Лекція № 1 основи юриспруденції як передумова правової регламентації реалізації соціального захисту населення

У процесі лекції розглядаються такі питання:

1. Базисні завдання та об’єкти юриспруденції та напрямки юридичної діяльності.

2. Сутність та розмежування правотворчих, правозастосовних та антиделіктних органів.

3. Ієрархія правових актів та суб’єктів, що їх видають.

4. Базисні значення права та загальна характеристика кожного з цих значень.

Питання 1. Базисні завдання та об’єкти юриспруденції та напрямки юридичної діяльності

Основи правової регламентації реалізації соціального захисту населення не можливо зрозуміти у повному обсязі без розкриття сутності деяких розроблених представниками наукової школи юриспруденції професора Аланкіра [4, с. 29-430] та впроваджених у навчальний процес базисних доктрин і категорій юриспруденції [5, с. 8- 148; 6, с. 6-89 та ін.], що найбільш доречно розпочати із викладу запропонованої автором, Ю. О. Ланцедовою та О. С. Тунтулою нової доктрини базисних власних наукових завдань юриспруденції, одну з останніх варіацій якої більш правильно викласти таким чином:

1. Розробка і реалізація ефективного (з найкращими результатами), раціонального (з найменшими витратами) та якісного (за відсутності суперечностей чи колізії між нормами права, пробілів у правовому регулюванні та інших недоліків) правового врегулювання необхідних сторін суспільного життя, тобто права.

2. Розробка та застосування ефективних, раціональних і якісних засобів подолання порушень вказаного правового регулювання (засобів подолання правопорушень).

3. Проведення з метою виконання вказаних базисних завдань юриспруденції відповідних наукових досліджень.

4. Вузівська підготовка і перепідготовка юристів, тобто фахівців, які мають виконувати перераховані базисні завдання юриспруденції.

5. Встановлення наявності обставин, характеру та послідовності реалізації базисних завдань юриспруденції та інших базисних категорій даної науки у минулому [4, с. 29-30; 5, с. 36-37].

Виходячи з викладених базисних завдань юриспруденції, автори розробили новітню доктрину базисних напрямків юридичної діяльності [4, с. 45-46; 5, с. 38], одна з останній варіацій якої має такий вигляд:

1. Розробка, зміна та скасування правових актів, тобто правотворчість, яка, у свою чергу, поділяється на законотворчість і підзаконотворчість.

2. Реалізація розробленого правового регулювання та прийняття, зміна і скасування на його основі індивідуальних правових актів (правозастосування).

3. Розробка і застосування засобів протидії правопорушенням та здійснення іншої пов’язаної з цим діяльності (антиделіктологія).

4. Здійснення з метою ефективного, раціонального та якісного проведення кожного з названих напрямків юридичної діяльності наукових досліджень (юриднаукотворчість).

5. Підготовка та перепідготовка юристів, тобто фахівців, основним завданням яких є здійснення того чи іншого напрямку юридичної діяльності (юридосвіта).

Появу перших двох базисних напрямків юридичної діяльності – правотворчості та правозастосування обумовлює виконання першого базисного завдання юриспруденції, третього базисного напрямку – антиделіктної діяльності, друге базисне завдання юриспруденції, а четвертого і п’ятого базисних напрямків юридичної діяльності – юридичної наукової та освітянської діяльності, відповідно третє і четверте базисне завдання юриспруденції.

В межах всіх названих базисних напрямків юридичної діяльності здійснюється й соціальна робота та соціальний захист населення держави, коли сама по собі соціальна робота з тими верстами населення держави, які потребують соціального захисту, також є базисною формою соціального захисту населення.

Тому поняття соціального захисту є більш широким і включає в себе й власне соціальну роботу із соціально найменш захищеними верстами населення держави (діти, інваліди, пенсіонери, малозабезпечені особи, багатодітні сім’ї, бездомні особи, особи, які щойно звільнилися з місць позбавлення волі, та ін.).

На підставі викладеного більш доречно стисло розкрити сутність, перш за все, новітньої доктрини правозастосовчої діяльності та ієрархії тих правових актів, які народжуються у процесі здійснення кожного із піднапрямків правотворчості. У цьому аспекті доцільно запам’ятати, що право (правове регулювання) у вигляді норм права є матеріалізованою формою влади виборців держави у цілому чи її певної адміністративно-територіальної одиниці або трудового колективу певної юридичної особи.

Викладена надто важлива державно-правова управлінська теза обґрунтовується вимогами ч. 2 ст. 5 Конституції України, згідно якої, «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [10].

Звідси у правовій державі, якою українську державу проголосила ст. 1 Конституції України [10], а ст. 8 Конституції України визнала дію в нашій державі принципу верховенства права [10], має бути відпрацьований механізм – владу тим чи іншим державним органам в особі суб’єктів владних повноважень передають лише виборці держави у цілому чи її певної адміністративно-територіальної одиниці або трудовий колектив юридичної особи, які й можуть цю владу, у разі неефективного, нераціонального чи неякісного або, навіть, протиправного її використання, й перебрати безпосередньо на себе або передати її іншим суб’єктам владних повноважень.

На виконання викладених положень народовладдя розроблена низка новітніх доктрин і концепцій юриспруденції, першою з яких є запропонована О. А. Кириченком новітню доктрину політичних режимів в державі [4, с. 162-163; 5, с. 44-45], яка покликана виправити недоліки із використанням загальновизнаного, але алогічного і застарілого терміну «демократія» (що походить від слів «demos + kratos» - влада народу, де буква «s» в слові «demos» не повинна урізати, як це робиться зараз з метою приховування істинного видового поділу політичних режимів держави), та передбачає виділення таких моделей політичних режимів держави, як:

1. Теоретична модель політичних режимів держави:

1.1. Демоскратія, коли рішення в суспільстві або в локальних колективах приймаються усвідомлено більшістю виборців, мінімально 50% плюс ще хоча б один голос виборця, що можливо лише при досить високій політичної зрілості виборців.

1.2. Квазідемоскратія - якщо рішення в суспільстві, хоча і приймаються більшою частиною його виборців, але не усвідомлено, тобто коли виборці фактично не розуміють, за яке саме рішення, досягнення якої саме мети вони голосують.

1.3. Демонкратія, що походить вже від слів «demon + kratos» - влада зла, насильства, в кінцевому рахунку меншості виборців держави, коли рішення в суспільстві практично приймаються меншістю виборців.

2. Практична модель політичних режимів держави: 

2.1. Політико-правова гуманістична еліта, яка реально приймає всі рішення в державі від імені народу і практично в інтересах більшості народу, а, значить, в інтересах того чи іншого типу гуманістичного гіпертипу держави. 

