49.Видатні українські вчені іі половини хх ст.

Петро́ Дми́трович Я́цик (*7 липня 1921, Синьовидсько Вижнє, Сколівський повіт, Станіславське воєводство — † 1 листопада 2001, Торонто) — канадський підприємець українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм вагомим вкладом у фінансування українознавства на Заході та в Україні.

Марта Данилівна Богаче́вська-Хом'я́к (англ. Martha Bohachevsky-Chomiak; *24 червня 1938, Сокаль, Галичина, нині — Львівська область) — історик, фахівець із суспільних процесів y Галичині в XIX ст., інтелектуального життя дореволюційної Росії, автор монографії «Жінки в громадському житті України. 1884–1939». Громадська діячка й активіст українського жіночого руху в США; колишній віце-президент Союзу українок Америки. Член НТШ.

50. Видатні українські співаки хх століття.

Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька гербу Сас^[1] (23 вересня 1872, с. Білявинці, нині Бучацький район Тернопільської області, Україна — 16 листопада 1952, м. Львів) — українська оперна співачка, педагог.

За життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу.^{[Джерело?]} Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Успіхи Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва.

Гми́ря Бори́с Рома́нович (23 липня [5 серпня] 19035 серпня 1903, Лебедин, Харківська губернія, Російська імперія — 1 серпня 1969, Київ, Українська РСР, СРСР) — видатний український оперний і камерний співак (бас). Народний артист СРСР (1951), лауреат Сталінської премії (1952).

Іва́н Семе́нович Козло́вський (нар. 11 (24) березня 1900, Мар'янівка — пом. 24 грудня 1993, Москва) — український співак, народний артист СРСР (1940), Герой Соціалістичної Праці, лауреат двох Сталінських премій, та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

51.Українські навчальні та наукові заклади за кордоном.

Украї́нський ві́льний університе́т (УВУ) (нім. Ukrainische Freie Universität) — приватний український університет, розташований у Мюнхені, Німеччина.

Заснований 17 січня 1921 року у Відні — столиці Австрії. Сьогодні УВУ дає змогу студентам з України вивчати ті предмети, які в СРСР були заборонені, або спотворені до невпізнанності. Крім того, молодь з України має нагоду вивчати життя Заходу, користатися бібліотеками Заходу. Тут же в УВУ навчаються і студенти діаспори. Тому одна з найважливіших ролей Університету — бути науковим мостом між світом діаспори і сучасною Україною. Професорська Колегія і Сенат УВУ вірять, що 3-я фаза діяльності УВУ буде теж успішною.

В зв'язку з фінансовими труднощами університет продав своє давнє приміщення на вул. Pienzenauerstr. 15 (в найдорожчому районі м. Мюнхена — Боґенгаузені) у 2008 році та здійснив купівлю скромнішого, але більш функціонального приміщення на вул. Barellistr. 9a (у районі Німфенбурґу), а також створив за рахунок залишку коштів власний фонд, відсотки з якого забезпечуватимуть подальшу діяльність УВУ.

Украї́нська господа́рська акаде́мія (УГА) — українська вища («висока») технічна школа в Подєбрадах (Чехословаччина), заснована 1922 року Українським громадським комітетом у Празі на чолі з М. Шаповалом при фінансовій допомозі міністерства закордонних справ Чехо-Словаччини.

Початковий статут УГА з 3-річним планом навчання, затверджений 16.5.1922 Міністерством хліборобства Чехо-Словацької Республіки, 23.5.1925 був змінений Професорською Радою УГА. Згідно з новим статутом, Академія далі існувала як висока школа з 4-літнім планом навчання у складі трьох факультетів:

• аґрономічно-лісового (відділи — аґрономічний і лісовий);

• інженерного (відділи — хіміко-технологічний і гідротехнічний);

• економіко-кооперативний (відділи — економічний з численними підвідділами, кооперативнй та статистичний).

По закінченні академії абсольвенти здобували звання інженера.

Украї́нський висо́кий педагогі́чний інститу́т і́мені Миха́йла Драгома́нова — педагогічна школа у Празі. Український високий педагогічний інститут відкрито 1923 року заходами Українського Громадського Комітету при фінансовій допомозі чехословацького уряду як дворічну школу учителів для нижчих шкіл і позашкільної освіти.

Ректори Леонід Білецький (до 1925 — директор), В. Сімович, В. Гармашів.

Від 1925 року — чотирирічна із завданням підготови також учителів для середніх шкіл.

Український високий педагогічний інститут мав відділи: літературно-історичний, математично-природничий, від 1924 року також музично-педагогічний.

Український Інститут Громадознавства (УІГ), заснований 1925 М. Шаповалом у Празі на базі існуючого там філіялу Укр. Соціологічного Інституту у Відні (тому був відомий п. н. УСІ) з відділами: соціології і політики, народознавства та економіки й техніки; 1926 — 29 при УІГ діяв заочний Укр. Робітничий Інститут. УІГ видав серію зб. «Суспільство» (1926 — 27), його органом був ж. «Нова Україна» (1922 — 28). З УІГ було пов'язане видавництво «Вільна Спілка» в Подєбрадах; до 1928 УІГ видав 46 більших праць. УІГ мав чималу бібліотеку, як також під його управою був Укр. Нац. Музей у Празі, заснований 1923. По смерті Шаповала (1932) УІГ занепав.

Украї́нський науко́вий інститу́т у Берліні — наукова установа, заснована 1926 з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського, яку підтримав генерал В. Ґренер. Завданням інституту було ширення серед німців (зокрема наукового) світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України з західними країнами, зокрема Німеччиною, в минулому і сучасному і допомога українським студентам і науковцям у студіях і дослідах.

