Розділ 1. Іграшка у системі виховання українського народу

1.1. Роль і значення народної іграшки у вихованні дітей

Нині, коли у світ дитячої гри впевнено і власно входить комп'ютер, а комп'ютерні ігри та техніко-механічні іграшки стали чимось звичайним, деякі фахівці з виховання почали сумніватися, чи потрібно пропагувати або взагалі згадувати народні іграшки, які є "примітивними" за виглядом та способом застосування їх у грі? Однак, противники такого "сучасного" погляду на вихо­вання відповідають: "Значення народної іграшки збереглося. Необхідність її використання у загальноосвітніх закладах та дошкільних установах є край важливою. Адже в ній значно більше багатств світопізнання і світорозуміння, ніж у найскладнішій комп'ютерній грі" [4; с. 15].

При цьому слід враховувати, що в нових явищах нашого життя міститься своє позитивне начало, яке так просто та відразу не дається взнати. Зрештою, якщо дитина відчуває потребу в комп'ютерних та техніко-механічних іграшках, то цю потребу їй диктує чи нав'язує сам час, тобто наша сучасність, і це не можна залишити поза увагою. Отже, потреба в новому повинна узгоджуватися або навіть перебувати в поєднанні з потребою в традиційному.

Дослідники питань відродження духовності української нації констату­ють, що "конфлікт між традиційною іграшкою та іграшкою сучасною призво­дить до посилення ігрових функцій останньої та поступової втрати ігрових функцій першої" [6; с. 4]. Народна іграшка ніби повертається у своє неігрове минуле, у ті часи, коли вона ще не була іграшкою, а служила оберегом чи яки­мось символом. Безперечно, це явище не веде до занепаду іграшки, її зни­щенню, а навпаки. Народна іграшка все більш знаходить своє місце в музейних експозиціях і приватних зібраннях, стає об'єктом споглядання, інтересу різних верств суспільства. Посилення подібних тенденцій можна спостерігати й у сфері національного виховання.

На думку деяких фахівців, "дитина нині має сприймати народну іграшку не як предмет побуту, об'єкт гри (хоч і таке сприйняття не шкідливе), а як твір мистецтва, який потребує вивчення, аналізу, творчого наслідування та повто­рення" [9; с. 40]. Таке ставлення до народної іграшки сприятиме її збере­женню і духовному збагаченню дитини. Народна іграшка в сім'ї, дитячому сад­ку, різних гуртках повинна не витісняти сучасну іграшку, не заміняти її, а існу­вати поруч з нею, доповнювати її, давати дитині те, чого не здатна дати сучасна іграшка.

Народна іграшка є специфічним витвором. Вона мусить мати пізнавальну цінність для дитини, відображати явища реального світу в доступних їй фор­мах. Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й бути естетич­ною, втілювати оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку, сім'ї зба­гачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички.

Вічним і незабутнім заповітом К.Д.Ушинського для всіх освітян залиша­ється ідея народного, національного виховання. «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії... У кож­ного народу своя особлива національна система виховання...» [30; с. 64]. Саме ця ідея цілісно єднає всі найвизначніші праці педагога. Проте найзавер­шенішого науково-теоретичного розвитку ідея народного, національного вихо­вання знайшла у його творах: «Три елементи школи», «Питання про народні школи», «Про моральний елемент у суспільному вихованні», «Про користь пе­дагогічної літератури» та у інших навчальних книгах.

Основним джерелом виховання, стверджує К.Д.Ушинський, є народність, оскільки немає жодної людини, яка б не плекала любові до Батьківщини, і саме ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини, могутню опору для боротьби з її негативними природними, особистими, сімейними та родовими нахилами. Отож «виховання, коли воно не хоче бути безсильним, повинно бути народним» [30; с. 112].

Народна іграшка – пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє істо­ричне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових суб­станціональ­них форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища. Недарма у твор­чості великих митців – авангардистів Казимира Малевича і Олександра Архипенка, які народилися в Києві і провели в Україні дитинство й частину молодих років, народна іграшка посідає помітне місце. Малевич, наприклад, у останній період своєї творчості використав образ та зовнішні прикмети україн­сь­кої селянської ляльки – безликої або з хрестом на обличчі. Архипенко часто згадував народних майстрів України з їхнім непомильним смаком, з яким роз­мальовують вони іграшки і керамічний посуд, різьбу іконостасів чи весільні скрині. І наш скульптор зважився на те, чого не наважувалися зробити європей­сь­кі різьбярі протягом багатьох сторіч: укрив веселковими кольорами грані і площини своїх скульптур, додавши динаміки і радості їх рухливим фор­мам. З України він приніс на Захід дух наївності і простоти – протиотруту від агресив­ності.

Народна іграшка з глибини віків дійшла до нас як один з елементів твор­чої ігрової діяльності. Вона, як безумовно необхідний елемент виховання під­ростаючого покоління і матеріальний чинник дитячих творчих ігор, передава­лася з покоління в покоління наочно-дійовим шляхом в її традиційних образах і способах виготовлення. Народні іграшки, будучи матеріалізованими елемен­тами етнопедагогіки, акумулюють в собі досвід ігрової етнопедагогічної куль­тури попередніх поколінь і тому містять в собі вагому педагогічну інформацію.

Іграшка є незмінним атрибутом ігри. Народні ігри як засіб виховання ді­тей високо оцінювали К.Д. Ушинський, Є.М. Водовозова, Є.І. Тихєєва, С.Ф. Русова, О.П. Усова, В.О. Сухомлинський та ін. К.Д. Ушинський підкрес­лював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його дум­ку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спону­кає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. Повторюючи це, дослідниця С.Ф. Русова пише: «У на­родних іграх немає навіть тіні педа­гогіч­ної настирли­вості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні» [31; с. 421].

Високу оцінку іграм дав В.О. Сухомлинський: «Гра – це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що засвічує вогник допитливо­сті» [31; с. 268].

Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплю­ють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри суп­роводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, зви­чаї, пов'язані з хліборобською та землеробською працею. Народні ігри – це іс­торія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи.

У вступі до збірки ігор «Літала сорока по зеленім гаю» український пись­менник Василь Довженок називає ігри народним мистецтвом: «Та й хитра ж штука, оця народна гра! Ви думали – такі собі пустощі, коли робити нема чого, то грають, аби згаяти час, а вона, ота забавка, – мистецтво. А вона має свій пог­ляд на людину, батьківщину, добро, уявлення про тебе і світ. Бо мистецтво – це метод пізнання себе і світу. А гра записала в собі і закодувала в генах дії не лише народні знання, а нас із вами, наш національний характер» [17; с. 25].

Творча гра за своїм змістом детермінується з життям соціального середо­вища. Соціальні умови, що зумовлюють зміст ігрової діяльності безмежно різ­номанітні. Визначальними факторами, з якими пов'язана специфіка соціального оточення дитини, є історичні та географічні умови її помешкання, історичний відрізок існування нації, певний рівень соціально-економічного розвитку дер­жави. Станом господарської діяльності, її результативністю зумовлюється люд­ське матеріальне побутове оточення, серед якого чільне місце посідають іграш­ки та матеріали, які діти використовують для своїх ігор.