2.2. Релігійна етика Середньовіччя (і. Христос, а. Августин, ф. Аквінський, п. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (ф. Петрарка, л. Валла, н.Н. Макіавеллі, м.Монтень)

Перші концепції християнської етики сформовані у період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Моральна сутність християнства відображена в Нагорній проповіді І. Христа, яка закінчується моральним правилом: «…у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, поступайте й ви з ними …». Християнська мораль ґрунтується на ідеях теоцентризму, в ній моральність пов’язана з вірою в Бога, як вищого морального абсолюта. Етика І. Христа є етикою любові до Бога, до ближнього, особи до самої себе. Нащадком принципу християнської любові є нова невідома античності чеснота – милосердя.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а етика – з теологією. Для Августина Аврелія Бог є моральним законом, вищім благом, людина слабка, немічна тому мусить цілком довіритися Богу, в цьому виявляється провіденціалізм та фаталізм етики Августина. Аналізуючи основні моральні чесності християнства Августин виокремив три види гріхів: похіть плоті, похіть гордині, похіть очей, які спричиняють всі інші людські пороки. Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визначенням людської благодаті.

Виходячи з номіналістських установок, П’єр Абеляр критерієм моральної оцінки проголошує саму людину, її внутрішні переконання. Він відкидає спадкоємність гріха і вважає, що голос совісті людини вище за наказів Бога. Таким чином, Абеляр вперше в історії середньовіччя формулює суб’єктивістську етику внутрішніх переконань, яка має антитеологічну спрямованість.

За переконанням Фоми Аквінського моральність людини залежить від віри. У вченні про доброчесність та окремі чесноти Ф. Аквінський розкрив шляхи та засоби їх досягнення, висловив свій погляд на проблему свободу волі. Чесноти Ф. Аквінський поділив на розумові, моральні (справедливість, помірність, мужність) та богословські (віра, надія, любов). Він знайшов компроміс між визнанням визначеною наперед Богом долі особи і наявністю в неї свободи волі.

Етика епохи Відродження звільняється з-під релігійного впливу. Мислителі цього часу (Ф. Петрарка, Л. Валла, П.Д. Мірандола, М. Монтень) переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності людини. Ознакою етики стає принцип гуманізму, усвідомлення ідеї свободи як головного чинника людського буття, визнання можливості людини організовувати і контролювати своє моральне життя.

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (р. Декарт, б. Спіноза, п. Гольбах, ж-ж. Руссо, д. Дідро, і. Кант)

В етиці XVII-XVIII ст. виокремлюється раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза) та емпіричний (Т. Гоббс, Дж. Локк) напрями. Раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему етики, знайти універсальний етичний принцип з якого можна було б вивести вимоги моралі стосовно конкретних ситуацій. Моральність людини вони пов’язували з її розумовими інтелектуальними здібностями. На противагу раціоналізмові емпіризм розглядає мораль як сукупність чітко встановлених і загально відомих правил поведінки, оптимістично оцінюючи можливості виховання та його вплив на моральність людини.

Мислителі-просвітники (П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро) обґрунтовували систему етичних принципів на вірі в щасливе майбутнє людства, ідеях просвітництва, рівності людей і свободи особистості. Центральне місце в етиці цього часу займає теорія «розумного егоїзму», реалізація якої в відношеннях людей породжує гуманність і доброзичливість.

Німецька класична етика засновується на ідеях раціоналізму.

І. Кант першим розмежив сфери дослідження етики і психології, визнав автономію людини як суб’єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон – категоричний імператив: «чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу всезагального законодавства», проголосив особистість самоціллю (людину не допустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага), обґрунтував загальнолюдський характер моралі. Центральна категорія його етики «обов’язок», основою і джерелом якого є категоричний імператив.

Етика Г.В.Ф. Гегеля засновується на ідеях об’єктивного ідеалізму – моральність визначається світовим духом – духовною силою, яка мислиться як принцип усього сущого. Мораллю Гегель вважав стадію розвитку поняття «свобода». Він ототожнює мораль з внутрішніми переконаннями людини, які породжують як доброчесні, так і аморальні дії. Найважливішими категоріями моралі він вважав умисел і вину, намір і благо, добро і совість; моральністю – родину, громадянське суспільство, державу, тобто галузь громадянської етики.

Етична система Л. Фейєрбаха ґрунтувалась на засадах антропологізму, їй притаманні риси евдемонізму. Добро він вважав утвердженням щастя, а зло – запереченням до щастя. Принципово нового значення він надавав категорії «егоїзм», який розумів як любов людини до себе і до іншої людини, як прагнення індивіда присвоїти багатство людських сил, опредмечених у формах суспільної діяльності.