2.2. Політико-правова егоїстична еліта, яка іноді формально приймає всі рішення в державі від імені народу, але в інтересах фактично меншини а, значить, в інтересах того чи іншого типу егоїстичного гіпертипу держави [4 с. 162-163; 5, с. 44-45].

Вказані обидві моделі політичних режимів держави реалізуються через новітню доктрину послідовності (механізму) передачі влади від виборців держави у цілому чи її окремих адміністративно-територіальних одиниць (АТО) до суб’єктів владних повноважень [4, с. 167-169; 5, с. 41-42], яка за першою теоретичною моделлю політичних режимів О. А. Кириченко пропонує представити у такій редакції:

1. Безпосередня демоскратія (безпосередня влада):

1.1. Загальнодержавна безпосередня демоскратія (загальнодержавна первинна влада):

1.1.1. Загальнодержавний референдум.

1.1.2. Загальнодержавні вибори.

1.2. Регіональна безпосередня демоскратія (регіональна первинна влада):

1.2.1. Регіональний референдум.

1.2.2. Регіональні вибори.

1.3. Локальна безпосередня демоскратія (загальні збори колективу юридичної особи з прийняттям рішення за допомогою таємного голосування та ін.).

Інші форми народного волевиявлення не носять демоскратичний характер. Вони не є всеохоплюючими та/або не можуть забезпечити таємницю волевиявлення (а, значить, й гарантії свободи такого волевиявлення): мітинги, ходи, віче, екзіт-поли, реєстрація на сайтах, подача заяв, загальні збори колективу юридичної особи з відкритим голосуванням та ін.

2. Представницька демоскратія (вторинна влада):

2.1. Поліпредставницька демоскратія (полівторинна влада):

2.1.1. Загальнодержавна поліпредставницька демоскратія (загальнодержавна полівторинна влада):

2.1.1.1. Перший рівень (парламент в цілому).

2.1.1.2. Другий рівень (президія парламенту, друга палата парламенту).

2.1.2. Регіональна поліпредставницька демоскратія (регіональна полівторинна влада):

2.1.2.1. Перший рівень (сесія місцевих рад, законодавчих зборів та ін.).

2.1.2.2. Другий рівень (виконком, президія, інше постійне представництво місцевих рад, законодавчих зборів та ін.).

2.1.3. Локальна поліпредставницька демоскратія:

2.1.3.1. Перший рівень (збори представників колективу юридичної особи).

2.1.3.2. Другий рівень (президія, інше постійне представництво загальних зборів чи зборів представників юридичної особи).

2.2. Монопредставницька демоскратія (моновторинна влада):

2.2.1. Загальнодержавна монопредставницька демоскратія або загальнодержавна моновторинна влада (президент, прем'єр-міністр чи інша найвища посадова особа держави, яка обирається всіма виборцями держави).

2.2.2. Регіональна монопредставницька демоскратія або регіональна моновторинна влада (губернатор, глава регіону, інший виборний вищий керівник регіону).

2.2.3. Локальна монопредставницька демоскратія або локальна моновторинна влада (виборний керівник юридичної особи).

3. Делегована демоскратія (третинна влада):

3.1. Загальнодержавна делегована демоскратія (загальнодержавна третинна влада):

3.1.1. Уряд.

3.1.2. Прем'єр-міністр.

3.1.3. Керівники міністерств, відомств і комітетів.

3.2. Регіональна делегована демоскратія або регіональна третинна влада (керівники, співробітники регіональних юридичних осіб).

3.3. Локальна делегована демоскратія або локальна третинна влада (керівники та співробітники структурних підрозділів юридичної особи) [4, с. 167-169; 5, с. 41-42].

В даному випадку йдеться про передачу влади власне від виборців кожної адміністративно-територіальної одиниці держави суб'єктам владних повноважень, чим підкреслюється повна самостійність кожної адміністративно-територіальної одиниці держави, думка виборців кожної з якої у вирішенні загальнодержавних питань враховується лише за допомогою загальнодержавного демоскратичного консенсусу, тоді як в межах своєї території, думка даних виборців з питань, які де-факто належать до компетенції органів місцевого самоврядування, є законом для суб'єктів владних повноважень як місцевого, так і загальнодержавного рівня влади [4, с. 169; 5, с. 42].

Запропонована новітня доктрина механізму передачі влади виборців фактично означає передачу влади на референдумі і виборах не народу чи населення, а виборців. У таких всеохоплюючих формах народовладдя рішення практично приймають лише виборці, а не народ або все населення відповідно держави чи її певної адміністративно-територіальної одиниці.

Викладена послідовність (механізм) передачі влади визначає й сутність запропонованої О. А. Кириченком новітньої доктрини механізму зміни та скасування рішень суб'єктів владних повноважень [5, с. 43-44], основні положення якої зводяться до наступного. Насамперед, той суб'єкт владних повноважень, який у повному обсязі чи у певний частині видав нелегітимний правовий акт та/або прийняв нелегітимне рішення та/чи скоїв нелегітимне діяння, повинен змінити у відповідній частині або скасувати у повному обсязі такий акт або рішення та/чи припинити такого роду протиправне діяння і добровільно максимально повно відновити порушений правовий статус потерпілого соціосуб'єкта - фізичної або юридичної особи чи самої держави або міждержавного утворення [5, с. 43].

Якщо ж цього не відбудеться, то обов'язок щодо зміни чи скасування нелегітимного правового акта або рішення та/чи припинення нелегітимного діяння суб'єкта владних повноважень, а також рішення по максимально повному відшкодуванню шкоди за рахунок даного правопорушника і по-іншому відновленню порушеного правового статусу потерпілого соціосуб’єкта повинен прийняти суб'єкт владних повноважень вищестоящого рівня влади, а якщо й цього не відбудеться – то суд має прийняти відповідне рішення [5, с. 43].

На сьогодні, це система адміністративних судів, які розглядають справи у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (КАС України) [7], а не Кодексом України про адміністративні правопорушення [9], тоді як зараз розгляд справ у Конституційному Суді України здійснюється на підставі розділу ІІ «Конституційне провадження» Закону України «Про Конституційний Суд України» [18] та безпосередньо - Регламенту Конституційного Суду України [23], алогічно прийнятого не парламентом, а самим Конституційним Судом України [23].

В перспективі процедура за КАС України має бути об’єднана із чинною процедурою конституційного судочинства, у Кодекс конституційного судочинства і такого роду справи мають розглядатися Конституційними судовими палатами Верховного Суду України та обласних судів та суддів конституційної спеціалізації судів низової ланки [4, с. 144-146; 5, с. 55-56].