За першого періоду своєї діяльності (до 1931) директор Інституту був Дмитро Дорошенко, куратором генерал В. Ґренер (його заступником — О. Скоропис-Йолтуховський). Інститут був субсидійований товариством Verein zur Förderung der ukrainischen Kultur und Wissenschaft. Його діяльність майже занепала 1930 через економічну кризу.

За другого періоду Інститут перейшов на бюджет Міністерства Освіти і став німецькою державною установою, — але це не змінило його українського характеру. Директором інституту став Іван Мірчук, кураторами були: до 1934 — Ґренер, з 1934 — А. Пальме, з 1944 — Ґерулліс; членами і постійними науковими працівниками інституту були: Георг Шрайбер, З. Кузеля, (етнографія і краєзнавство), Б. Крупницький (історія), Р. Димінський (економіка), деякий час історик М. Антонович. З 1930-их років інститут поставив собі за головне завдання інформувати про Україну й активізувати українське питання на території Середньої і Західної Європи. З цією метою інститут влаштував (головно в Берлінському Університеті) виклади німецьких і українських учених; члени інституту читали систематичні курси з різних ділянок українознавства, влаштовували виставки для широкої публіки: «україніки» в німецькій пресі, української графіки (організовану Д. Антоновичем), географічних карт України (під керівництвом В. Кубійовича) та ін.; інформували про українські проблеми зацікавлені установи, зокрема готували українські матеріали до німецьких енциклопедій. Бібліотека Інституту нараховувала бл. 35 000 томів.

До 1931 інститут видав три томи наукових праць «Abhandlungen» і два томи інформативних матеріалів «Mitteilungen». З 1932 видання інституту мали переважно інформативно-науковий характер: «Beiträge zur Ukraine-Kunde» (невеликі брошури, здебільша доповіді, виголошені в інституті); місячник звідомлення «Kulturberichte» для інформації чужинців про культурне життя в Україні (у 1938–1940 роках) і українське видання «Вісті Українського Наукового Інституту у Берліні», (ред. З. Кузеля). У 1941 появився підручник українознавства німецькою мовою «Handbuch der Ukraine» (ред. І. Мірчук); вийшли також посібники з історії України Б. Крупницького «Geschichte der Ukraine» (1939 і 1943) й української мови Я. Рудницького. Словниковий відділ опрацював низку словників, з яких найважливішим е великий «Німецько-український словник» Кузелі-Рудницького.

Інститут давав стипендії молодшим українським науковцям і студентам, які навчалися у високих школах у Німеччині й утримував студентський дім у Берліні.

Після окупації Берліна більшовиками 1945 інститут перестав існувати, а його бібліотека загинула.

Український науковий інститут у Варшаві — заснований заходами екзильного уряду УНР 1930 (фактично 1928) при польському Міністерстві віровизнань та освіти, як автономна українська наукова установа з завданням плекати студії з різних ділянок українознавства.

Директором Інституту був О. Лотоцький (до 1938; пізніше А. Яковлів), генеральним секретарем Р. Смаль-Стоцький; членами Інституту були переважно вчені-емігранти: К. Мацієвич, В. Садовський та інші, з галичан Б. Лепкий, до постійних наукових співробітників належав Є. Ґловінський. По окупації Варшави німцями 1939 Український науковий інститут у Варшаві перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.

Діяльність Інституту була присвячена майже винятково українознавству і виявлялася головним чином у науково-видавничій справі; майже всі праці виходили українською мовою (деякі польською та французькою). Інститут плекав переважно ті ділянки української науки, які не мали змоги вільно розвиватися в УРСР. Він видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: «Нарис історії України» Д. Дорошенка (2 томи, 1932 — 33); «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (за редакцією Я. Токаржевського), «Гетьман Пилип Орлик» Б. Крупницького, збірка «Мазепа» (2 томи, з документами), «Українсько-московські договори XVII — XVIII ст.» А. Яковліва та інші; присвячені історії 19 ст.: серед іншого праця М. Гандельсмана «Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską» й «Архів М. Драгоманова», т. І; українсько-російської війни 1920 стосуються: праця «Зимовий похід 1920 р.» О. Доценка і збірка документів «Зимовий похід 1920 p.», упорядкована П. Шандруком.

Матеріали до історії українського національного руху містять мемуари О. Лотоцького ( «Сторінки минулого», 3 тт., «У Царгороді»), 3-томник «З минулого», Л. Васілевського(«Мої українські спогади») та інші. Історії і праву Української Церкви присвячені праці О. Лотоцького «Українські джерела церковного права» і «Автокефалія». Кілька праць стосуються українського мовознавства і філології: про О. Потебню (К. Чеховича), «Карта українських говорів з поясненнями» І. Зілинського, про сучасну літературну мову під Совєтами (Р. Смаль-Стоцького) й інші.

Низку студій присвячено тогочасним відносинам в УРСР — демографічним (збірки «Українська людність СССР» і «Статистичні таблиці українського населення СССР за переписом 17. 2. 1926 p.») та економічним (збірки «Сучасні проблеми економіки України», «Праця в УССР» В. Садовського та ін.). Крім того Український науковий інститут видав в українському перекладі ряд богословських книжок; для опрацювання перекладів створено окрему комісію, яку очолював голова Автокефальної Православної Церкви в Польщі митрополит Діонісій (Валединський). З 1932 Інститут почав працю над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією П. Зайцева. З запланованих 16 томів вийшло 13 (серед іншого — переклади творів Шевченка на іноземні мови). Інститут видав переклад поеми А. Міцкевича «Пан Тадеуш» М. Рильського.

Загалом Український науковий Інститут видав понад 70 томів різних публікацій (у тому числі 54 томи «Праць»). Це була наукова продукція більша, ніж будь-якої іншої наукової установи на Західній Україні й на еміграції.