3. Дисидентський рух .

У своєму прагненні за будь-яку ціну втримати суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених верхівкою межах тоталітарний режим зайшов у конфлікт із інтелігенцією. Наслідком цього стала поява на рубежі 1950—1960-х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимагали від влади змін у політиці.

Дисидентський рух в Україні мав національний відтінок.

У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом (УРСС), організованим 1959 р. Л. Лук'яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що, як право, було зафіксоване у радянській Конституції. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 15 роками ув'язнення.

Політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Ворошиловграді (теп. Луганськ), Києві.

Відомою в цих колах стала праця літературного критика Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (використовуючи цитати Леніна і Маркса).

Дисиденти критикували русифікацію, цензуру, несправжні вибори, відсутність демократії, вимагали більшої самостійності для УРСР. Широкої підтримки в народі цей рух не мав, тому що, по-перше, зростав добробут, і, по-друге, до того ж всі пам’ятали сталінський терор.

В і́ктор Миха́йлович Глушко́в (24 серпня 1923, Ростов-на-Дону — 30 січня 1982, Москва) — піонер комп'ютерної техніки, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп’ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни. Глава радянської наукової школи кібернетики. Лауреат численних премій і нагород. Дійсний член АН СРСР, АН УРСР. Засновник Iнституту кiбернетики iменi В. М. Глушкова НАН України, який і очолював до 1982 р.

Мико́ла Миха́йлович Амо́сов (6 грудня 1913 — 12 грудня 2002) — учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії

Галузь наукових інтересів: кардіохірургія, судинна хірургія, трансплантологія, біокібернетика.

Вперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. Автор популярних книжок про здоровий спосіб життя.

Найпотужніший у СНД лінійний прискорювач електронів, створений у Національному науковому центрі "Харківський фізико-технічний інститут". Збудований у 1964 р.

Лінійні прискорювачі мають широкий спектр застосування як для наукових цілей, так і в практичному використанні.

Промисловість — виготовлення ізотопів хімічних елементів.

Медицина — стерилізація обладнання.

Онкологія — медичні лінійні прискорювачі використовуються як основний елемент радіотерапії та радіохірургії, в якості джерела рентгенівського випромінювання.

Наукові дослідження в області фізики, хімії, біології.

Лінійні прискорювачі використовуються для створення нейтронних генераторів для радіаційного дослідження матеріалів.

Сте́льмах Миха́йло Пана́сович (11 (24) травня 1912, с. Дяківці Вінницької області) — †27 вересня 1983) — український радянський письменник, драматург, фольклорист, творив у жанрі соцреалізму. Писав вірші, але починаючи 1940-их — у прозовому жанрі. Написав романи «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Автор поетичних книжок для дітей. Член Спілки письменників України. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932-33 та ОУН-УПА.

Василь Симоненко - український поет і журналіст, «шістдесятник».

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.

Лук'я́ненко Левко́ Григо́рович (*24 серпня 1928, с. Хрипівка Чернігівської області) — колишній дисидент та політичний в’язень, український політик та громадський діяч, народний депутат України. Письменник.

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931, Миколаївка, Донецької області) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, другий Міністр культури України (1992—1994). У минулому – відомий дисидент.

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Влада звинуватила І.Дзюбу у підриві дружби радянських народів, розпалюванні ворожнечі між українським і російським народами.

Лекція 25. Економічне становище УРСР у 70-х - на поч. 80-х рр.

План:

1. Ідеологічна криза радянського режиму .

2. Стан економіки - назрівання кризи .

3. Етносоціальні процеси та рівень життя .

1. Ідеологічна криза радянського режиму .

Після усунення з посади М. Хрущова на жовтневому 1964 р . пленумі ЦК КПРС лідером СРСР (до 1982 р.) став Л. Брежнєв.

Політично-ідеологічна криза радянського ладу назрівала протягом 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачало повне забезпечення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який передує комуністичному ладу. При цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» буде тривалим етапом.

В нових Конституціях СРСР 1977 р. та УРСР 1978 р. з’явилися статті, за якими Компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена партійна монополія на владу.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього виступав1-й секретар ЦК КПУ П. Шелест, який намагався відстоювати інтереси республіки в економічній, мовній і культурній сфері. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. В 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ (1972 – 1989 рр.) став В. Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, відданих В.Щербицькому.

При ньому остаточно сформувалась командно-адміністративна система влади в Україні з “телефонним правом” (управління здійснювалося не за допомогою законів, а наказів «зверху») та “блатом” (система особистих знайомств). «Телефонне право» та «блат» є попередниками сучасної корупції.