1.3. Використання народної іграшки у процесі виховання та навчання дошкільників

Виховна і освітня цінність іграшки. Головним компонентом, «матеріа­льною основою» (А. Макаренко), «життєвим нервом» гри (Ю. Аркін) є іграшка – річ, призначена дітям для гри. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іг­рашка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує пос­тупове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.

Виховна цінність іграшки полягає в тому, що вона сприяє формуванню самостійності творчої діяльності дітей. Іграшки здавна використовують з метою естетичного, морального, розумового, фізичного виховання. "Під час гри дошкіль­ник розвивається, пізнає світ, наслідує і засвоює соціальний досвід. Іг­рашка є засобом передавання культурного досвіду народу від покоління до по­коління" [3; с. 28].

Розумовому вихованню дітей особливо сприяють дидактичні (навчальні) іграшки. Використовуючи їх, дошкільники вчаться розпізнавати, розрізняти, називати форму, розмір, колір предметів, ознайомлюються з кількісними спів­відношеннями, числом, цифрою, з просторовими поняттями.

Різноманітні іграшки (конусні башточки, кольорові мисочки, кульки, різ­номанітні мозаїки тощо) покликані допомагати сенсорному розвитку дитини. Розбірні іграшки, конструктори формують у дошкільників здатність до аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння, класифікації. Ігри з образними іграшками розширюють й уточнюють уявлення дитини про навколишній світ, розвивають мислення, уяву, мовлення, збагачують словниковий запас. Використання техніч­ної іграшки розвиває її конструкційні здібності, формує інтерес до тех­ніки, створює передумови для технічної винахідливості, творчості. Використо­вуючи в іграх будівельний матеріал, діти ознайомлюються з об'ємними геомет­ричними тілами, у них розвиваються уявлення про форму, розмір, напрямок, положення, протяжність тощо. Іграшки допомагають засвоювати через ігрові ситуації правила і норми поведінки і взаємодії людей.

У виборі образної іграшки, діях з нею значною мірою виявляється став­лення до того, що вона уособлює. Використання народної іграшки у вихованні сприяє прилученню дитини до духовного, естетичного, побутового досвіду на­роду. Ігри з дидактичними іграшками вчать дотримуватися правил гри, вихо­вують терплячість і посидючість, прагнення досягти успіху завдяки власним знанням і вмінням. Художньо оформлена іграшка збуджує у дитини естетичні почуття і переживання, формує естетичний смак. "Цікаві за змістом і формою іграшки позитивно діють на психічний стан дитини, світосприймання, активі­зують життєвий тонус, що впливає на її здоров'я і фізичний розвиток. Ігри з м'ячем, брязкальцями, кеглями та іншими предметами розвивають точність ру­хів, координацію, спритність, влучність, витримку" [4; с. 9].

На формування самостійних ігор дітей раннього віку продуктивно впли­вають сюжетно-образні іграшки, серед яких виокремлюють: реалістичні – різ­номанітні ляльки з яскраво вираженими характерами; умовні – ляльки з уза­гальненими рисами (наприклад, лялька-неваляшка); символічні (предмети-за­мінники), які лише позначають реальний предмет і мають деякі характерні для нього властивості. Самостійна сюжетна гра формується більш успішно, якщо в ній поступово використовувати умовні, реалістичні, символічні іграшки, що зоб­ра­жають тварин. Підбір їх повинен враховувати особливості ігрової діяль­ності дітей, розуміння образу іграшки у різні вікові періоди, практичний та іг­ровий досвід дитини. Сюжетна іграшка допомагає малюкам відображати зрозу­мілі дії людей з предметами. З гарною іграшкою граються тривалий час і актив­но, глибоко пізнаючи її особливості та функції. У грі відбувається закріплення знань про призначення предметів, найпростіших знарядь праці, загальних спо­собів дії з ними. Використовуючи символічну іграшку (предмети-замінники), дитина починає вперше самостійно оперувати образами, узагальнює свій попе­редній ігровий досвід.

На дітей молодшого і середнього дошкільного віку особливо впливають іграшки, що зображають людей, істот і предмети реального світу: тварин, риб, птахів, рослинність, предмети побуту, техніки тощо. Вони не тільки спонука­ють до різноманітних за змістом ігор, а й допомагають увійти в роль, створити улюблений ігровий образ, реалізувати задум. Засобом реалізації задуму іграшка може стати лише в тому разі, якщо дитина правильно сприймає її образ, має пев­ні знання про предмет, а іграшка викликає усвідомлений інтерес і бажання гратися.

Завдяки іграшці реальними стають ігрові дії дошкільників: «лікар» вико­ристовує «фонендоскоп», «водій» – «автомобіль» тощо. У цьому, як стверджу­ють фахівці, полягає психологічна особливість гри: «в ній багато уявлюваного, умовного.., але переживання тих, хто грається, завжди щирі, справжні, і дії їх реальні» [11; с. 19].

