16. Жупанін Степан Ілліч

Мамині руки

Підняли мене з колиски Рідні руки мами, Берегли від горя  -лиха Днями і ночами. Вчили на землі стояти І ходити вчили, А коли бувало важко — Додавали сили. Працьовиті та невтомні, Ласкою зігріті. Руки мамині для мене Найсвятіші в світі.

Катрич Олексій

Казка

Одного разу звуки вийшли на берег річки зустрічати ранок. Навколо було гарно й тихо. Тоненький серп місяця стомлено скотився за гору. Одна за одною згасали зірки на небі. Легенький вітерець пробіг по верхівках очерету. Очерет здригнувся і зашумів: ш-ш-ш. А всі маленькі мешканці, що жили в очереті,— черепашки, каченятка, рачки — йому відповіли: ч-ч-ч-ч-ч. Це означало: дай нам ще трошки поспати. І всі почули, як навколо лунало: ш-ч-ш-ч-ш-ч-ш-ч-ш-ч, почали переглядатися між собою, а дехто почав закривати вуха. Воно й справді неприємно слухати будь-які сварки. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби не Сонечко. Воно, як завжди, піднялося над лісом своєчасно без ніяких нагадувань. Перші сонячні промінчики погладили все і всіх, хто зустрічав його з високо піднятою головою. Потім вони заглянули вниз на землю і приголубили кожну травинку, кожну билинку, кожну тваринку. А звукам [шч], які ледве не посварилися між собою, Сонечко сказало: — Вам не сваритися між собою треба, а об’єднатися. Заживете спокійно, а Азбука отримає нову букву. Тут Сонечко своїми промінцями щільно обняло два звуки [шч], зв’язало стрічкою і бантик опустило. З’явилася широка, гарна, впевнена в собі буква Щ («ща»). Така щирість і щедрість Сонечка викликали щасливі посмішки у всіх, кому пощастило це спостерігати. А що робилося навколо! Щавель у лузі зазеленів. Кущі загойдали пташині гніздечка. Щиглик щебетав без відпочинку. Щука залишила у спокої карасиків. Щогла міцно тримала на собі парус і щодуху несла маленький човен уперед, до щастя. Щенята намагалися залізти на щабель, щоб краще роздивитися, що сталося, хоч лазити зовсім не вміли. Усі щітки взялися до роботи, змели сміття, всі щепочки до купи. А щуплий щур злякався і поклявся нікого і нічого не чіпати. Щербатий місяць теж хотів піднятися, щоб глянути, що діється навколо, та не зміг: старенький був уже. І навіть вітрище ущух у кущах. Не свище вітрище — зачах. І з того часу гарна буква Щ («ща») завжди стоїть на місці, де звучать поряд, разом звуки [шч]. 

17. Українська народна казка «Цап та баран»

Випустив дід овець напувати, та поки там се та те коло другої скотинки — і не бачив, як цап та баран вийшли з двору і побігли по дорозі, сінце підбираючи. Напоїв дід, загнав і оп’ять не доглядівся, що не вся скотинка. А цап та баран побігли собі та й побігли, вже й сонце зайшло, і смеркає, а вони і не думають додому вертаться. От побачили оддалеки лісок і направились до його листячка збирати. Трохи не доходя до ліска, стрічають вони дванадцять вовків, і один між ними куций за вожака. «І, ти, лихо, — журиться баран, — що його робити?» — «Нічого, не рябій, — каже цап, — я ще їх полякаю». Та прямо на вовків біжить, скака й рогами маха, аж вовки сполохнулись. Цап туп ногою та: «Здорово, братці!» — «Здрастуй». — «Чи далеко тут криниця і чи гарна в ній водиця?» — «А що ви таке солоне їли?» — питаються вовки. «Та ми оце тільки що, — каже цап, — з’їли дванадцять вовків, і в одного була така солона голова, що аж душа горить, води хочеться». «Шутка, з дванадцятю справились! Це і нам не здобрувати», — подумали вовки та, сказавши, де криниця, драла скоріш од них. Не на шутку злякався і цап та баран. Вони хаміль, хаміль відтіль та в лісок. Ізлізли на верхушку самого високого дуба. А вовки ідуть і розсуждають: «Чи може таке статься, щоб їх два подужали нас дванадцять?! Та нашому брату і одному нічого з ними робити». — «Давайте вернемось», — каже один. «Та давайте», — підхватили другі. І вернулись. Ввійшли по сліду в ліс, а далі тиць і стали: слід кончився. «Де ж вони ділись?» — думають вовки. А один і каже: «Постойте, я заворожу». Та бриць на спину і мель-мель ногами. «Он вони!» — каже, і указав на дуба, де сиділи цап та баран. «Як би ж їх достати?» — стали радиться вовки. «А ось як, — каже куций. — Давайте станем один на другого, так верхній якраз достане». І стали становиться. От уже послідній дереться, зубами клаца і ось-ось достане. А баран з ляку як затруситься та геп прямо на вовків і поваляв їх всіх додолу. Шкопиртають вовки, а цап з дерева кричить: «Бий їх, брате, прямо, лобом, лобом! Метай їх рогами направо і наліво! Ось і я! Ось і я!» Вовки з ляку розбіглися, а цап та баран скоріш додому убрались.

Сухомлинський Василь Олександрович