3.7. Самовиховання військовослужбовців: сутність і методи
3.7.1. Сутність і модель самовиховання військовослужбовців
3.7.2. Методи самовиховання військовослужбовців
Ключові слова та терміни
Самовиховання, самопізнання, самооцінка, самоконтроль, самонаказ, самопереконання, самоконтроль та самоаналіз.
3.7.1. Сутність і модель самовиховання військовослужбовців
Самовиховання в ЗС України є важливим показником їхньої боєздатності, адже лише завдяки самовихованню можна створити не тільки стійку й обґрунтовану мотивацію до військової служби (як і до будь-якої діяльності взагалі), але й набути вміння та навички, необхідні для військової діяльності, яка потребує максимальної напруженості і протікає в екстремальних умовах, коли без вміння володіти собою годі й чекати успіху.
Збройні Сили є специфічною інституцією, де процес самовиховання, по-перше, пов’язаний з особливим режимом, регламентацією життя військовослужбовця, жорсткою військовою дисципліною; по-друге, сама військова діяльність – це складний вид діяльності, яка включає й ігровий момент, і навчання, і працю; по-третє, на самовиховання впливає різниця між так званими офіційними нормами та неофіційними; по-четверте, існує різниця між цінностями, що засвоїв військовослужбовець в цивільному середовищі, з якого походить, і, власне, вимогами, які висуваються до нього в ЗС України. Такими є специфічні властивості, які впливають на процес самовиховання і потребують такого ж особливого підходу до трансформації цього процесу в ефективний процес формування особистості військовослужбовця.
Концепція самовиховання у військовій психології пов’язана в першу чергу з розумінням процесу розвитку психіки військовослужбовця. Аналіз цього процесу показує, що важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці (цей вік є призовним віком водночас) є самовиховання, яке знаходиться в залежності від виховання в цілому, військового виховання зокрема, та розвивається за своїми особистими законами.
Не відкидаючи важливості природно-генетичних особливостей людини, особистістю людина не народжується, а формується під впливом суспільних умов життя. Це підтверджується психологічними та педагогічними дослідженнями, які показують, що суспільні відносини та процес виховання не тільки формують у людини передумови самовиховання, але й в подальшому безпосередньо відображаються на процесі самовиховання: людина або приймає навколишню дійсність, або лише зовнішньо пристосовується до неї, або діє на противагу ній. Завжди, таким чином, існує певний зв’язок з “навколишнім світом”, тобто суспільством із його організованим та стихійним впливом.
Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають джерелом самовиховання релігійне начало, опору на Бога (І. Мюлер), спадкоємні сили, які розгортаються в процесі життя людини (А. Буземан, В. Штерн), Ж. Марітен пропагує “свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно до суспільних умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона саме з себе робить”. Екзистенціалізм (від латин. existentia – існування), представником якого є Ж.П. Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає людину „первісною реальністю”, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне духовне начало”. Ці течії абсолютизують автономність самовиховання, роль власних зусиль людини в розвитку своєї особистості.
На відміну від перерахованих вище поглядів на процес самовиховання ряд авторів вважає, що слід враховувати різні аспекти аналізу зв’язків самовиховання із зовнішніми умовами (оточення особистості, пануючих в ньому норм та правил поведінки). Вплив зовнішніх умов на особистість відбувається через внутрішній світ людини, який може перешкоджати їх впливу на процес самовиховання. Треба враховувати, що людина, удосконалюючи себе, набуває нові можливості як керування собою, так і впливу на навколишнє середовище, з тим, щоб пристосувати його до своїх потреб.
У процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини із зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває можливість змінити деякі особисті потреби, запроси і, таким чином, впливати на характер взаємовідносин з зовнішнім світом, а не тільки намагатися підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.
Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від зовнішніх умов. В той же час здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість самостійно, згідно зі своїм світоглядом, із врахуванням конкретної обстановки визначати спрямованість самовиховання. Самовиховання, таким чином, є важливою рушійною силою розвитку психіки людини, це – свідомий цілеспрямований процес формування і розвитку особистості, який відкриває новий етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.
У вітчизняній педагогічній та психологічній літературі у визначенні поняття “самовиховання” існують декілька розбіжностей, але всі автори згодні, що самовиховання пов’язується з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей та нівелювання негативних рис. Так, наприклад, О.Г. Ковальов вважає, “що самовиховання в вузькому смислі – це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних властивостей, які відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку”. А.І. Кочетов самовиховання розглядає “як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, цілями та інтересами самої людини формуються спроектовані нею сили та здібності”. Л.І. Ігнатовський розглядає самовиховання як “зусилля людини, які спрямовані на засвоєння особистістю багатоманітного соціального досвіду та ствердження себе як особистості, на формування таких моральних якостей, які відповідають суспільному моральному ідеалу і ...сприяє виконанню намічених життєвих цілей”. Останнє визначення найповніше відображає мету самовиховання військовослужбовця, тому що саме в ньому важливе місце займає відповідність цього процесу виховному ідеалу ЗС України – формуванню високопрофесійного військовослужбовця, який свідомо виконує свій обов’язок із захисту Вітчизни та народу України.
