Розділ 1. Розлади аутичного спектра як особливий спосіб існування особистості

Особистість розвивається як єдине ціле, що має особливі закони, а не як сума окремих функцій, кожна з яких має особливу тенденцію розвитку

Л. С. Виготський

На сьогодні більшість авторів вважають, що аутизм є наслідком особливої патології, в основі якої лежить недостатність центральної нервової системи. Висунуто низку гіпотез щодо характеру цієї недостатності та її можливої локалізації; тривають інтенсивні дослідження з метою перевірки цих гіпотез, але однозначних відповідей доки немає. Відомо тільки, що в аутичних дітей часто виявляють ознаки мозкової дисфункції, а також порушення біохімічного обміну. Недостатність може бути викликана широким колом чинників: генетичною обумовленістю, хромосомними аномаліями, природженими обмінними порушеннями, патологією вагітності та пологів, наслідками нейроінфекцій тощо.

Найавторитетніші фахівці з питань аутизму (Г. Асперґер, Т. Пітерс, С. С. Мнухін, К. С. Лебединська, В. В. Лебединський, О. С. Нікольська та ін..) вказують на поліетиологію (численність чинників виникнення) розладів аутичного спектра та полінозологію (прояв у межах різних патологій).

На сьогодні загальновизнаним є термін „розлади аутичного спектра” (РАС), що об’єднує різноманітні порушення розвитку, для яких характерні аутичні прояви. Незважаючи на це, ставлення до аутизму (за застарілим уявленням) частіше за все зберігається як до синдрому (набору симптомів). У більшості наукових досліджень розкриття особливостей психіки дітей з РАС відбувається саме через конкретизацію численних ознак аутизму.

Численність неузгоджених між собою симптомів, які на сьогодні є начебто критеріями розпізнання розладів аутичного спектра, призводить до того, що термін “аутизм” стає діагнозом з невизначеним змістом і спричинює явище гіпердіагностики. У теоретичних розробках і діагностико-корекційних підходах не має одностайності й узгодженості щодо технологій та методик, які б давали можливість з’ясувати сутність аутизму. Суттєвим недоліком є й те, що у підходах до вивчення аутизму в нашій країні переважає медична парадигма, поняття, розробки і підходи якої неправомірно переносять у сферу спеціальної психології та корекційної педагогіки.

Незважаючи на велику численність методів і підходів, слід зазначити, що їх зазвичай підбирають хаотично, у залежності передусім від знань і умінь фахівців, а не від потреб дитини. Спостерігається обмеженість у корекційній роботі тільки одним (начебто універсальним) методом, або навпаки – орієнтир на еклектичний підхід з відсутністю необхідного взаємозв’язку між діагностичними висновками і принципами побудови індивідуальної програми розвитку дитини.

На нашу думку, жодний з методів не є хорошим чи поганим сам по собі; доречність його застосування має сенс тільки за таких двох умов:

1. чи може він допомогти конкретній дитини на даний момент її розвитку (це питання стану сформованості психічної організації дитини, визначення зон її актуального та найближнього розвитку, за що відповідає наукова діагностика);

2. чи здатен фахівець правильно застосувати цей метод (питання рівня підготовленості, професійних і особистісних якостей фахівця).

Зрозуміло, що ефективність психолого-педагогічної роботи залежить як від об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. До об’єктивних чинників відносять:

• ступінь важкості ускладнень у розвитку дитини;

• чіткість поставлених корекційних задач;

• особливості організації корекційно-розвивального процесу;

• професійний і особистісний досвід фахівця.

До суб’єктивних факторів можна віднести: настановлення батьків щодо психолого-педагогічної корекції; їх ставлення до фахівців, які здійснюють цю корекцію тощо.

Важливо з’ясувати, що розлади аутичного спектра не є простою механічною сумою окремих труднощів: тут прослідковується певна закономірність дизонтогенезу, що охоплює увесь психічний розвиток дитини.

На нашу думку, діти з РАС принципово вирізняються від дітей усіх інших категорій тим, що у них нема соціальних якостей, які для звичайних дітей є вродженими: дивитися в очі, наслідувати міміку і рухи губ при промові звуків, віддзеркалювати емоційні реакції, радіти контакту з іншою людиною тощо.

Будь-яка дитина, і не тільки із звичайним типом розвитку, але й з будь-якими іншими психофізичними особливостями, цікавиться навколишніми (особливо – близькими) людьми, спостерігає за ними, реагує на їхні прояви, бажає їхньої уваги, звертається до них з проханням, питанням або бажанням розділити свою цікавість, знайти розраду. Діти ж з аутизмом з самого малку справляють враження самодостатніх, таких, яким люди нецікаві і непотрібні, або потрібні тільки у крайніх випадках, наприклад, за необхідності задовольняти елементарні потреби. У зв’язку з цією особливістю аутичних дітей йдеться їхню інтактність (нечутливість, незалученість) щодо контактів з дорослими, відсутність їхнього відгуку, діалогу з іншими людьми.

