21. Особливості вживання дієслівних форм у діл.Мові.

Дієслово – повнозначна частина мови, яка означає дію або стан і відповідає на питання що робити? що зробити?

Дієслово як частина мови має 5 осн. граматичних форм:

1. Інфінітив - це початкова форма дієслова, яка називає дію безвідносно до діючої особи, часу, способу та стану. Формал. ознакою інфінітива є фіналь -ти (-ть), напр.: писати (писать), читати (читать), У с-мі діл. мовлення вживають, звичайно, неознач. форму дієслова із формантом -ти (паралельна форма на -ть пошир. в розмов. та худож. стилях). Маючи дієслівну лексичну семантику, інфінітив функціон. у позиціях 2 протиставл. одна одній частин мови - іменника та дієслова.

2.  Власне дієслова - це дієвідмінювані, або особово-часові та осо-бово-способові, форми, які є основними і типовими формами дієслова і найповніше подають його граматичні ознаки. Дієвідмінювання - це тип словозміни дієслів за особами в теперішн., майбутньому часі дійсного способу (І, II дієвідміна), особова парадигма дієслів наказового способу та зміна дієслів за родами в минулому часі та умовному способі.

3. Дієприкметник - це особлива форма дієслова, що виражає динамічну ознаку предмета за дією, яку він сам виконує (активні дієприкмет.) або яка на нього спрямов. (пасивні дієприкмет.). Активні діє прикмет. бувають теперішн. та минулого часу, утвор. відповідно від основ теперішн. часу дієслів недоконаного виду за доп. суфіксів -уч-/-юч- або -ач-/-яч та від основи інфінітива неперехідних дієслів доконаного виду за доп. суфікса-л-, напр.: контролюючий, терплячий; збанкрутілий.

4. Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, яка поясн. в реч. дієслово, вказуючи на додатк. дію: Не спитавши броду, не лізь у воду. Дієприсл. недоконаного виду утвор. від дієслів недоконаного виду першої відміни за доп. суфіксів -учи, -ючи (пишучи), другої відміни – -ачи, -ячи (летячи). До дієслів доконаного виду додають суфікс -вши, якщо основа закінч. на голосний (написати – написавши); -ши, якщо основа на приголосний (принести – принісши).

5. Предикативні форми на -но, -то - це незмінні форми дієслова, що виступ. головним членом (присудком) у безособових реченнях.

22. Класифікація мовних особистостей

Мовна особистість — індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення і сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності

Класифікація мовних особистостей вичерпної типології мовних особистостей ще не створено. Найприйнятнішою з них є типологія Ю.Караулова. Він подає структуру мовних особистостей, організованну на трьох рівнях.

Вербально-семантичний рівень. Передбачає нормальне володіння природною мовою. Це «власне» мовна компетенція.

Когнітивний рівень. Охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння — до знання, свідомості, процесів пізнання людини.

Прагматичний рівень. Охоплює мету, мотиви, інтереси, установки та інтенціональності. Цей рівень забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний перехід від оцінювання її мовленнєвої діяльності до осмислення мовленнєвої діяльності.

З огляду на особистісні риси індивідів С.Сухих виокремлює:

Гармонійний тип характеризується пластично-динамічною установкою, плановою поведінкою, втіленою в домінування чітких стратегій, що розвивається;домінуванням маркерів упевненості; позитивним ставленням до загальної теми спілкування; дотриманням соціальних схем і норм;

Конфліктний тип. Йому властива грубо-статична установка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуванні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови; відхід від соціальних норм і схем; домінування модальних маркерів зі значенням непевності, наявність іронії, сарказму.

Імпульсивний тип.  Характеризується бажанням отримати лідерство у спілкуванні, порушенням соціальних норм і схем, швидкою зміною точок зору на одне і те ж саме явище; схильністю до негативної оцінки соціальних чинників, швидкої зміни тем спілкування.