Питання 2. Сутність та розмежування правотворчих, правозастосовчих та антиделіктних органів

Викладені положення дають можливість запропонувати наступну запропоновану автором та Т. О. Коросташовою новітню доктрину законодавчого органу [4, с. 49; 5, с. 39-40], яким може лише власне населення відповідної держави, яке через місцевий чи загальнодержавний референдум або вибори фактично приймає тільки однозначні та обов’язкові (а не консультативні або дорадчі) рішення.

Такими не є правові акти. Важко сформувати однозначне ставлення щодо складного правового акта, який може містити як прийнятні, так і неприйнятні положення.

У зв’язку з викладеним недоречно та юридично непрофесійне вводити ще й термін «плебісцит», щоб розмежувати його з референдумом, коли шляхом останнього приймаються обов’язкові для суб’єктів владних повноважень рішення, а через плебісцит – нібито, лише консультативні [4, с. 169, 395; 5, с. 40].

Парламенти держав фактично є лише правотворчими органами, які розробляють, приймають, змінюють і скасовують не лише закони, а й підзаконні правові акти. Наприклад, Верховна Рада України, згідно ст. 91 Конституції України, приймає закони, постанови та інші акти [10], якими є звернення, декларації та ін., що, окрім законів, є вже підзаконними правовими актами і суперечить ст. 75 Конституції України, у відповідності із якою, «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України» [10].

Якщо це так, то парламент треба позбавляти повноважень зі здійснення базисної та корпоративної підзаконотворчості, залишивши лише те з підзаконотворчості, чого його як й кожну юридичну особу позбавити неможна – здійснювати локальну підзаконотворчість, яка пов’язана лише із організацією та проведенням його діяльності як певної юридичної особи.

Виходячи з викладеного, парламент будь-якої держави не може бути законодавчим і фактично є єдиним в державі правотворчим органом, тоді як усі інші державні органи та суб’єкти владних повноважень: Президент України, Прем’єр-міністр України, Кабінет Міністрів України, міністри, і закінчуючи керівником будь-якої низової юридичної особи, є вже суб’єктами базисної, корпоративної та/або локальної підзаконотворчої діяльності.

Звідси, може бути запропонована автором наступна новітня доктрина системи державних органів за сутністю реалізації повноважень із правотворчості:

1. Правотворчі органи – має бути лише парламент.

2. Законотворчі органи – тільки виборці держави чи її певної адміністративно-територіальної одиниці відповідно на загальнодержавному та місцевому референдумі та виборах.

3. Підзаконотворчі органи – всі інші державні органи та посадові особи [5, с. 40].

Всі названі органи поряд з цим є й правозастосовчими органами чи правореалізаційними органами, тобто такими, які мають засовувати чи реалізовувати все розроблене у державі правове регулювання.

Поміж підзаконотворчих органів поряд з цим виділяються ще й так звані правоохоронні органи (суд, слідчі органи, прокуратура, адвокатура, поліція, митні органи, податкові органи, служба безпеки, прикордонна служба, оперативні підрозділи, які ведуть оперативно-розшукову діяльність, чи за новітнім більш правильним підходом – ордистатура, ордисти, які здійснюють ордистичну, тобто, негласну, діяльність з протидії правопорушенням; та ін., всього біля 50-ти), які більш правильно іменувати антиделіктними органами. Звідси й найменування третього базисного напрямку юридичної діяльності – антиделіктна діяльність.

Антиделіктні органи фактично мають не лише охороняти право (правове регулювання) від порушення, на чому й акцентується увага в офіційному і законодавчому найменуванні такого роду органів правоохоронними, якими ч. 1 п. 1 ст. 2 «Основні поняття» Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» вважає:

- органи прокуратури;

- органи Національної поліції;

- органи служби безпеки;

- органи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

- Національне антикорупційне бюро України;

- органи охорони державного кордону;

- органи доходів і зборів;

- органи і установи виконання покарань;

- слідчі ізолятори;

- органи державного фінансового контролю;

- органи рибоохорони;

- органи державної лісової охорони;

- інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [17].

Причому у даному випадку правоохоронними органами називаються як ті, що здійснюють правоохоронні функції, так й правозастосовні функції, які, як вже підкреслювалося, фактично мають здійснювати всі без винятку державні органи і все населення держави. Адже ж правове регулювання в державі розробляється для всіх соціосуб’єктів, а не лише для певних державних органів, посадових осіб чи фізичних осіб.

Більш того, ч. 2 п. 1 ст. 2 даного Закону України наступним чином розповсюджує цей закон на ті державні органи, які не іменуються цитованим ч. 1 даного пункту правоохоронними органами:

«Відповідно до цього Закону захисту підлягають працівники суду і правоохоронних органів, зазначені у частині першій цього пункту, а також співробітники кадрового складу розвідувальних органів України, працівники Антимонопольного комітету України та уповноважені особи Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які беруть безпосередню участь відповідно у:

а) розгляді судових справ у всіх інстанціях;

б) кримінальному провадженні та провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

в) оперативно-розшуковій та розвідувальній діяльності;

г) охороні громадського порядку і громадської безпеки;

д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та прокурорів;

е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України;

є) нагляді і контролі за виконанням законів [17].

Згідно ч. 1 ст. 1 «Державне бюро розслідувань» Закону України «Про державне бюро розслідувань», «державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції» [16], у силу чого чинне законодавство додає ще один різновид антиделіктного органу.

Даний закон, як й всі інші закони і підзаконні правові акти та існуюча антиделіктна практика і традиційне доктринальне розуміння, необґрунтовано розмежовують суд і правоохоронні органи.

У той же час, суд та інші правоохоронні органи більш правильно іменувати антиделіктними органами, які покликані здійснювати в межах своєї компетенції всі чи певні стадії протидії всім чи певним різновидам, групам і видам правопорушень та інші тісно пов’язані з цим функції, коли за запропонованою Т. О. Коросташовою новітньою доктриною ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень [4, с. 70-75; 6, с. 9-12] розрізняють такі види правопорушень:

1. Кримінальні правопорушення, які традиційно зводяться лише до злочинів, а фактично мають поділятися на:

1.1.1. Злочини, тобто суспільно небезпечні діяння (дію, бездіяльність), що порушили будь-які правовідносини і спричинили чи можуть спричинити суттєву і більшу фізичну та/або майнову та моральну шкоду правам, свободам, обов’язкам та/чи інтересам фізичних, юридичних осіб чи держави, міждержавного утворення, та мають всі ознаки та елементи складу даного діяння, за скоєння яких має призначатися покарання).

1.1.2. Паразлочини, тобто такого роду діяння, що мають всі ознаки та елементи складу, за винятком того, що дане діяння скоєно особою, яка не досягла віку призначення антикримінального покарання і тому їй призначається парапокарання у вигляді заходів виховного характеру, якщо особа не досягла 11-річного віку, або примусових заходів виховного характеру, якщо особа досягла 11-річного віку, та відновлення порушених прав, свобод, обов’язків чи інтересів потерпілого.

