4.3.2. Педагогічна техніка військового педагога

Четвертий елемент педагогічної майстерності – емоційна стабільність – на їхню думку, становить педагогічна техніка як форма організації поведінки педагога. Педагогічна техніка − це конкретний інструментарій, навички та вміння організації й проведення різноманітних дидактично-виховних заходів. За відсутності або недостатнім розвитком інші елементи педагогічної майстерності залишаються нереалізованими. Педагогічна техніка − це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент дидактично-виховного впливу, це конкретні прийоми та способи володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою, уявою та ін.), а також методи впливу на інших (вербальними та невербальними засобами).

Відповідно до цих критеріїв визначаються кілька рівнів в оволодінні педагогічною майстерністю:

- елементарний рівень − педагог володіє лише окремими якостями професійної діяльності;

- базовий рівень − педагог володіє основами педагогічної майстерності (це рівень, характерний для випускників педагогічних інститутів);

- досконалий рівень характеризується чіткою спрямованістю дій педагога, їх високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні;

- творчий рівень характеризується ініціативністю, творчістю у професійній діяльності. Педагог самостійно конструює оригінальні, педагогічно доцільні прийоми взаємодії. При цьому його діяльність базується на результатах рефлексивного аналізу.

Педагогічна техніка – це комплекс різних навичок та вмінь, прийомів і засобів, за допомогою яких військовий педагог ефективно впливає на тих, хто навчається, у процесі навчально-виховної роботи.

Про необхідність поєднання знань з практичними прийомами та способами видатний німецький педагог А. Дістервег висловився так: “...Зі знанням обов’язково повинні бути пов’язані вміння”.

У зміст поняття “педагогічна техніка” включають дві групи компонентів:

- перша група компонентів − це уміння педагога управляти своєю поведінкою: володіння своїм організмом (міміка, пантоміміка); управління емоціями, настроєм (зняття надмірної психологічної напруженості, формування творчого самопочуття); соціально-перцептивні уміння (увага, спостережливість, уява тощо); техніка мови (дихання, постановка голосу, дикція, темп мови тощо);

- друга група компонентів педагогічної техніки пов’язана з умінням впливати на особистість і військовий колектив та розкриває технологічний бік процесу навчання і виховання: дидактичні, організаційні, конструктивні, комунікативні уміння; технологічні прийоми висування вимог, управління педагогічним спілкуванням, організації різноманітних творчих колективних справ тощо.

Ці дві групи компонентів педагогічної техніки мають доповнювати одна одну. Наприклад, А.Піз у своїй книзі “Язык телодвижений. Как читать мысли по жестам” докладно викладає основні прийоми визначення думок інших людей згідно з їх мімікою та пантомімікою та звертає особливу увагу на цей аспект будь-якої людської діяльності. Надзвичайної важливості ці уміння набувають у педагогічній техніці. А. Піз підкреслює те, що наша міміка і пантоміміка дають близько 80% інформації, що пов’язана з підсвідомістю людини, тому що вони є проявом підсвідомих імпульсів поведінки будь-якої людини. Людина більше вірить тому, що бачить, а не тому, що чує.

На рис. 4.7 – 4.9 нами показано різновиди поглядів, на які повинні зважати військові педагоги.

Міміка − це мистецтво людини виявляти свої думки, почуття, психічний стан та інші стани за допомогою виразних рухів м’язів обличчя. В міміці воїна яскраво виступають і частково здійснюються мимовільно його емоції, наприклад, радість, сум, гнів тощо. У зв’язку з цим, як свідчить американський психолог Д.Г. Скотт, вираз обличчя і погляду на людину має більший вплив, ніж слова. Образно кажучи, обличчя й очі – це дзеркало душі, через яке педагог може докладно пізнати психічний стан воїна, його почуття, ставлення до навчально-виховних впливів, усвідомлення отриманої інформації тощо. Так само, тільки навпаки, воїн може стежити за психічним станом педагога. Звідси педагогу слід навчитися керувати своєю мімікою, спрямовувати її на доповнення виразності слів та інших власних дій.

