1.Чернігово-Сіверська земля у х–хііі ст.

Територіально оформившись ще за заповітом Ярослава Мудрого у 1054 р., Чернігово-Сіверська земля остаточно виділилась після Любецького з'їзду князів 1097 р. Після часткового послаблення у другій половині XII ст. авторитету Київського князівства, що постійно переходило з рук в руки, та відсунення на другорядні позиції Переяславського, Чернігово-Сіверська земля починає безсумнівно домінувати у Середньому Подніпров'ї як одна з найбільших держав Східної Європи. Навіть після відокремлення у 1127 р. МуромоРязанського князівства вона за площею поступалася лише Новгородській землі, а за кількістю населення, як переконливо свідчать результати археологічних досліджень, перебувала, вірогідно, на першому місці. В епоху свого розквіту, в XII-XIII ст., її територія обіймала величезні простори на стику сучасних України, Білорусі та Росії, від Підмосков'я на півночі до гирла Десни та верхів'їв Сіверського Донця на півдні, від Клечеська та Случеська на заході до Курська на сході. Писемні джерела нараховують тут до середини XIII ст. понад 60 літописних міст — майже кожне п'яте з відомих на той час на Русі, а загальна кількість городиш даньоруського часу сягає майже 400, або складає понад 25% від врахованих А.В. Кузою в цілому 10. Чимало було й пам'яток сільського типу: суцільне картографування археологічних старожитностей свідчить, що лише на території центральних районів Чернігово-Сіверської землі, в межах Середнього та Нижнього Подесення, нараховується понад 500 селиш. X-XIII ст." У регіонах, найбільш придатних для господарської діяльності(за винятком суцільних лісових масивів чи багаточисельних на Поліссі непрохідних боліт), щільність розташування давньоруських населених пунктів становить приблизно 1/10 кв. км 12, а в окремих районах (навколо Чернігова, Любеча, Сновська, Листвена тощо) - навіть 1/5 кв. км, тобто вдвічі вище 13.Історичним центром Чернігово-Сіверської землі був Чернігів, процес генези якого розпочався приблизно 1300 років тому. Розташоване на високому мисі, що виступав у заплаву Десни при впадінні в неї ріки Стрижень і був своєрідним природним фокусом найближчої просторової структури, місто, подібно Києву на Дніпрі, служило потужним замком, що наміцно закривав майже весь величезний басейн Десни (площа 88,9 тис. кв. км.). У XII-XIII ст. місто переживає епоху свого найвищого підйому. В цей час за рахунок приєднання північно-східної ділянки мису (впритул до берегу р. Стрижень), куди був перенесений князівський двір, майже на третину збільшилась площа дитинця: він обіймав відтепер близько 16 га. Дитинець з трьох боків широким півкільцем охоплювали окольне місто (40 га) та Третяк (біля 20 га), що мали самостійні лінії укріплень. Потужною оборонною системою було обведене передгороддя, загальною площею майже. 325 га. Біля підніжжя дитинця та Третяка розкинувся Поділ (біля 50 га), значна частина якого також мала свої укріплення. Таким чином загальна площа Чернігова на початку XIII ст. перевищувала 450 га, що дозволяє вважати його одним з найбільших міст у тогочасній Європі. За межами міста розташовувалися заміські монастирі, численні князівські та боярські села. Високого рівня розвитку досягла культура: в Чернігові формувалася власна архітектурна школа, велося своє літописання, складалися билини, створювалися шедеври ужиткового мистецтва.Незважаючи на формальний поділ на два уділи та окремі внутрішньородові чвари, чернігівські і новгород-сіверські князі виступали переважно єдиним фронтом, а після припинення у 1166 р. династії Давидовичів взагалі виявили рідкісну на ті часи згуртованість та майже монолітну єдність у відстоюванні родових інтересів, що дозволяло чернігівським Ольговичам неодноразово досягати видатних, хоч інколи і короткочасних успіхів у боротьбі за вплив та владу на Русі. Це є переконливим свідченням помилковості висновків багатьох істориків (В. Соловйов, Б. Рибаков та. ін.) про повну децентралізацію Чернігівського князівства у цей час 14. Одним із яскравих доказів визнання їх загальноруського авторитету є існування в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських партій чи угруповань. Проте, на відміну від інших гілок династії Рюриковичів, чернігівські князі прагнули не до повного відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва, але під своїм проводом. Тому вже Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) та його син Святослав Всеволодович (1177-1194 рр.), реалізувавши свої претензії на київський стіл, миттєво перетворювалися, як відзначає П. Толочко, з колишніх опозиціонерів на послідовних прибічників загальноруської єдності, спрямовуючи головну свою енергію на підпорядкування якомога більшої кількості князівств своїй владі