1.1.3. Квазізлочини, тобто такого роду діяння, що мають всі ознаки та елементи складу, за винятком того, що дане діяння скоєно неосудною чи обмежено осудною особою, якій призначається квазіпокарання у вигляді примусових заходів медичного характеру.

1.1.4. Квазіпаразлочини, тобто такого роду діяння, коли наявні всі ознаки та елементи складу діяння, яке відповідно до принципів природного права фактично є суспільно небезпечними, але Кримінальний кодекс України не передбачає складу такого діяння, що повинно тягти юридичну відповідальність винної особи тільки у вигляді відновлення порушеного правового статусу потерпілого, тобто його прав, свобод, обов’язків чи інтересів.

1.1.5. Паранещасні випадки, тобто такого роду діяння належного та/або неналежного суб’єкта, коли відсутність вини особи оцінюється за таким мінімальним рівнем: особа не могла та/чи не повинна була передбачити настання суспільно небезпечних наслідків.

1.1.6. Нещасні випадки, тобто суспільно небезпечні природні явища, у т.ч. діяння хижих тварин, які не опосередковані діяннями фізичної особи.

1.2. Адміністративні правопорушення, тобто діяння, які спричинили зовнішнім по відношенню до юридичної особи правовідносинам, за винятком майново-договірних правовідносин, менш ніж суттєву шкоду, які, як й всі наступні правопорушення, можуть бути поділені аналогічно кримінальним правопорушенням на підвиди: проступки, парапроступки, квазіпроступки, квазіпарапроступки, параказуси і казуси.

1.3. Дисциплінарні правопорушення, тобто діяння, які спричинили внутрішнім по відношенню до юридичної особи правовідносинам, за винятком майново-договірних правовідносин, менш ніж суттєву шкоду.

1.4. Цивільні правопорушення, тобто діяння, які спричинили менш ніж суттєву шкоду договірним та пов’язаних з ними позадоговірним а також особистим немайновим правовідносинам між фізичними особами.

1.5. Господарські правопорушення, тобто діяння, які спричинили менш ніж суттєву шкоду договірним та пов’язаних з ними позадоговірним, а також особистим немайновим правовідносинам між юридичними особами.

За вчинення вказаних різновидів правопорушень, згідно розробленої Т. О. Коросташової новітньої доктрини ступеневого сутнісного видового поділу юридичної відповідальності [4, с. 101-109; 6, с. 20-24] наступає відповідний вид юридичної відповідальності, а саме:

а) антикримінальна (кримінальна) відповідальність, у той час як більш правильно говорити про антикримінальну відповідальність, а не власне кримінальну, яка фактично в місцях позбавлення і здійснюється через інститут «смотрящих» та інші кримінальні інститути. У взятку з цим й офіційне найменування системи виконання кримінальних покарань пенітенціарною, а відповідного кодексу «Кримінально-виконавчий кодекс України» [13], не дуже відрізняється від існуючого стану справ, особливо при уточненні іменування даної системи «пеністенціарною» [6, с. 23].

Попередня назва кодексу «Виправно-трудовий кодекс України» [1], особливо, якщо її уточнити як «Виправно-трудове судочинство України» найбільш правильно відображала сутність і завдання даної системи – не лише покарати, а виправити засудженого за допомогою праці. Існуюче ж найменування свідчить про принципово іншу концепцію даної системи – лише виконати вирок суду, тоді як про перевиховання засудженого за допомогою праці вже, нажаль, не йдеться [6, с. 23];

б) адміністративна відповідальність;

в) дисциплінарна відповідальність;

г) цивільна (за новітнім підходом – де-факто майново-договірна) відповідальність чи, як прийнято офіційно іменувати, цивільно-правова відповідальність;

д) господарська (за новітнім підходом – де-юре майново-договірна) відповідальність або господарсько-правова відповідальність.

У той же час, існує ще й конституційна відповідальність за відсутності конституційних правопорушень.

Завдання конституційної відповідальності полягає у тому, щоб встановити лише факт нелегітимності (порушення суб’єктом владних повноважень певної норми хоча б підзаконного правового акту, коли має бути встановлений й факт порушення цим самим і певної норми поточного закону та, в решті решт, норми Конституції України) чи легітимності діяння, рішення чи правового акту суб’єкта владних повноважень і у разі нелегітимності відмінити таке рішення чи правовий акт або зупинити діяння, порушити в залежності від сутності порушених цим самим правовідносин (зовнішні чи внутрішні правовідносини щодо юридичної особи, майново-договірні та інші пов’язані з ними правовідносини між фізичними або юридичними особами) та ступеню заподіяної шкоди (суттєва і вище чи нижче, ніж суттєва) порушити відповідне судочинство: кримінальне (точніше антикримінальне), адміністративне, дисциплінарне, цивільне чи господарське, для притягнення відповідно до кримінальної (антикримінальної), адміністративної, дисциплінарної, цивільної чи господарської відповідальності та до максимально повного іншого відновлення порушеного правового статусу соціосуб’єкта [4, с. 144-146; 5, с. 81-82].

2. Стадії протидії правопорушенням не зводяться лише до охорони права від порушень, є за переліком значно ширшими і різними у процесі протидії різним правопорушенням і, зокрема, стадіями протидії кримінальних правопорушень, згідно запропонованої Ю. Д. Ткачем новітньої доктрини постадійності протидії кримінальним правопорушенням, є наступні:

1. Виявлення латентних кримінальних правопорушень.

2. Припинення триваючих кримінальних правопорушень.

3. Розкриття кримінальних правопорушень.

4. Досудове розслідування (дізнання, попереднє слідство) кримінальних правопорушень.

5. Досудове вирішення або судовий розгляд (перша інстанція) і перегляд (апеляція, касація, провадження за нововиявленими обставинами) антикримінальної справи.

6. Виконання досудового чи судового рішення.

7. Проведення роботи з особою, звільненою з місць позбавлення волі, до закінчення або погашення строку судимості.

8. Здійснення інших заходів з попередження макроправопорушень [4, с. 53; 5, с. 47].

Як бачимо, охорона права від порушень складає лише частину завдань останньої із стадій протидії кримінальним правопорушенням - попередження кримінальних правопорушень, у той час як саме кожну із названих стадій чи лише певні з них щодо всіх різновидів правопорушень або їх окремих видів чи груп і мають здійснювати ті державні органи, які іменуються офіційно правоохоронними, а мають іменуватися антиделіктними органами, утворюючи сутність третього базисного напрямку юридичної діяльності – антиделіктної діяльності.