На рис. 4.10 – 4.17 нами показано деякі пози, що повинні підказувати військовому педагогові реакцію тих, хто навчається, на його діяльність і впливи.

Міміка обов’язково має супроводжується пантомімікою. Пантоміміка − це виражальні рухи всього тіла людини або окремих його частин, пластика тіла. Вона буває довільною і мимовільною та є зовнішнім виявом внутрішніх психічних станів людини. Пантоміміка допомагає педагогу виділити основне, намалювати образ. Жести, тобто пантоміміка, бувають описовими та психологічними. Перші допомагають педагогу більш образно довести до воїнів зміст матеріалу, що викладається, другі − спрямовані на показ внутрішнього емоційного стану педагога, тобто вони показують його почуття.

Особливе місце у педагогічній техніці посідає мова педагога, яка має бути докладною, ясною, образною і в той же час − конкретною і змістовною. Володіння мовою − це велике мистецтво. Наприклад, В.О. Ключевський підкреслював, що гармонія душі та слова − це дуже важлива і часом нерідко фатальна проблема для педагога. Письменник К.Г. Паустовський, згадуючи свого шкільного вчителя історії Клячина, особливо підкреслював його вміння оповідати: “він кидав слова як грудки глини” і “ліпив ними живі статуї”.

Техніку мови педагога можна підсилювати за допомогою правильного дихання, постановки голосу, дикції та ритміки. Класичним прикладом цього є досвід А.С. Макаренка. Усім відомі його слова: “Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити “Йди сюди” з 15–20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба.” Тобто педагог повинен так спілкуватися, щоб вихованці відчули в його словах волю, культуру, особистість.

В.О. Сухомлинський розвивав ідеї А.С. Макаренка і розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. Він вважав, що слово педагога не може бути брутальним і нещирим.

Наступний елемент педагогічної техніки − це уміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і станом тих, хто навчається. К. Роджерс цей компонент визначає як уміння створити атмосферу психологічної підтримки в навчальній аудиторії. Пристосовуючи ці вміння до військово-педагогічного процесу, можна визначити його таким чином: педагог має створити таку інтелектуальну та емоційну обстановку в аудиторії, щоб у ній панувала атмосфера психологічної підтримки.

Для цього він має керуватися такими правилами:

- із самого початку навчального процесу і протягом нього демонструвати воїнам свою довіру до них;

- допомагати воїнам у формуванні та уточненні дидактичних і виховних цілей як кожного окремого заняття, так і військового навчально-виховного процесу;

- завжди виходити з того, що кожен воїн має мотивацію до учіння;

- виступати для воїнів джерелом різноманітного життєвого досвіду, до якого завжди можна звертатись за допомогою, коли треба;

- бути таким для кожного воїна;

- розвивати вміння відчувати емоційний настрій аудиторії та вміти його розшифровувати;

- бути активним учасником групової взаємодії;

- відкрито виражати в аудиторії свої почуття;

- намагатися до емпатії;

- добре знати самого себе.

Безперечно, цього не можна досягти, коли в офіцера (сержанта) відсутні спостережливість, увага, уявлення. Обличчя й очі воїна для військового педагога мають бути відкритою книгою, з якої він черпає знання про його емоційно-вольовий стан, наміри, бажання тощо.

Наступний компонент педагогічної техніки стосується технології здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, уміння вживати їх на високому методичному і змістовному рівні. Прийоми та способи педагогічного впливу є досить різноманітними, деякі з них було викладено у главах цього посібника, які присвячено основним методам навчання військовослужбовців ЗС України.

Військовий педагог, просто кажучи, має досконало володіти як традиційними, так і активними методами навчання. Рівень володіння цими дидактичними прийомами та способами свідчить про зрілість педагога і практично показує його майстерність у цій галузі діяльності.

