За це Данило обіцяв передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму. Римський папа, своєю чергою, щоб заохотити галицького князя, дарував йому королівську корону (коронація від­булася 1253 р. у Дорогичині). Але, незважаючи на запевнення папи, організувати хрестовий похід не вдалося.

Данило Галицький розпочав 1254 р. похід проти татаро-монголів самостійно. Проте відвоювати Київ він не зміг. Щоб захистити свою землю від татар, Данило спорудив укріп­лення, укладав союзи з сусідами. Але татаро-монгольське військо на чолі з Бурундаєм 1259 р. несподівано рушило на Галичину й Волинь і примусило зруйнувати всі укріплення міст.

Невдачі антимонгольської політики не послабили автори­тету Данила Галицького на Заході, він і далі розширював свої західні володіння, брав активну участь у політичному житті центральної Європи.

26

Час князювання Данила Галицького був періодом найви­щого піднесення Галицько-Волинського князівства. Саме в середині XIII ст. сформувалися основні риси його держав­ності.

На чолі держави був князь, якому належала найвища влада. Він мав право приймати законодавчі акти, здійсню­вати поточне управління. Він володів судовими повноважен­нями, а також правом збирання податків, карбування монет. Князь розпоряджався казною, визначав митні збори.

Тільки князеві належало право очолювати військо, керувати зовнішньополітичними відносинами з іншими дер­жавами. Князь мав вплив і на церковні справи: з його згоди призначався єпископ і тільки після цього посвячувався київським митрополитом. Усе це, звичайно, зміцнювало владу й авторитет князя.

Одним із засобів підтримки авторитету князів було використання ними титулу "руських королів". Першим із галицько-волинських князів "вінець королівства" — корону і титул короля прийняв Данило Романович. Набували поширення крім корони такі атрибути влади, як герб, прапор, печатка.

Однак зосередити всю повноту державної влади у своїх руках князям так і не вдалося. На перешкоді стояло згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке — князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він насправді залежав від боярства, а воно, своєю чергою, використовувало князя як знаряддя для охорони власних інтересів.

Роль і авторитет боярства у Галицько-Волинській державі особливо зросли після смерті Данила Романовича. В першій чверті XIV ст. було створено боярську раду, до якої входили знатні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя кня­жого двору, деякі воєводи і намісники. Очолювали раду найвпливовіші бояри, які намагалися керувати діяльністю князя. Боярська рада формально не була вищим органом влади у галицько-волинських землях, проте відігравала велику роль у політичному житті цього краю, у справі управління.

У Галицько-Волинському князівстві була поширена сис­тема місцевого управління. Містами управляли призначені князем тисяцькі і посадники, в руках яких поєднувалася адміністративна, військова і судова влади. Територія князів­ства поділялася на волості, якими управляли призначені князем волостелі.

27

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Во-линського князівства було військо, яке виконувало як зовнішні (оборона держави), так і внутрішні (забезпечення влади князя і бояр) функції. У період ворожих нападів до складу війська поряд із професійною княжою дружиною входило і народне ополчення.

Велику увагу організації війська приділяв Данило Рома­нович. У середині 40-х років XIII ст. він організував піхоту і переозброїв кінноту.

Суспільно-політичний лад, що встановився у Галицько-Волинському князівстві, сприяв зміцненню його державності, авторитету на міжнародній арені.

У 1264 р., майже після 60 років політичної діяльності, король Данило Галицький помер. Підвалини, закладені ним у суспільно-державний лад, давали змогу підтримувати авторитет князівства протягом майже 100 років. У другій половині XIII — перших десятиліттях XIV ст. Галицько-Во-линське князівство успішно відбивало напади німецьких, польських та угорських феодалів, інколи навіть переходило в контрнаступ. Однак спустошливі татарські наскоки вкрай ослабили могутність Галицько-Волинського князівства. Цим скористалися сусідні держави, які незрівнянно менше по­страждали від татарського лихоліття. Незважаючи на ге­роїчний опір населення, у 1349 р. польські феодали захопили Галицьку землю, а в 1377 р. — частину Західної Волині (Холм і Белз). Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу чужоземних правителів.