Питання 3. Ієрархія правових актів та суб’єктів, що їх видають

Викладені при розгляді попередніх питань положення свідчать й про те, що правотворча діяльність складається з двох основних піднапрямків юридичної діяльності – законотворчої діяльності і підзаконотворчої діяльності, що дає можливість запропонувати наступну новітню доктрину ієрархії правових актів та суб’єктів, які їх видають:

1. Закони, які, у свою чергу, поділяються, на:

1.1. Основний закон – Конституція України [10].

1.2. Конституційні закони, тобто закони, які спрямовані на деталізацію і розвиток положень власне Конституції України, наприклад, Закони України «Про Конституційний Суд України» [18], «Про міжнародні договори України» [17], «Про місцеве самоврядування в Україні» [20], «Про місцеві державні адміністрації» [21], «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [17], «Про державне бюро розслідувань» [16] та ін.

Іноді конституційними законами (причому на відміну від названих вище так званих «номінальних конституційних законів» – в якості «органічних конституційних законів») іменують такі, які спрямовані на зміну положень самої Конституції України.

Даний підхід є надуманим. Такий закон сам по собі не існує і призначений змінити певні положення власне Конституції України, становлячись тим самим новою її частиною.

Конституцію України та всі існуючі конституційні закони доцільно було кодифікувати у вигляді «Конституційного кодексу України».

Тобто замість внесення змін у Конституцію України треба розробляти і приймати Конституційний кодекс України, який би разом із перспективним «Кодексом конституційного судочинства України» створив би кодифіковану правову основу для розгляду справ у Конституційному Суді України або краще у Конституційній палаті Верховного Суду України та обласних судів, а також суддів конституційної спеціалізації місцевих судів.

Кодекс конституційного судочинства України має замінити, по суті, нелегітимну існуючу процедуру розгляду справ у Конституційному Суді України на підставі Закону України «Про Конституційний Суд України» [18] та «Регламенту Конституційного Суду України» [23], який, як вже підкреслювалося, алогічно та вкрай непрофесійне прийнятий не парламентом, а самим Конституційним Судом України.

По такій логіці, всі інші суди, аж до місцевих судів, дивлячись на головний суд країни - Конституційний Суд України, можуть скасувати Кримінальний процесуальний кодекс України [12], Кодекс про адміністративні правопорушення України [9], Кодекс законів про працю України [8], Цивільний процесуальний кодекс України [27] та Господарський процесуальний кодекс України [2] і замість них розробити «свої регламенти з розгляду справ відповідно про кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, де-факто майново-договірні, тобто, цивільні, та де-юре майново-договірні, тобто, господарські, правопорушення»?!!!

1.3. Поточні закони, які, у свою чергу, варто поділити на:

1.3.1. Некодифіковані закони. Наприклад, лише правові основи соціальної роботи та соціального захисту населення регулюють близько 50 законів, які доцільно кодифікувати у вигляді Соціального кодексу України [25] поряд із Пенсійним кодексом України [14] або із поглинанням й даного кодексу.

У цьому зв’язку доцільно підкреслити, що у Страсбурзі 16.04.1964 р. був прийнятий Європейський кодекс соціального забезпечення, який був переглянутий у Римі 06.11.1990 р. [3], але Україною цей кодекс досі не ратифікований [26].

1.3.2. Кодифіковані, зокрема, Кодекс законів про працю України [8], Сімейний кодекс України [24] та ін.

2. Міжнародні правові акти у вигляді пактів, договорів, угод, протоколів, конвенцій, декларацій, хартій, статутів та ін.

Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, а у відповідності із ч. 2 даної статті, «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» [10].

Згідно ч. 2 ст. 19 «Дія міжнародних договорів України на території України» Закону України «Про міжнародні договори», «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору» [19].

Виходячи з викладеного, по-перше, міжнародні правові акти тільки тоді стають частиною національного законодавства, коли згода на обов’язковість яких через ратифікацію (прийняття закону про ратифікацію), обмін ратифікаційними грамотами, затвердження, прийняття чи приєднання до договору дана парламентом; по-друге, міжнародні договори при дотриманні вказаних умов мають пріоритет над поточним національним законодавством і очолюють систему вітчизняних правових актів; а, по-третє, все ж таки поступаються за юридичною силою Конституції України і діють на території України тільки за умов прийняття відповідних змін у Конституцію України.

У даному випадку спостерігається правова колізія між ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори» [19] та ч. 2 ст. 9 Конституції України [10], коли, згідно ч. 2 ст. 8 Конституції України, «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй», а згідно ч. 3 даної статті Конституції України, «Норми Конституції України є нормами прямої дії» [10].

Тому Конституція України ти інші вітчизняні закони фактично мають пріоритет над міжнародними правовими актами, які й повинні бути за ієрархією вторинними і посідати лише другу сходинку.

3. Підзаконні правові акти, які залежно від юрисдикції органу, що їх прийняв, поділяються на:

3.1. Постанови, Декларації, Звернення та інші правові акти Верховної Ради України, коли у ст. 91 Конституції України у цій частині вказані лише постанови та інші правові акти, без деталізації їх переліку [10]..

Голова Верховної Ради України приймає розпорядження, що є локальним правовим актом.

08.06.1995 р. Верховна Рада України прийняла Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [11], що принципово було нелегітимним.

3.2. Укази і розпорядження Президента України, коли, згідно ч. 2 ст. 106 Конституції України, Президент України видає акти у формі указів і розпоряджень [10].

3.3. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, згідно ст. 117 Конституції України [10].

З 02.12.1992 р. по 20.05.1993 р. Кабінет Міністрів України також видавав й декрети, які стосувалися й соціального захисту і деякі з них є досі формально чинними. Зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України «Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсії» від 29.12.1992 р., № 19-92 [22].

3.4. Накази міністерств, відомств, комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, згідно ст. 117 Конституції України [10].

Наказами затверджуються також підготовлені цими державними органами положення, інструкції, правила, переліки та інші підзаконні правові акти.

Соціальну роботу та соціальний захист населення здійснюють різні міністерства та відомства.

Але базовим є Міністерство соціальної політики України, і у склад якого входять:

- Департамент соціального страхування та партнерства;

- Департамент пенсійного забезпечення;

- Департамент державної соціальної допомоги;

- Департамент соціального захисту осіб з інвалідністю та ін.

На місцях дане міністерство презентують управлення та департаменти праці і соціального захисту.

3.5. Підзаконні акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування:

3.5.1. Рішення сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, згідно із ч. 1 ст. 59 «Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування» Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [20].

3.5.2. Рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради, згідно із ч. 6 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [20]. 

3.5.3. Розпорядження сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті, районної та обласної ради, згідно із ч. 8 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [20].

Сільський, селищний, міський голова наділений також «правом вето» стосовно рішень відповідної ради.