Напевно, під час здійснення цих заходів військовий педагог має керуватися наступними ідеями педагогів-новаторів: Ш.О. Амонашвілі, І.П. Волкова, Є.М. Ільїна, С.М. Лисенкової, В.Ф. Шаталова та інших про те, що учіння має бути без примусу і базуватися на ідеях важкої мети, опори, вільного вибору, випередження, великих блоків, відповідної форми, самоаналізу, особистісного підходу. Якщо ці цілі є у діяльності педагога, це свідчить про високій рівень його зрілості і про те, що він знаходиться на правильному шляху. Безумовно, майстерність військового педагога має виявитися не у механічному створенні копії цих ідей, а у творчому їх використанні. Найголовніше в їх досвіді − це ідея, яку слід зрозуміти та творчо використати у своїй діяльності. Отже, теоретичний і практичний рівень опанування офіцером (сержантом) педагогічного досвіду людства становить методологічну і технологічну основу його педагогічної діяльності та є важливою передумовою поступового просування до вершин педагогічної майстерності. Напевно, для інших видів людської діяльності цього було б досить для досягнення професійної майстерності, але для педагогічної діяльності − замало. Це пов’язано із двома чинниками: суб’єктами військово-педагогічного процесу, які є активними істотами з притаманними тільки їм індивідуально-психічними якостями, життєвим досвідом, намаганнями, мотивами, мотивацією тощо; по-друге, особистісними якостями та рисами військового педагога, які накладають особливий відбиток на його діяльність і можуть підсилити ефект його роботи або звести нанівець усі його намагання.

Напевно, слід зробити одне суттєве зауваження: педагогічна діяльність – це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До неї можна допустити тільки тих осіб, які мають талант та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності. В іншому разі, як завжди, маємо те, що маємо. Слід враховувати такий аспект педагогічної діяльності: у складних умовах життєдіяльності військ основним інструментом педагогічного впливу на воїнів є особистість військового педагога, його військово-професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості. Тут доречно навести слова К.Д. Ушинського про те, що вихователь має бути сильною особистістю. Він покликаний виховувати сильних людей, міцних душею і тілом, із глибиною пізнання і молодістю, щедрістю душі та ненавистю до казенного та нелюдяного.

Які ж особистісні якості повинен мати педагог, щоб успішно займатись педагогічною діяльністю? Військово-педагогічна практика, передовий досвід педагогів-новаторів сучасності, висновки та рекомендації сучасних концепцій навчання і виховання, опрацювання провідних наукових шкіл свідчать про те, що такими якостями є:

- педагогічні здібності;

- педагогічна спрямованість та її гуманістичний характер;

- педагогічно спрямоване спілкування;

- педагогічна творчість.

Заслугою авторів підручника “Педагогічна майстерність” є те, що вони педагогічні здібності виділили як один із основних елементів педагогічної майстерності. С.У. Гончаренко під педагогічними здібностями розуміє “сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення, ...є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії”²⁰.

Безперечно, видатний педагогічний талант, як і військовий, політичний, артистичний чи інженерний, зустрічається досить рідко. Це свідчить про те, що така діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша особливість – це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності та міцне бажання нею займатися. Він водночас має бути чутливим психологом, тобто, кажучи словами Н.В. Кузьминої, – це чуттєвість до об’єкта навчально-виховного процесу і ставлення до нього як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів. Хоча, заради справедливості, слід наголосити, що і не кожен досягає на цій ниві суттєвих результатів. Причина? Безумовно, відсутність мотивації педагогічної спрямованості. Отже, педагогічні здібності мають розвиватися на основі педагогічних інтересів, бажань, намагань, певних педагогічних ідеалів.

Автори вищеозначеного підручника “Педагогічна майстерність” виділяють шість основних визначальних здібностей особистості, які сприяють педагогічній діяльності: комунікативність, перцептивність, динамізм, креативність, оптимістичне прогнозування й емоційна стійкість. Деякі ці складові потребують уточнення. Але найважливіше тут − це ідея, про яку можна дискутувати, полемізувати. З авторами цього підручника можна погодитись у тому плані, що здатності до педагогічної діяльності можна виявити шляхом визначення темпів опанування професійними педагогічними знаннями, наскільки глибоко і міцно майбутній педагог оволодіває основними прийомами та способами педагогічної діяльності. Тут виступає у сукупності вся психіка особистості, яка має суттєве психолого-педагогічне забарвлення, і людина від цієї діяльності отримує велике задоволення, почуття реалізації життєвих намагань і перспектив, бачить шляхи подальшого самовдосконалення в цій складній, але дуже потрібний та почесній діяльності.

