13. Сухомлинський Василь Олександрович Як їжачок готувався до зими

  В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.

Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.

Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.

Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку.

Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.

Тепло і затишно Їжачкові, а одному так сумно. Захотілось йому знайти товариша. Пішов в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.

Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.

- Іди до мене жити! – запросив звірок його.

Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.

Зайчик та горобина

Засипало снігом землю. Нема чого їсти Зайчикові. Побачив Зайчик червоні ягоди горобини. Бігає навколо дерева, а ягоди – високо. Просить Зайчик: «Дай мені, Горобинко, одне гроно ягідок». А Горобина й каже: «Попроси Вітра, він і відірве». Попросив Зайчик Вітра. Прилетів Вітер, гойдає, трусить Горобину.

Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. Їсть Зайчик ягоди, дякує Вітрові і горобині.

14. Білоруська народна казка «Легкий хліб»

Косив на лузі косар. Втомився і сів під кущем відпочити. Дістав мішечок, розв’язав і почав хліб жувати. Виходить з лісу голодний вовк. Бачить – під кущем косар сидить і їсть щось. Вовк підійшов до нього і питає: - Ти що їси, чоловіче? - Хліб, – відповідає косар. - А він смачний? - Та ще який смачний! - Дай мені покуштувати. - Що ж, спробуй. Відламав косар шматок хліба і дав вовкові. Сподобався вовкові хліб. Він і каже: - Хотів би я щодня хліб є, але де мені його діставати? Підкажи, чоловіче! - Гаразд, – каже косар, – навчу тебе, де і як хліб діставати. І почав він вовка повчати: - Перш за все треба землю зорати … - Тоді й хліб буде? - Ні, брат, постій. Потім треба землю проборонувати … - І можна їсти хліб? – Замахав вовк хвостом. - Що ти, постривай. Перш треба жито посіяти … - Тоді й хліб буде? – Облизався вовк. - Немає ще. Дочекайся, поки жито зійде, холодну зиму перезимує, навесні виросте, потім зацвіте, потім почне колоситися, потім зріти … - Ох, – зітхнув вовк, – довго ж, однак, треба чекати! Але вже тоді я наїмся хліба досхочу! .. - Де там наїсися! – Перебив його косар. – Рано ще. Спершу треба стиглу жито стиснути, потім у снопи зв’язати, снопи в копи поставити. Вітер їх провеет, сонечко просушить, тоді вези на ток … - І буду хліб є? - Е, який нетерплячий! Треба спочатку снопи обмолотити, зерно в мішки зсипати, мішки на млин відвезти і борошна намолоти … - І все? - Ні, не всі. Треба борошно в діжі замісити і чекати, поки тісто зійде. Тоді в гарячу піч садити. - І спечеться хліб? - Так, спечеться хліб. Ось тоді ти і наїсися його, – закінчив косар повчання. Задумався вовк, почухав лапою потилицю і каже: - Ні! Ця робота боляче довга да важка. Краще порадь мені, чоловіча, як легше їжу добувати. - Ну що ж, – каже косар, – раз не хочеш важкий хліб є, співаєш легкий. Іди на вигін, там кінь пасеться. Прийшов вовк на вигін. Побачив коня. - Кінь, кінь! Я тебе з’їм. - Що ж, – каже кінь, – їси. Тільки спершу зніми з моїх ніг підкови, щоб не ламати тобі зуби об них. - І то правда, – погодився вовк. Нагнувся він підкови знімати, а кінь як ударить його копитом в зуби … Перекувиркнулся вовк – і тікати. Прибіг до річки. Бачить – на березі гуси пасуться. “А чи не з’їсти мені їх?”-Думає. Потім каже: - Гуси, гуси! Я вас з’їм. - Що ж, – відповідають гуси, – їж. Але спершу зроби нам перед смертю одну послугу. - Яку? - Заспівай нам, а ми послухаємо. - Це можна. Співати я майстер. Сів вовк на купину, задер голову і давай вити. А гуси крилами хлоп, хлоп – піднялися і полетіли. Сліз вовк з купини, подивився услід гусям і пішов ні з чим. Йде і лає себе останніми словами: “Ну і дурень же я! Навіщо погодився співати? Ну, тепер кого ні зустріч – з’їм!” Тільки він так подумав, глядь – йде по дорозі старий дід. Вовк підбіг до нього: - Діду, діду, я тебе з’їм! - І навіщо так поспішати? – Говорить справ. – Давай спершу тютюнцю понюхаємо. - А він смачний? - Спробуй – дізнаєшся. - Давай. Дістав дід з кишені кисет з тютюном, сам понюхав і вовку дав. Як нюхнув вовк щодуху, так весь кисет тютюну і вдихнув. А потім як почав чхати на весь ліс … Нічого від сліз не бачить, все чхає. Так чхав з годину, поки весь тютюн не вичіхал. Озирнувся, а діда вже й слід прохолов. Пішов вовк далі. Іде він, йде, бачить – на полі стадо овець пасеться, а пастух спить. Видивився вовк у стаді найкращого барана, схопив його, і каже: - Баран, баран, я тебе з’їм! - Що ж, – каже баран, – така моя доля. Але щоб довго тобі не мучитися да не ламати зуби об мої старі кістки, стань краще он у тій улоговинці і розкрій рот, а я Взбегу на гірку, розженуся і сам влечу до тебе в рот. - Спасибо за совет, – говорить вовк. – Так ми і зробимо. Став він в улоговинці, відкрив рот і чекає. А баран вибіг на гірку, розігнався і трах рогами вовка по голові. Так іскри з очей у сірого і посипалися, весь світ перед ним закружляв! Отямився вовк, покрутив головою і розмірковує сам з собою: - З’їв я його чи ні? А тим часом косар закінчив роботу і йде додому. Почув він вовчі слова і каже: - З’їсти-то, не з’їв, та зате легкого хліба покуштував.