3.6. Підзаконні акти місцевих державних адміністрацій:

3.6.1. Розпорядження Голови місцевої державної адміністрації.

3.6.2. Накази керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій.

Згідно ч. 1 ст. 6 «Акти місцевих державних адміністрацій» Закону України «Про місцеві державні адміністрації», «На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів – накази [21].

3.7. Локальні правові акти — правові акти (положення, статути, накази, розпорядження та ін.), які приймаються керівниками підприємств, установ, організацій в межах наданих їм повноважень з метою регулювання службової і трудової діяльності, у т.ч. й парламентом (наприклад, згадані розпорядження Голови Верховної Ради та постанови Верховної Ради України з приводу організації її роботи) та органами центральної влади з приводу врегулювання діяльності цих органів як юридичних осіб.

3.8. Рішення судових органів (ухвали, постанови) та роз’яснення вищих судових органів, які не є правовими актами, але є обов’язковими для виконання і тому також за способом врегулювання суспільних відносин походять на правові акти.

Всі перелічені підзаконні правові акти можуть містити норми щодо соціального захисту населення, у тому числі й шляхом проведення певної соціальної роботи із представниками найбільш незахищених верст населення. На сьогодні налічується біля 100 таких правових актів органів центральної виконавчої влади: Президента України, Кабінету Міністрів України та міністерств, відомств, комітетів та ін.

Розробка та прийняття всеохоплюючого Соціального кодексу України [25] може значно скоротити обсяг підзаконних правових актів з цього питання, але не може повністю виключити необхідність їх появи. Тому доцільно було б провести одну з наступних варіантів електронної систематизації підзаконного соціального законодавства:

1. Офіційну інкорпорацію (розміщення в одній збірці всіх підзаконних правових актів повністю чи у вигляді витягів з них органів центральної виконавчої влади та роз’яснень вищих судових інстанцій з певного напрямку правової регламентації суспільних відносин) підзаконних правових актів з питань соціального захисту населення та соціальної роботи із представниками найбільш соціально незахищених верств населення.

2. Консолідацію підзаконного соціального законодавства у вигляді єдиного підзаконного правового акту з цих питань.

Останній з підходів є більш корисним і міг би забезпечити існування з питань соціального захисту населення та соціальної роботи із представниками найбільш соціально незахищених верств населення всього двох, за суттю, кодифікованих електронних правових акта – Соціального кодексу України [25] та Консолідації підзаконного соціального законодавства, електронна версія яких дозволяла б оперативно вносити в них поточні зміни.

Всі без винятку державні органи, починаючи від Верховної Ради України і до керівника певної юридичної особи, є суб’єктом як відповідної правотворчої діяльності, так й правозастосовчої діяльності, тобто діяльності із застосування чи реалізації розробленого у державі правового регулювання, тобто права.

У той же час, право має декілька базисних значень і значення права як сумативної категорії, що об’єднує собою все розроблене у державі правове регулювання, є лише одним з ним.

Питання 4. Базисні значення права та загальна характеристика кожного з цих значень

Всебічному і правильному зрозумінню сутності права як наріжної категорії юриспруденції слугує розкриття розробленої та удосконаленої авторами та Ю. О. Ланцедовою наступної новітньої доктрини базисних значень права:

1. Право як один із дистанційних нормативних способів (поряд із нормами моралі, релігії, політичної доцільності) управління волею соціосуб’єктів (регулювання суспільних відносин та управління державою).

2. Право як одна із базисних складових категорій (поряд із свободою, обов’язком та інтересом) правового статусу соціосуб’єктів.

3. Право як сумативна категорія, що об’єднує все існуюче в державі правове регулювання [4, с. 39-40; 5, с. 8].

Розглянемо сутність кожної з названих значень права. Сутність першого базисного значення (властивості) права розкриває запропонована О. А. Кириченком новітня доктрина сутності і ступеневого видового поділу способів управління волею соціосуб'єктів [4, с. 40-41; 5, с. 8-9], яка може бути представлена у такій редакції:

1. Способи безпосереднього управління волею соціосуб'єктів:

1.1. Аудиторні та інші заняття з тими, хто навчається.

1.2. Оперативні та інші наради в юридичних особах.

1.3. Загальні та інші збори колективів юридичних осіб.

1.4. Театри та інші безпосередні виступи перед аудиторією та ін.

1.5. Мітинги, ходи та інші публічні зібрання населення.

2. Способи дистанційного управління волею соціосуб'єктів:

2.1. Нормативні:

2.1.1. Норми моралі.

2.1.2. Норми релігії.

2.1.3. Норми права (матеріалізована форма влади народу).

2.2.4. Норми політичної доцільності.

2.2. Ненормативні:

2.2.1. Різні засоби масової інформації, в т.ч. Інтернет.

2.2.2. Книги та інша друкована продукція тощо [4, с. 40-41; 5, с. 8-9].

Найбільш ефективним, раціональним, якісним і, як показав увесь попередній суспільний розвиток, єдине можливим способом дистанційного керування волею соціосуб'єктів в гуманістичній державі є нормативний, тобто усне або письмове установлення:

1. Умов, при яких має бути реалізовано певне правило поведінки соціосуб'єктів (гіпотеза).

2. Власне таких правил поведінки соціосуб’єктів (диспозиція).

3. Негативних наслідків у вигляді певного державного примусу, які повинні настати для соціосуб’єктів, якщо дане правило не буде виконане в повному обсязі (санкція) [4, с. 41; 5, с. 9].

До цих пір норми права або правове регулювання залишаються одним з найбільш ефективних, раціональних та якісних регуляторів суспільних відносин в гуманістичному суспільстві або дистанційного нормативного способу управління волею соціосуб’єктів, який тільки і може привести до реального панування принципу «сила закону» або «сила влади народу» [4, с. 41; 5, с. 9].

У той же час інші дистанційні нормативні (мораль, релігія, політична доцільність) і дистанційні позанормативні способи керування волею соціосуб'єктів покликані затвердити реалізацію принципу «закон сили» або «закон меншини», тобто коли рішення в суспільстві приймаються на основі волевиявлення фактично меншості виборців та/або «закон неусвідомленої більшості», тобто коли такого роду рішення, хоч і приймаються на основі волевиявлення більшості виборців, але неусвідомлене, коли виборці, голосуючі, не розуміють, за що саме практично голосують [4, с. 41-42; 5, с. 9].

Норми моралі і норми релігії в певній мірі також можуть сприяти реалізації й принципу «сила закону», але вони порівняно із нормами права в будь-якому випадку є менш ефективними, раціональними та якісними способами дистанційного керування волею соціосуб'єктів - способами регулювання суспільних відносин та державного управління. Виконання норм моралі підтримується лише засудженням оточуючих, а виконання норм релігії - спірним в контексті доведеності і перспективним (лежачим за межами реального життя кожної конкретної людини) божественним контролем [4, с. 42; 5, с. 9-10].