З вищеперелічених основних провідних педагогічних здібностей особистості, які сприяють педагогічній діяльності, можна погодитися з чотирма, окрім комунікативності та творчості.

Комунікативність − це одна з головних властивостей особистості, яка становить, по-перше, основу формування особистості, по-друге, є підвалиною будь-якої діяльності, особливо педагогічної, по-третє, усі сучасні концепції навчання ґрунтуються на демократичному, рівноправному і гуманному спілкуванні. Власне, характер цього спілкування надає їм особливого значення: високу емоційну насиченість, виразний виховний відтинок, особистісно-гуманний підхід до об’єктів навчально-виховного процесу та ін. Цих обставин, на думку автора, досить достатньо для того, щоб вважати комунікативність окремою важливою і суттєвою властивістю особистості педагога, яка є однорідним поняттям поряд із педагогічними здібностями та творчістю.

На рис. 4.18 показано зони спілкування, які треба враховувати офіцеру (сержанту) у своїй діяльності.

Рис. 4.18. Зони спілкування офіцера (сержанта)

Педагогічне спілкування − це різноманітні форми психологічної взаємодії військового педагога з тими, хто навчається, як під час занять, так і поза ними, які спрямовані на спільне вирішення навчально-виховних завдань, формування і всебічний розвиток їх особистості, створення умов для реалізації їхніх творчих здібностей та індивідуальності. У зв’язку з цією дефініцією педагогічного спілкування мудрими є слова Ш.О. Амонашвілі, що спілкування є основою, і сутністю, й інтегральним методом виховання, і підхід В.О. Сухомлинського до спілкування, який мудрість педагога вбачав у збереженні довіри дитини до нього, в її бажанні спілкуватися з педагогом як із другом і наставником. Слово педагога має бути спрямоване не до слуху, а до її серця. Отже, яким є спілкування, таким і є саме виховання. Відповідно, це спілкування має бути проникнуте життєрадісністю, гуманністю, людяністю й оптимізмом.

Педагогічне спілкування виконує такі функції:

- взаємопізнання учасників військово-педагогічного процесу;

- обмін думками, почуттями та інформацією;

- організація і здійснення різноманітних та багатогранних навчально-виховних дій;

- самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.

Навчитися мистецтву спілкування можна і необхідно. Для цього слід вивчати передовий досвід педагогів-новаторів сучасності, сучасні концепції навчання, відповідну педагогічну і психологічну літературу, постійно вдосконалювати власний стиль спілкування й опрацьовувати ефективні прийоми та способи впливу на воїнів. Наприклад, це книги В.А. Кан-Калика, Д. Карнегі, В. Леві, А. Піза та ін.

За В.А. Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спілкування включає:

- прогностичний етап, зміст якого полягає в моделюванні майбутнього спілкування з аудиторією;

- комунікативну атаку, що передбачає організацію спілкування на початку навчально-виховного заходу;

- управлінський етап, сутність якого полягає в здійсненні безпосереднього спілкування протягом навчально-виховного заходу;

- заключний етап, смисл якого полягає в аналізі перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних коректив у модель майбутнього спілкування.

Військовому педагогові важливо знати як військовослужбовці займають місця за столом під час індивідуально-виховної роботи, бесід тощо. Розглянемо основні положення, які під час зустрічей люди займають за столом (див. рис. 4.19). Хтось “В” може зайняти чотири основних позиції по відношенню до “А”: кутову, позицію співпраці, оборонну для змагання і незалежну.

Незалежну позицію займають люди, коли вони не хочуть спілкуватися з іншими людьми.

Кутова позиція найбільш стратегічно успішна. При такій позиції переговори бувають, як правило, коротшими і точнішими.