Вибір дитиною старшого дошкільного віку іграшки для сюжетно-рольо­вої гри є індикатором рівня її розвитку. Одні діти добирають іграшку для гри незалежно від задуму. В такому разі іграшка визначає напрям розвитку сюжету, але сюжетні дії украй обмежені й бідні. Інші діти добирають іграшку цілеспря­мовано, залежно від задуманого сюжету або паралельно з його формуванням. Свідомий вибір, групування і класифікація іграшок за їх ситуативними озна­ками допомагають дитині реалізувати ігровий задум.

Перспективи  використання в сучасному дошкільному закладі народ­ної  іграшки та гри. В дитячому арсеналі дошкільного виховного закладу українська іграшка займає сьогодні, на жаль, невисоке місце за чисельністю та популярністю. Слід відразу зауважити на тому, що, за своєю суттю, народна іг­рашка, це, в основному, саморобний виріб, котрий, як правило, виготовлявся з підручних матеріалів: глини, соломи, ниток, клаптиків ганчір'я, природного ма­теріалу, овочів тощо. Такими є всі українські колишні ляльки, возики (тара­тайки), деякі музичні інструменти (сопілки, свистілки).

На дещо вищому рівні стоять іграшки, котрі робилися на продаж силами колишніх професійних майстрів, що було характерно для України доби зарод­ження ринкових відносин (ХVIIІ – ХІХ ст.). Такими виробами є всі глиняні іг­рашки обливаної технології (тобто покриті шаром білої глини та розписані ма­люнками ), дерев'яні вироби (фуркальця, мороки, рухливі фігури на рейках, во­зики, тарахкальця).

Інших народних іграшок, історія українського ремісництва не виявляє. Більш пізній етап іграшкової справи (радянський період ХХ ст.) свідчить про те, що українська іграшка поступово замінюється сучасними видами, котрі мало пов’язані саме з українськими народними традиціями, а є перекопіюван­ням іноземних зразків. Виходячи з цього, можна стверджувати, що народна іг­рашка минулого сильно програє в оформленні, дизайні, довговічності, цікавос­ті, ніж ті, що пропонуються сучасними виробниками. А з появою електромеха­нічних, оптикомеханічних, електронних, комп’ютерних та інших сучасних за­бавок народні іграшки у своїй масі просто стали неконкурентоспроможні. У зв’язку з цим можна виділити тільки чотири напрями використання народної іграшки в сучасному дошкільному навчальному закладі: 1) естетичний; 2) твор­чий; 3) сюжетно-рольовий; 4) рухливо-ігровий.

Перший напрям – естетичний. Він пов'язаний не з самою народною іг­рашкою, а українськими традиціями, які повинні знаходити своє відображення в розвитку іграшкової справи. Діти багато люблять гратися ляльками, однак, як вже було, сказано, колишні ляльки навряд чи зацікавлять сучасну дитину своїм зовнішнім виглядом та дизайном. Вихід з цього становища полягає в тому, щоб виробляти ляльки за сучасними технологіями, при цьому їх вбрання повинно відображати традиції українського костюму. Одяг, який демонструють сьогодні українські фольклорні ансамблі, вражає своєю колоритністю і гармонійністю. Чому б не наряджати наші ляльки у таке вбрання? За красою і естетикою, вони були б не гірше, ніж відомі Барбі або Сінді. Українська вишивка, візерунки з бі­серу, мереживо, різнобарвні стрічки, віночки – все це, якщо виконати з високою якістю, деталізацією та з високоякісних матеріалів, може стати прикрасою будь якого дитячого садка. І якщо такі ляльки навіть просто показувати дітям (нап­риклад, зробити виставку), то для їх естетичного виховання це буде мати неа­бияке значення.

Дуже корисним були б також заняття з дітками в садку, коли, показуючи "ляльку Оксану" або "ляльку Марійку" дітям, вихователі б розповідати, що означають символи вишивки, візерунки, кольори в костюмі, приналежності вбрання. Використовуючи ці ляльки, можна спланувати ряд тематичних вихов­них занять з дошкільниками з історії українського костюму, з особливостей на­родного одягу по регіонах України.

Другий напрям – творчий – ґрунтується на аксіомі того, що зроблена своїми руками іграшка набагато дорожча для будь-якої дитини, ніж та, що куп­лена в магазині. Це означає, що дошкільники можуть на заняттях виробляти такі іграшки під керівництвом вихователя. Історія свідчить про те, що колишні діти більшою мірою так і робили, ніж очікували на покупну забавку. Вони ви­готовляли іграшки самі, використовуючи для цього весь підручний матеріал: клаптики тканини, нитки, овочі, листя рослин, коріння.