Покарання за порушення норм моралі і права може бути призначено невдовзі після вчинення правопорушення, а за порушення норм релігії - лише після смерті людини. Останнє є основною відмінною ознакою розмежування цих нормативних способів дистанційного керування волею соціосуб'єктів, що, в першу чергу, і визначає недосконалість релігійних норм в такій якості [4, с. 42; 5, с. 10].

В даний час поширений і такий спосіб регулювання суспільних відносин, як «політична доцільність», що не дуже відрізняється від управління волею інших суб'єктів нормами «життя за поняттями» і має бути повернуто (разом із системою неюридичних наук із загальною назвою «державне управління») в «лоно» юриспруденції та в правове поле. Противне неминуче призводить до адміністративного свавілля і до становлення антипода правової держави, а, значить, і до вчинення особливо тяжкого злочину - до порушення ст. 1 і 8 Конституції України, які проголосили дану державу правовою і визнали дію в цій державі принципу верховенства права [4, с. 42-43; 5, с. 10; 10].

Будь-який суб'єкт, а тим більше посадова особа або репортер мас-медіа або, що значно гірше, - політик, поза межами правового регулювання - потенційний правопорушник і найчастіше, в силу звичайного ступеня заподіяної шкоди, - потенційний особливо небезпечний злочинець [4, с. 43; 5, с. 10].

Сутність другого базисного значення (властивості) права як однієї з базисних складових категорій правового статусу соціосуб’єктів розкриває низка часткових новітніх доктрин юриспруденції. У першу чергу, варто розглянути запропоновану авторами та Ю. О. Ланцедовою новітню доктрину складу соціосуб'єктів, коли власне склад соціосуб’єктів у порядку пояснення термінів Конституції України (замість якої та всіх так званих конституційних законів, тобто таких, які покликані пояснити та деталізувати положення самої Конституції України, має бути прийнятий Конституційний кодекс України) доцільно представити таким чином:

«Соціосуб’єктами у контексті їхнього правового статусу є:

1. Фізичні особи.

2. Юридичні особи.

3. Держава як сумативне утворення фізичних та юридичних осіб.

4. Міждержавні установи як сумативні утворення фізичних та юридичних осіб різних держав» [4, с. 43; 5, с. 10-11].

Запропоновану цими ж авторами новітню доктрину сутності і переліку базисних складових категорій правового статусу соціосуб'єктів також доцільно відобразити у порядку пояснення термінів Конституції України у такій редакції:

«Правовий статус соціосуб’єктів складається з наступних базисних категорій:

1. Право, тобто можливість певного соціосуб'єкта скористатися конкретним позитивним результатом суспільного розвитку, коли негативний результат суспільного розвитку може стати такою можливістю лише за наявності Національної програми з повного викорінення цього негативного результату чи, при наймі, з максимально можливої мінімізації його рівня.

2. Свобода, тобто за наявності акценту уваги на альтернативності і на безперешкодності вибору переліченими суб'єктами такої можливості.

3. Обов'язок, тобто необхідність виконати соціосуб'єктом певного припису, що підтримується державним примусом.

4. Інтерес, тобто можливість соціосуб'єкта використовувати в своїх цілях таке право, свободу чи обов'язок іншого соціосуб'єкта)» [4, с. 43-44; 5, с. 11].

Виходячи з викладеного, поняття «право» та «свобода» позначають одну і ту ж можливість скористатися певним позитивним результатом суспільного розвитку. Адже ж право у такому ж аспекті також є виключно альтернативним та безперешкодним у контексті його здійснення і у повній мірі може замінити поняття «свобода». Але поняття «свобода» як одна із базисних складових категорій правового статусу соціосуб’єктів вже надто розповсюджене як в доктринальному, так й в законодавчому значенні [4, с. 44; 5, с. 11].

І тому краще залишити й дану додаткову базисну складову категорію правового статусу соціосуб’єкт, щоб застосовувати її лише тоді, коли акцент уваги на особливій альтернативності і на безперешкодності вибору соціосуб'єктами можливості скористатися певним позитивним результатом суспільного розвитку є доречним [4, с. 44; 5, с. 11].

Часто в законодавстві, наприклад, у ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України в контексті завдань кримінального судочинства (яке більш правильно перейменувати в антикримінальне судочинство) акцентовано увагу на захисті власне «законних інтересів учасників кримінального провадження» [12], що свідчить лише про професійну некомпетентність законодавців.

Адже ж правовий статус соціосуб’єктів завжди має бути легітимним і його мають утворювати лише законні права, свободи, обов’язки та інтереси, тобто такі, які передбачені певним правовим актом [5, с. 12].

У даному аспекті можна казати й про природний правовий статус соціосуб’єктів, який основується на загально людських цінностях та принципі справедливості та утворюють як передбачені правовими актами права, свободи, обов’язки та інтереси, так й не передбачені, але такі, що у повній мірі відповідають вказаним загально людським цінностям та принципу справедливості [5, с. 12].

Щоб всі базисні складові категорії природного правового статусу соціосуб’єктів були передбачені тим чи іншим правовим актом, відповідним чином уточнюється й базисний конституційний обов’язок держави, про що мова більш детально йде окремо (див. лекція 2, питання 3).

Сутність новітньої доктрини третього базисного значення права як сумативної категорії, що об’єднує все розроблене в державі правове регулювання, проявляється у наявності такої внутрішньої системи права:

- галузь права;

- інститут права;

- норма права, яка поділяється на гіпотезу, диспозицію та санкцію, та кожна з яких може бути в різних статтях одного правового акту чи в різних правових актах [4, с. 39-40; 5, с. 21].

Виходячи з цього, доцільним є виклад новітньої доктрини поділу норм права за способом і повнотою регулювання правовідносин на:

1. Норми права прямого регулювання, тобто, коли певна норма статті конкретного правового акту вичерпно регулює відповідні суспільні відносини і посилань на іншу норму права – іншу частину цієї ж статті чи на іншу статтю того ж самого правового акту або іншого правового акту відсутні. Наприклад, ст. 6 «Базовий державний соціальний стандарт» Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» наступним чином вичерпно врегульовує правовідносини із визначення поняття базового державного соціального стандарту: «Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти» [15].