Кутова

позиція

Позиція

співробітництва

Рис. 4.19. Позиції за столом співрозмов

Характер спілкування військового педагога з тими, хто навчається, визначає основні стилі його роботи. Виокремлюють такі стилі:

- авторитарний;

- демократичний;

- ліберальний.

Авторитарний стиль роботи характеризується жорсткою формою управління взаємодією учасників навчально-виховного процесу за допомогою наказів, вказівок, інструкцій тощо. Демократичний стиль виявляється в опорі військового педагога на навчальний колектив, у намаганні зацікавити воїнів навчально-пізнавальною діяльністю, заохоченні ініціативи та самостійності. Ліберальний стиль характеризується самоусуненням педагога від відповідальності за хід і результати навчально-виховних заходів, формалізмом, потуранням і анархізмом. Найбільш оптимальний стиль, безперечно, демократичний.

Також можна визначити стилі ставлення педагога до навчального колективу:

- стійко-позитивний;

- пасивно-позитивний;

- нестійкий;

- ситуаційно-негативний;

- стійко-негативний.

На основі стилю роботи і ставлення педагога до навчального колективу виділяють такі його стилі спілкування:

- спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю;

- спілкування на основі дружнього ставлення;

- спілкування − дистанція;

- спілкування − лякання;

- спілкування − загравання.

Узагальненим вираженням стилю спілкування педагога є педагогічний такт, в якому акумулюються всі інші складові педагогічної культури військового педагога і який є одним із основних показників педагогічної майстерності.

Сутність складного психолого-педагогічного явища − педагогічного такту – полягає в педагогічно доцільному ставленні та впливі військового педагога на суб’єкти військово-педагогічного процесу, в умінні налагоджувати продуктивний стиль спілкування. К.Д. Ушинський, який володів справжнім педагогічним тактом, писав, що жоден педагог “ніколи не може стати добрим вихователем-практиком без такту. ...Ніяка психологія неспроможна заступити людині психологічного такту, який є незамінним у практиці в силу того, що діє швидко і умить… і який передбачає приязнь без удаваності, справедливість без прискіпливості, доброту без слабкості, порядок без педантизму і, головне, постійну розумну діяльність”.

Основні показники педагогічного такту військового педагога:

- вимогливість без брутальності та прискіпливості;

- педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистості підлеглого;

- уміння виражати розпорядження, вказівки та прохання без упрошування, але і без зарозумілості;

- уміння слухати співрозмовника, не виявляючи байдужості та зверхності;

- урівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування, без дратівливості та сухості;

- простота у спілкуванні, без фамільярності та панібратства;

- принциповість і наполегливість, без упертості;

- уважність і чутливість, без їх підкреслення;

- гумор без насмішки;

- скромність без удаваності.

Отже, педагогічний такт виховується і набувається разом із педагогічною культурою і конкретно виявляється у педагогічно спрямованому спілкуванні. Він є показником зрілості військового педагога як майстра своєї справи. Це – великий засіб, за допомогою якого воїнів можна перетворити у своїх спільників чи, навпаки, суперників. Військовий педагог повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалювати. Як немає межі досконалості, так немає і межі виявлення різноманітних і багатогранних сторін педагогічного такту.

Педагогічна творчість є наступною особистісною якістю військового педагога, яка є невичерпним джерелом його ініціативи, активності, інновацій, постійного натхнення для самовдосконалення всього військово-педагогічного процесу. Там, де немає творчості у педагогічній діяльності, там немає живої душі, там педагогіка “бездушна”. Обміркування методики і змісту майбутнього навчально-виховного заходу, конкретне їх визначення, планування і проведення – справа досить індивідуальна. Тому, як немає двох однакових педагогів, так немає і двох однакових методик. Безперечно, педагог – творча особистість, до кожного навчально-виховного заходу ставиться дуже відповідально, знаючи, що не буває двох однакових навчальних груп, що кожний воїн – це особистість. Звідси він намагається врахувати ці обставини, внести особисте “Я” до цього заходу і здійснити його оригінально, нестандартно, змістовно і цікаво.