Практично всі види українських народних іграшок минулого, можна ви­готовляти руками старших дошкільнят. Особливо це стосується ляльок, фігурок птахів, звірів і навіть деяких видів сопілочок, свистілок. Такі заняття є одночас­но можливістю для дитини проявити свої творчі здібності, а також спо­собом отриманням знань, які були відомі стародавнім українцям у своїй взаємо­дії з природою. Використовуючи природний матеріал, діти пізнають його особ­ливості, фактуру, слухають відомості про нього від вихователя. Зразком для та­ких занять може слугувати виставка робіт (або фотовиставка), зроблених су­часними українськими майстрами народної іграшки, а також іншими дітьми.

Третій напрям – сюжетно-рольовий. Він ґрунтується на тому, що біль­шість іграшок минулого містило в собі сюжетно-рольовий принцип застосу­вання. Тобто іграшка більшою мірою робилася не для того, щоб любуватися нею, а для того, щоб використовувати її у грі. Лялька, наприклад, потрібна для ігри у "родину". Фігурки птахів, звірів – у грі "мисливство" або "господарство". Немаловажне значення мають такі фігурки для використання їх в ході розповіді казки.

В такі ігри, як правило, діти грають парами або групами. Однак, особли­вістю сучасного розвитку дітей є те, що вони стали не дуже охочі до сюжетно-рольових ігор. Такі ігри потребують не тільки активності, ініціативи, творчості, а й вміння спілкуватися, лагодитися з партнером. За спостереженням фахівців, діти більш тяжіють до індивідуалістичного використання іграшок, а у спілку­ванні з однолітками обирають рухливі, змагальні види ігрової діяльності. Тому для них просто нецікаво брати, як колишні діти, якусь, наприклад, качечку та створювати для неї сюжет, розвивати його, грати у динаміці.

Практично усі види народних дитячий іграшок (а це, в основному, фігур­ки різних істот, ляльки) передбачають такий непопулярний сьогодні вид гри. Крім того, щоб в них грати, слід багато знати про природу, взаємодію в неї різ­них елементів, що сучасні діти знають значно гірше технічної, комп’ютерної або "мультяшної" тематики (що є в своїй основі іноземною). Тому сюжетно-ро­льові ігри повинні проходити під безпосереднім керівництвом і участю в ній дорослого – вихователя дитячого садка. Для цього необхідно мати комплекти іграшок-персонажів українських казок: зайчика, лисички, білочки, півника, хатинки та ін. Сучасні виставки народної іграшки показують, наскільки майстерними є витвори з глини, розписані руками українських умільців. Не менш красивими є вироби з дерева, тканини, соломи. Кількість і різноманіття таких іграшок вра­жає, але всі вони мають своє місце сьогодні на виставці або в музеї, але, на жаль, не у дитячому садку. Хоча казка, що розіграна вихователем за допомогою таких іграшок, найбільш запам’ятається у свідомості дитини, ніж з використан­ням "бездушних" та "холодних" пластмасових або металевих аналогів.

Четвертий напрям – рухливо-ігровий – найбільш перспективний для зас­тосування народної іграшки. Рухливі ігри – це те, що більш подобається сучасним дітям. Вони люблять рухатися, змагатися, охоче об’єднуються при цьому в групи. Деякі народні іграшки прямо призначені для їх використання в рухливій грі – таратайки, возики, коники на паличці. Діти можуть скакати на кониках або тягати за собою возики, змагаючись між собою. Возики та таратайки – це вже подоба сучасної машинки, в які з задоволенням продовжу­ють грати дошкільники.

Інші іграшки використовуються як атрибут групових рухливих ігор: "Перс­тенець", "Чий вінок кращий", "Піжмурки", "Гра з хустинкою" та ін. Не менш важливими є дитячі ігри минулого, котрі сьогодні незаслужено забува­ються, але які мають дуже великий розвиваючий та виховний ефект: "Гуси", "Квочка", "Засмучений зайчик", "Як у нас біля воріт", "Ходить гарбуз по го­роду", "Я гілочка", "Вовк", "Калина", "Піжмурки" та ін. Приказки та промовки, що використовуються в них є джерелом народної муд­рості, зразком відношення до людей та природи. В них формуються гуманні людські якості, вміння буду­вати свої стосунки з оточуючими людьми.

В ході проведення таких ігор одним із елементів національного виховання могло б стати використання народного вбрання: для хлопчиків – вишиванки, для дівчинок – стрічки, віночки. Головне в цих іграх – закласти у свідомість ди­тини "зерно", як казав К.Д. Ушинський, доброти, поваги до людей та свого на­роду. Рано чи пізно, вони дадуть непогані паростки, і лагідні слова вихователя, що були промовлені під час такого заняття, не раз згадаються на життєвому шляху.