2. Відсильні норми права, тобто, коли певна норма статті конкретного правового акту викладає лише загальні положення із врегулювання певних суспільних відносин із посиланням на іншу норму права – іншу частину цієї ж статті чи на іншу статтю того ж самого правового акту, де вже остаточно врегульовуються ці ж самі суспільні відносини. Зокрема, вже згадана ч. 2 п. 1 ст. 2 «Основні поняття» Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» наступним чином регулює перелік державних органів, які даний закон іменує правоохоронними: «Відповідно до цього Закону захисту підлягають працівники суду і правоохоронних органів, зазначені у частині першій цього пункту …» [17], де, як бачимо, наявне посилання на ч. 1 цього ж пункту цієї ж статті цього ж правового акту, де такий перелік й наведений (про що більш детально мова вже йшла вище у контексті викладу сутності та переліку правоохоронних, антиделіктних, органів).

3. Бланкетні норми права, тобто, коли певна норма статті конкретного правового акту викладає лише загальні положення із врегулювання певних суспільних відносин із посиланням на іншу норму права – статтю чи норму як певної частини статті іншого правового акту. Наприклад, ст. 5 «Порядок формування, встановлення та затвердження державних соціальних стандартів » Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» наступним чином регулює правовідносини із порядку формування, встановлення та затвердження державних соціальних стандартів «Державні соціальні стандарти формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України» [15].

Тут, як бачимо, є посилання на правові акти Кабінету Міністрів України, які приймаються за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, що презентує невизначені бланкетні норми, де є лише загальне посилання, а не посилання на певну норму певного правового акту.

Щоб зрозуміти сутність галузь як найвищого рівня систематизації правового регулювання взаємопов’язаних суспільних відносин певного напрямку, доцільно звернутися до одного з останніх варіантів запропонованої авторами та, Ю. О. Ланцедовою новітньої доктрини сутності, перспектив розвитку та класифікації юридичних наук [4, с. 42-48; 5, с. 73-75], згідно якої, всі існуючі і перспективні юридичні науки у контексті їхніх гіпергрупових завдань класифікуються на:

1. Теорологічні юридичні науки (Філософія юриспруденції; Теорія держави і права, яку пропонується поділити на дві науки і іменувати «Теорологія юриспруденції» і «Політологія юриспруденції»; Історія держави і права України, яка має бути реформована аналогічно; та ін.).

2. Регулятивні юридичні науки (Бюджетне право України – про більш доречне найменування регулятивних, базисноантиделіктних і процедурних юридичних наук мова йде нижче, Водне право України, Житлове право України, Земельне право України, Лісне право України, Пенсійне право України, Податкове право України, Сімейне право України, Соціальне право України та ін., всього біля 50-ти).

3. Антиделіктні юридичні науки, які, у свою чергу поділяються на:

3.1. Базисноантиделіктні юридичні науки (Адміністративне право України, Господарське право України, Конституційне право України, Кримінальне право України, Цивільне право України).

3.2. Процедурні юридичні науки (Адміністративне судочинство України, Господарське процесуальне право України, Конституційне судочинство України, Кримінальне процесуальне право України, Кримінально-виконавче право України, Цивільне процесуальне право України та ін.).

3.3. Методичні юридичні науки (криміналістика; теорія ОРД, яку пропонується перейменувати у ордистику; кримінологія - у деліктологію; та ін.) [4, с. 42-48; 5, с. 73-75].

Перший рівень поділу всього розробленого у державі правового регулювання (правових актів) на галузі свідчить про непрофесійність найменування всіх існуючих базисноантиделіктних і регулятивних юридичних наук власне правом, а не Конституційна галузь права України, Адміністративна галузь права України, Антикримінальна галузь права України тощо, як це має бути.

Більш того, непрофесійним є й найменування правом більшості процедурних юридичних наук, де, як бачимо, застосовано три варіанти:

- власне правом із написанням попередніх слів через дефіс (Кримінально-виконавче право України);

- власне правом без написання попередніх слів через дефіс (Кримінальне процесуальне право України та ін.);

- судочинством (Адміністративне судочинство України та ін.).

Більш правильно процедурні юридичні науки на відміну від базисноантиделіктних і регулятивних юридичних наук іменувати не галуззю права, а судочинством (Антикримінальне судочинство України, Господарське судочинство України, Виправно-трудове судочинство України замість Кримінально-виконавчого права України, та ін.), хоча розроблене процедурними юридичними науками правове регулювання фактично являє собою галузі права.

Якщо ж подивитися на найменування кінцевого наукового продукту базисноантиделіктних та процедурних юридичних наук, то практично виявиться й четвертий варіант найменування кодексів через поєднання в одному кодексі базисноантиделіктних і процедурних норм права, що притаманне Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу законів про працю України, які мають розвитися у відповідні юридичні науки і кодекси: Адміністративна галузь права України і Адміністративний кодекс України, Адміністративне судочинство України і Кодекс адміністративного судочинства України (але не у той, який вже існує і який фактично презентує частину Конституційного судочинства України і тому має бути основою для Кодексу конституційного судочинства України).

Окрім класифікації юридичних наук у контексті їхніх гіпергрупових завдань, вказані автори запропонували ще й новітню доктрину класифікації всіх вказаних гіпергруп і груп юридичних наук у контексті здійснення:

1. Правотворчої та правозастосовчої діяльності на:

1.1. Правові юридичні науки (базисноантиделіктні юридичні науки, процедурні юридичні науки, регулятивні юридичні науки; у відомому аспекті – теорологічні юридичні науки) [основним «науковим продуктом» яких має стати розробка відповідного кодифікованого правового акта (кодексу)].

1.2. Неправові юридичні науки (методичні юридичні науки; у відомому аспекті – теорологічні юридичні науки), завдання яких вже знаходяться у контексті антиделіктних завдань юридичної діяльності.

2. Антиделіктної діяльності на:

2.1. Антиделіктні юридичні науки (базисноантиделіктні юридичні науки, процедурні юридичні науки, методичні юридичні науки; у відомому аспекті – теорологічні юридичні науки).

2.2. Безделіктні юридичні науки (регулятивні юридичні науки; у відомому аспекті – теорологічні юридичні науки) [4, с. 48; 5, с. 76].

На підставі викладеного, можна дійти висновку, що поняття «юридичні науки» і «правові науки», як й поняття юриспруденція і «право» не є тотожними і правові науки та право складають лише частину понять відповідно «юридичні науки» та «юриспруденція».

Звідси, Пенсійна галузь права України та Соціальна галузь права України як базисні, але далеко не єдині (окрім них є ще Сімейна галузь права України, Трудова галузь права України та ін.), юридичні науки для проведення соціальної роботи та соціального захисту населення є регулятивними правовими юридичними науками, які мають у підсумку представити Пенсійний кодекс України [14] та Соціальний кодекс України [25], проекти яких вже розроблені і знаходяться на стадії обговорення та опрацювання.

Доцільною є, як вже підкреслювалося, й Консолідація пенсійного підзаконного законодавства та, особливо, надто різнопланового та об’ємного соціального підзаконного законодавства.