У силу цих обставин, які є досить суттєвими та доречними, В.В. Ягупов схильний педагогічну творчість виділити в окрему особистісну властивість військового педагога, а не включати її до педагогічних здібностей, як це роблять автори підручника “Педагогічна майстерність”. Досить образно, але влучно говорив про необхідність цієї особистісної властивості у педагога К.Д. Ушинський: намагання до діяльності та намагання до свободи так тісно пов’язані між собою, що одне без одного існувати не можуть. Діяльність має бути моєю, захоплювати мене, виходити з моєї душі і, відповідно, має бути вільною. Свобода потрібна мені тільки для того, щоб здійснити свою справу. Відберіть у людини свободу, і ви заберете у неї істинну душевну діяльність. Тобто без творчості немає натхненної діяльності. А педагогічна діяльність має бути тільки такою.

І навпаки, там, де панує рутина, там немає місця творчості, там домінує сірість, буденність, формалізм, не розвивається думка, відбувається спад у навчально-виховній роботі, викладання перетворюється на нудну одноманітність, а в учінні переважає спрощеність, намагання отримати певні оцінки, а не глибокі та всебічні знання, навички та вміння. Хід таких занять та їх характер формують сірих особистостей, яким чужі порядність, людяність, гуманність і високі моральні ідеали. Сумовито-одноманітна педагогічна діяльність військового педагога, по-перше, знищує його самого як особистість і педагога, по-друге, губить мотивацію учіння і самовдосконалення в об’єктів навчання і, по-третє, формує такі самі особистості, яким є й він. Найдужче на воїнів впливають не слова педагога, а його поведінка і ким він є. Слова Г. Кершенштайнера (1854-1932) про те, що вихователь виховує більше “тим, ким він є, ніж тим, що він вміє”, знаходять у військово-педагогічній практиці повне підтвердження, тому що власний приклад педагога ґрунтується на його авторитеті. А виховне забарвлення будь-якого навчально-виховного заходу спирається на авторитет його керівника. Через це неавторитетним педагогам, у яких панує рутинний стиль діяльності, протипоказана будь-яка робота з людьми, а педагогічна – подвійно. Вони можуть бути чудовими виконавцями паперової роботи, у здійсненні певних технологічно складних виробничих завдань, але тільки не в педагогічній діяльності.

Цей порівняльний аналіз двох протилежних стилів педагогічної діяльності свідчить про те, що творчість − це найважливіша і найнеобхідніша особистісна якість педагога, яка забезпечує його оригінальність, нестандартність, інноваційність і ефективність.

Безперечно, підвалиною творчості військового педагога є психолого-педагогічне мислення, яке передбачає нестандартний, пошуковий і інноваційний підхід до будь-яких проблем організації та проведення військово-педагогічного процесу і постійне його вдосконалення, всебічний аналіз навчально-виховних заходів із позиції сучасних досягнень психологічної, педагогічної та інших наук, постійне вдосконалення свого психолого-педагогічного досвіду й уміння бачити, знайти щось нове, оригінальне у кожному педагогічному явищі, на перший погляд, у повсякденному. Сучасне психолого-педагогічне мислення також вимагає відмови педагога від уторованих і стандартних шляхів здійснення навчально-виховних заходів і сміливого створення власних ефективних методик, які найповніше відповідають його індивідуально-психічним особливостям і витікають із сучасних педагогічних концепцій. Наприклад, стосовно методів навчання військовослужбовців творчість педагога виявляється у широкому застосуванні активних методів навчання, різноманітних прийомів і способів активізації традиційних методів навчання та їх постійному методичному і змістовному вдосконаленні.

Отже, основними характеристиками такого мислення є: ясність, чіткість, логічність, системність, послідовність, самостійність, гнучкість, сміливість, оригінальність.