Брак соціальних функцій призводить до складнощів взаємодії та комунікації з ними. Порушення процесу спілкування при аутизмі виявляється переважно у таких двох різновидах, як комунікативний дефіцит (гіпокомунікативність із заниженою цікавістю до довкілля, уповільненням встановлення вербальних і невербальних контактів відсутністю прагнення висловити свої бажання вокалізацією, поглядом, мімікою чи жестами), чи, навпаки, комунікативна екзальтація (надлишкова гіперемоційність у контактах, «прилипли вість», конфліктність, розгальмованість) [9]. В обох різновидах порушена мотиваційна складова мовленнєвого спілкування. При загальному порушенні розвитку цілеспрямованого комунікативного мовлення можливе захоплення окремими мовленнєвими формами, постійна гра звуками, складами і словами, римування, співи, декламування віршів. невміння оцінити ситуацію, вийти за її межі, оцінити з боку; невміння поставити себе на місце іншого; відсутність співпереживання.

Друга фундаментальна особливість осіб з аутизмом стосується їхнього сприймання навколишнього світу. Вони схоплюють реальність вибірково, не ув’язують її деталі у загальну картину, сприймають довкілля як незрозуміле і загрозливе. Для того, щоб уберегтися від руйнівної сили довкілля, діти з аутизмом несвідомо починають захищати себе – перекривають, заблоковують свої канали сприймання навколишнього світу. Це виявляється у таких проявах, як закривання руками очей, вух, прагненні сховатися, а також – у тілесній напрузі, створенні захисного панцирю, блоків, що призводить до нерівномірного тонусу. Несформованість тонічної регуляції як базової властивості організму своєю чергою унеможливлює продуктивний розвиток такої дитини, підтримує її аутичність: гіперфокус уваги, тривожність і страхи, стереотипні прояви, блокування мовлення тощо.

Слід зазначити, що на сьогодні аутизм відносять до дефіцитарих форм психічних порушень, акцентуючи увагу на тому, чого у дітей з розладами аутичного спектра немає, що у них НЕ так, як у норми. Узагальнюючи характерні для дітей з аутизмом, можна надати такий перелік “негативних” ознак аутизму. Це:

1) відсутність: а) адекватності; б) здатності використовувати мовлення і жести з комунікативними цліями; в) рефлексу наслідування; г) розвиненої емоційноїі; д) здатності до відгуку (на різних рівнях) е) уміння ставити себе на місце іншої людини; ж) Я-висловлювань; з) цікавості до довкілля; к) відчуття небезпеки та болю; л) уяви, почуття гумору, розуміння підтексту.

2) наявність таких проявів, як: а) страхи; б) аутичні захисти; в) психо-емоційна напруга; г) стереотипії (махи руками, трясіння мотузкою, стрибки, розгойдування тулуба, повторювані звуки, певні ритуали або застрягання на якійсь темі); д) «самодостатність», гра наодинці; е) неадекватні прояви; ж) компульсивна та ритуальна поведінка (навмисне дотримання деяких правил: розташування об’єктів певним чином, виконання повсякденних занять в одному порядку і в той самий час, дотримання незмінної дієти або ритуалу надягання одягу тощо); к) аутоагресія (активність, що призводить (або здатна призвести) до поранення самої людини, наприклад, укуси самого себе); л) обмежена поведінка (вузькосфокусовані прояви, за яких інтерес людини або її активність виявляють жорству вибірковість і однотипність).

Парадоксальність психічної організації аутистів виявляється передусім у тому, що маючи, наприклад, здібності до сприймання складних форм, спритність у рухах, а також уміння говорити і багато чого розуміти, така дитина не прагне використовувати свої можливості у реальному житті, у взаємодії з дорослими та іншими дітьми. Ці здібності і уміння частіше за все знаходять свій вираз лише у сфері дивних стереотипних занять і специфічних інтересів дитини.

Для нашої країни цінним є досвід закордонних фахівців, які мають десятирічні традиції продуктивного залучення дітей з аутизмом до загальноосвітнього простору.

У психолого-педагогічному вивченні дітей з аутизмом важливо зосереджуватися не на негативних ознаках таких дітей, а на особливостях їхньої унікальної психічної організації, як то:

• специфіка сприймання довкілля: наявність певних стійких домінант серед усього розмаїття зорових, слухових чи тактильних стимулів;

• незвичність системи сигналів для комунікації з іншими, власна мова;

• схоплення інформації від людини без прямого погляду на неї, завдяки периферійному зору, вибірковість у ставленні до людей;

• кмітливість, переважання невербального інтелекту;

• любов до порядку і завершеності, здатність зрозуміти чітко визначені алгоритми і правила і постійно дотримуватися;

• високорозвинена механічна пам’ять;

• вміння орієнтуватися за візуальними стимулами: малюнками, картинками, піктограмами, графіками тощо;

• здатність зацікавитися чимось незвичним;

• тонке відчуття емоційного стану іншої людини, розуміння того, з ким я як можна себе поводити;

• розвинений музичний слух (у більшості випадків);

• уміння чітко орієнтуватися у просторі і часі.

Названі сильні ознаки особистості дитини з аутизмом мають спонукати фахівців бути уважними до неповторних проявів дітей з аутизмом та враховувати їх в процесі здійснення психолого-педагогічного впливу, що уможливлює налагодження з продуктивної комунікації з цими дітьми.

РОЗДІЛ 2.