Військова педагогіка особливо підкреслює, що даний процес, особливо в період активного формування потреби у самовихованні, повинен проходити під контролем вихователів. Шляхом спостереження, співбесід, індивідуального контролю, індивідуальної допомоги, висування індивідуальних вимог, ставлення індивідуальних завдань, листування з батьками, заохочень командир повинен формувати позитивну мотивацію до самовиховання, яке б сприяло формуванню активної життєвої позиції військовослужбовця з високими ідеалами, які б допомагали ставити та виконувати поставлені цілі самовиховання. Аналізуючи вище перераховані форми роботи офіцера з підвищення ефективності процесу самовиховання військовослужбовців можна підкреслити, що широкі можливості для регулювання самовиховання у військовому колективі пов’язані з існуванням суворого режиму, який слід уміло використовувати для набуття самодисципліни, точності, послідовності. Іншою можливістю армійського середовища є широка можливість використання ігрового моделювання, яке безпосередньо включено до навчально-виховного процесу. Потрібно зацікавити і стимулювати ініціативу військовослужбовця, аргументовано показати важливість і корисність такого роду діяльності. Суттєвим тут є поєднання ініціативи і дисциплінованості військовослужбовця у наближених до бойових умов і, такими чином, ввести у процес виховання та самовиховання динамічний елемент, стимулювати вміння військовослужбовця використовувати набуті знання і навички у практичній діяльності.
Ефект виховного впливу, який роблять вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що б дало їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування військовослужбовцями рядового складу.
Процес власного самовиховання військовослужбовці весь час повинні узгоджувати з виховним процесом у підрозділі та частині, зокрема, дієвим становленням кореляції досягнення певних успіхів із результатами запланованих до певного часу офіційного підбиття підсумків.
Підсумовуючи можна сказати, що самовиховання – це цілеспрямована, активна, організована діяльність військовослужбовців щодо систематичного формування та розвитку в себе позитивних та викоріненню негативних якостей особистості згідно з усвідомленими потребами відповідати вимогам військової служби та діяльності із особистою програмою розвитку.
Г
оловною
метою самовиховання військовослужбовця
на сучасному етапі є досягнення ним
ідеалу воїна-професіонала, воїна-патріота.
Мотивами самовиховання є наступні
фактори: життєві спрямування
військовослужбовця, потреба діяти
згідно з нормами моралі та вимогами
статутів, розуміння необхідності
переборення труднощів несення військової
служби тощо.
Як і процес виховання, процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого є в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належать до однієї особи. Процес самовиховання військовослужбовців має основні етапи:
Усвідомлення вимог до своєї військово-професійної діяльності.
Самопізнання, критична самооцінка своєї діяльності та поведінки.
Планування роботи над собою, вироблення програми та правил поведінки.
Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.
Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій, поведінки.
У літературі існує декілька підходів до принципів самовиховання особистості. Загалом всі автори приходять до думки, що вони в узагальненому вигляді збігаються з основними принципами виховання взагалі та військового виховання зокрема. До них відносять:
- принцип єдності виховання та самовиховання;
- принцип цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;
- принцип демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі, формування активної життєвої позиції;
- принцип єдності самовиховання та наукового світосприйняття;
- принцип самовиховання з позицій військового товариства;
- принцип активності та позитивного спрямування самовиховання військовослужбовців;
- принцип взаємозв`язку морального виховання та самовиховання із практикою будівництва незалежної України та її Збройних Сил, військовою діяльністю;
- принцип єдності виховання, самовиховання та діяльності.
Основними методами самовиховання є: самопізнання, самооцінка, самоусвідомлення, самонаказ, самоаналіз, самоконтроль, самоорганізація життя та діяльності.
До прийомів самовиховання відносяться: самопорівняння, самозобов’язання, самозапевнення, самонавіювання, самотренування, самопримушення, самозвіт, самоінструктування, аутотренінг, наслідування.
До числа найважливіших внутрішніх передумов, які визначають ефективність самовиховання військовослужбовців, автори російського підручника “Военная психология и педагогика” (1998 р.) відносять потреби та мотиви, які спонукають військовослужбовців до роботи над собою; розвиток самосвідомості та самокритичність, які дозволяють об’єктивно оцінювати свої переваги та недоліки; здорове почуття самоповаги, яке не дозволяє відставати від інших та вимагає бути на висоті положення; певний рівень розвитку волі, навичок самоконтролю та вольового саморегулювання; знання теорії самовиховання та володіння методикою роботи над собою; свідома установка на різнобічне самовиховання; психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і систематичної роботи із самовиховання.