Ці ведучі властивості творчого мислення військового педагога забезпечують:

- постійний і систематичний пошук актуальних навчально-виховних проблем, які потребують розв’язання;

- виявлення оригінальних і нестандартних прийомів та способів вирішення навчально-виховних завдань;

- послідовне, систематичне і безперервне вдосконалення стилю, методів і форм власної дидактичної та виховної діяльності;

- творче намагання до інноваційного здійснення навчально-виховних заходів та широке залучення до їх обґрунтування інших педагогів і суб’єктів військово-педагогічного процесу;

- відкритість для нового і нестандартного, вміння знаходити в них суттєве і перспективне;

- послідовну і рішучу відмову від стереотипного стилю мислення, вирішення завдань і здійснення навчально-виховних заходів;

- здатність сміливо відмовитися від окремих елементів рутинного стилю діяльності і знаходити оптимальні шляхи подальшої діяльності;

- оптимістичне прогнозування майбутніх навчально-виховних дій і передбачення їх результатів тощо.

Сучасний етап розвитку військово-педагогічної думки вимагає такого творчого мислення, без якого неможливими є як її саморозвиток, так і вдосконалення навчально-виховного процесу.

Вищевикладені особистісні якості військового педагога будуть гармонійно розвиватись і матимуть стимул для самовдосконалення тільки якщо є внутрішній інтерес, потяг, бажання займатися військово-педагогічною діяльністю, неспинне і невтомне намагання досягти в ній значних успіхів, отримання душевного задоволення від досягнутих успіхів і постійне прагнення до цієї діяльності. Узагальнено ці риси особистості військового педагога можна визначити як педагогічну спрямованість, яка є необхідною умовою і підвалиною військово-педагогічної діяльності.

Стрижень військово-педагогічної спрямованості військового педагога становлять:

- психолого-педагогічні переконання;

- стійка і змістовна мотивація до педагогічної діяльності;

- захопленість військово-педагогічною діяльністю та намагання досягти в ній суттєвих результатів;

- гуманно-оптимістичне ставлення до своїх вихованців і велика любов до них.

У сукупності ці складові військово-педагогічної спрямованості надають діяльності педагога цілеспрямованого, послідовного, наполегливого, змістовного і зацікавленого характеру, виступають міцним поштовхом на шляху досягнення успіхів і вершин.

Досвід педагогів-новаторів і аналіз сучасних педагогічних концепцій, наприклад, педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки, свідчать про те, що підвалиною цих концепцій і успішної діяльності педагогів-новаторів є гуманно-оптимістичне ставлення до вихованців, основний зміст якого становлять загальнолюдські цінності. Наприклад, В.О.С ухомлинський особливо підкреслював необхідність олюднення педагогіки і, звідси, основним предметом у школі він вважав людинознавство, а Ш.О. Амонашвілі однією з головних властивостей педагога вважає доброту і любов до дітей, які мають бути не тільки внутрішнім станом, але й головним мотивом, стимулом педагогічної діяльності.

Отже, основними формами прояву педагогічної культури військового педагога є рівень оволодіння педагогічним досвідом людства, сукупність основних професійно-важливих особистісних якостей. Без педагогічної культури діяльність педагога втрачає своє гуманне забарвлення й ефективність. Високий рівень розвитку її основних елементів, гармонійне їх сполучення у військово-педагогічній діяльності та досягнення ефективних результатів у навчанні визначаються як педагогічна майстерність. Інакше кажучи, це зріз основних складових педагогічної культури військового педагога, які досягли високого рівня розвитку, та їх ефективний прояв у практичній діяльності.

Також педагогічну майстерність можна розглядати як повну реалізацію військовим педагогом свого “Я” у військово-педагогічній діяльності, що виявляється в його саморегуляції та досягненні значних успіхів. Безперечно, наслідки діяльності будь-якого майстра відбиваються в її результатах. Отже, суттєвим і головним показником його майстерності є всебічний розвиток його вихованців.

Таким чином, основними критеріями майстерності військового педагога виступають такі ознаки його діяльності:

- доцільність (за спрямованістю);

- ефективність (за результатами);

- гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування);

- оптимальність (у виборі змісту і засобів);

- творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);

- науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності).