Глава IV «Різні положення», ст. Ст. 15-24;

Протокол до Європейської конвенції про соціальну та медичну допомогу, ст. 1-5 [5].

Питання 3. Конституційні та кодифікаційні основи реалізації соціального захисту населення

Всі наявні конституційні основи реалізації соціального захисту населення доцільно поділити на:

1. Базові, тобто такі, які визначають принцип чи принципи правового врегулювання певного напрямку суспільних відносин.

2. Загальні, тобто такі, які відносяться до регулювання всіх суспільних відносин в державі.

3. Спеціальні, тобто такі, які стосуються регулювання вже безпосередньо певного напрямку суспільних відносин в державі, у даному випадку реалізації соціального захисту населення.

4. Змішані, тобто такі, які поєднують загальні і спеціальні конституційні основи.

До базової конституційної основи реалізації соціального захисту населення відноситься ст. 1 Конституції України, згідно якої «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [18], у частині того, що Україна проголошена власне соціальною державою, а, значить, соціальний захист населення та соціальна робота із найбільш соціально незахищеними верствами населення є базисним і пріоритетним напрямком розвитку української держави.

Далі варто розглянути загальні конституційні основи реалізації соціального захисту населення, серед яких виділяється ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно якої, «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [18].

Життя, здоров’я та гідність людини безпосередньо пов’язано із рівнем її соціального захисту та соціальної роботи з нею, а тому конкретизація положень ст. 1 Конституції України ще й положеннями ч. 1 ст. 3 Конституції України, у якій власне життя, здоров’я та гідність людини визнані в України найвищою соціальною цінністю є безперечно у такому аспекті дуже важливою.

У той же час, загальною базисною конституційною гарантією утвердження та забезпечення соціального статусу особи є ч. 2 ст. 3 Конституції України, у відповідністю із якою,

«Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [18].

Наявність даного головного конституційного обов’язку держави, безумовно, є одним із найбільш позитивних надбань Конституції України. Але цей обов’язок держави та її органів викладений недостатньо юридичне професійно та повно і його виклад може бути наступним чином удосконалений:

«Базисний конституційний обов'язок держави та основну спрямованість діяльності державних органів складають:

1. Пізнання природного (заснованого на загальнолюдських цінностях і принципі справедливості) правового статусу (прав, свобод, обов'язків, інтересів) соціосуб'єктів (фізичних чи юридичних осіб або держави чи міждержавного утворення).

2. Правове визнання цього правового статусу соціосуб'єктів (перетворення природних прав, свобод, обов'язків та інтересів соціосуб'єктів в суб'єктивний правовий статус фізичних, юридичних осіб, держави, міждержавного утворення).

3. Забезпечення реалізації названого правового статусу зазначених соціосуб'єктів.

4. У разі порушення даного правового статусу соціосуб'єкта відновлення його права, свободи, обов'язку або інтересу за допомогою:

4.1. Відшкодування фізичної та/чи матеріальної та моральної шкоди.

4.2. Іншого відновлення порушеного правового статусу соціосуб'єкта» [11, с. 14].

При цьому треба пояснити, що моральна шкода є грошовим виміром відповідного рівня тих страждань потерпілого, які він поніс у зв’язку заподіяння йому:

1. Фізичної шкоди, тобто тілесного болю, побоїв та/чи ушкоджень та/або психічних страждань та/чи розладів.

2. Та/чи матеріальної шкоди, тобто майнової та/чи пов’язаної з нею особистої немайнової шкоди.

Іншими словами кажучи, неможна особі відшкодовувати моральну шкоду, якщо їй не заподіяно фізичної та/чи матеріальної шкоди. У такому разі відсутні страждання особи з приводу власне заподіяної матеріальної та/чи фізичної шкоди, у складі якої також можуть бути психічні переживання заподіянні правопорушником, коли вже ступінь страждань з приводу цих переживань утворює моральну шкоду. Наприклад, фізична шкода у разі наклепу чи образи буде у вигляді психічних переживань та/чи розладів з приводу завідомо недостовірних відомостей щодо особи, а ступінь переживань з приводу такої фізичної шкоди буде утворювати вже моральну шкоду.

Тобто, у даному випадку має здійснюватися подвійне вирахування психічних страждань особи:

1. Психічні страждання, що заподіяні потерпілому у процесі скоєння правопорушення.

2. Психічні страждання потерпілого, що виникли у зв’язку заподіянням першої групи страждань і тривають до повного відшкодування такої фізичної шкоди.

Дуже важливо зрозуміти, а де саме починається порушення правового статусу особи, тобто правопорушення?

Новітня доктрина меж правомірної поведінки соціосуб’єкта свідчить про те, що:

1. Межі відносної свободи правомірної поведінки соціосуб'єкта закінчуються там, де починається порушення передбаченого законодавством суб'єктивного (передбаченого існуючими правовими актами) права, свободи, інтересу чи обов'язку іншого соціосуб'єкта.

2. Межі абсолютної свободи правомірної поведінки соціосуб'єкта закінчуються там, де починається порушення природного (існуючого на основі загально людських цінностей та принципу справедливості) права, свободи, інтересу чи обов'язку іншого соціосуб'єкта [11, с. 12-13].

Поряд з цим доцільно звернути увагу на низку інших загальних конституційних основ правового статусу особи, коли згідно:

- ст. 21 Конституції України: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» [18];

- ч. 1 ст. 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом» [18];

- ч. 1 ст. 26 Конституції України: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України» [18].

Тобто, у викладених конституційних нормах стверджується, що всі люди мають рівний правовий статус, у тому й числі й соціальний захист, що є трохи не так. Фактично всі люди є рівними лише від народження і тому можна говорити про рівний природний статус особи.

А пізніше у зв’язку з тим, чи мають вони певні усталені або тимчасові фізичні та/чи психічні обмеження та у відповідності з сутністю тієї суспільної діяльності, яку вони виконують, різні особи набувають різного правового статусу, у тому числі й правового статусу із соціального захисту. Наприклад, є різний за змістом і обсягом правовий статус соціального захисту інваліда та не інваліда; особи, яка працює в антиделіктних (правоохоронних) органах, і особи, яка працює у звичайних державних органах; малолітньої особи та повнолітньої особи; та ін., що характеризує зовнішній баланс правового статусу соціосуб’єктів.

Але змінним є й внутрішній баланс правового статусу особи, тобто співвідношення між собою прав, свобод та інтересів особи, з однієї сторони, та його обов’язків, з іншої сторони, коли, зокрема, малолітня дитина має більше прав, свобод та інтересів та менше обов’язків, ніж доросла особа, яка не має фізичних чи психічних обмежень.

Згідно ч. 1 ст. 68 Конституції України, кожен зобов’язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей [18], що надто загально та не дуже вдало викладає межі правомірної поведінки особи.

З урахуванням викладеного, доцільно в одній із статей Конституції України передбачити наступну редакцію законодавчого викладу нової доктрини збалансованості правового статусу соціосуб’єктів:

«Межі правомірної поведінки соціосуб’єкта закінчуються там, де починається порушення правового статусу іншого соціосуб’єкта.

Фізичні особи за правовим статусом є рівними від народження, тобто мають рівний природний правовий статус.

Внутрішній баланс правового статусу соціосуб’єкта забезпечується тим, що певний обсяг його прав, свобод та інтересів має обумовлювати появу відповідного обсягу його обов'язків.

Зовнішній баланс правового статусу соціосуб’єктів проявляється у співвідношенні правового статусу одного соціосуб’єкта щодо іншого соціосуб’єкта, що визначається віком та станом здоров’я особи, а також тим, який саме напрямок суспільної діяльності та з якими власне повноваженнями здійснюють ці соціосуб’єкти» [11, с. 13].

Далі треба процитувати ст. 8 Конституції України,

- ч. 1 якої, проголошує: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» [18].

З викладеного виходить, що всі суб’єкти владних повноважень та інші соціосуб’єкти мають керуватися вимогами виключно правових актів, коли підзаконні акти мають таким чином конкретизувати положення закону, щоб не погіршувати, а покращувати правовий статус соціосуб’єктів і не суперечити нормам закону [11, с. 15];

- ч. 2: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» [18].

У даному випадку у розвиток попереднього положення додатково встановлюється ієрархія норм закону – Конституції України та поточних законів, коли останні мають відповідати Основному закону, не можуть погіршувати передбачений ним правовий статус соціосуб’єктів, у т.ч. й соціальний правовий статус осіб, та іншим чином суперечити йому [11, с. 16];

- ч. 3: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [18].

З викладеного випливає, що в України гарантується відновлення соціального правового статусу особи, тобто, її соціального захисту, на підставі безпосередньо норм Конституції України [11, с. 16].

Універсальними, тобто такими, які підходить до будь-яких випадків відновлення порушеного соціального статусу особи, і є цитовані ст. 1 та ч. 2 ст. 3 Конституції України [18].

Викладені загальні конституційні основи соціального захисту певних категорій осіб та соціальної роботи з ними розвиває ст. 19 Конституції України,

- згідно ч. 1 якої, «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» [18];

- а у відповідності із ч. 2 даної статті, «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [18].

Дані положення варто уточнити – «та іншими правовими актами». Суб’єкти владних повноважень керуються не лише Конституцією та законами України, а, частіше за все, підзаконними правовими актами відповідних міністерств та відомств, які для них іноді здаються більш важливими, ніж положення Конституції та інших законів України.

Наступною важливою загальною конституційною основою реалізації соціального захисту населення і здійснення соціальної роботи є вже неодноразово цитована ст. 9 Конституції України (див. лекція 1, питання 3; лекція 2, питання 1), згідно ч. 1 якої, «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України», а у відповідності із ч. 2 даної статті, «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» [18].

У цьому зв’язку треба викласти й положення розробленої авторами нової доктрини неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб'єктів [11, с. 15-17], яку пояснюють наступні часткові новітні доктрини:

1. Новітня доктрина сутності погіршення правового статусу соціосуб’єктів, яка, нажаль, не відображена в Конституції України, але обов’язково має бути регламентованою в одній із статей Конституції України у такій редакції:

«Погіршенням правового статусу соціосуб'єктів є:

1. Звуження існуючого змісту та обсягу прав, свобод та/чи інтересів фізичних та/або юридичних осіб чи незбалансоване розширення змісту та обсягу їхніх обов'язків.

2. Розширення існуючого змісту та обсягу прав, свобод та/чи інтересів держави та/або міждержавних утворень чи незбалансоване звуження змісту та обсягу їхніх обов'язків.

Не є погіршенням або покращенням правового статусу фізичних та/чи юридичних осіб розширення існуючого змісту та обсягу обов’язків фізичних та/чи юридичних осіб або звуження змісту чи обсягу обов'язків держави та/чи міждержавних утворень, яке збалансоване відповідним розширенням змісту та обсягу прав, свобод та/чи інтересів фізичних та/або юридичних осіб» [11, с. 15].

2. Новітня доктрина двох ступенів абсолютної та відносної неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб’єктів.

Сутність першого ступеня абсолютної неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб’єктів відображена у вітчизняному конституційному законодавстві лише частково і наступним чином.

У відповідності із ч. 3 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [18], а у відповідності із ч. 1 ст. 157 Основного закону, «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина …» [18].

В обох вказаних випадках мова йде, по-перше, лише про частину базисних категорій правового статусу соціосуб’єктів, а не про увесь їхній правовий статус, і, по-друге, тільки про закони, а не про будь-які правові акти, у тому числі й підзаконні, які частіше за самі закони змінюють правовий статус соціосуб’єктів, особливо соціального захисту певних категорій осіб та соціальної роботи з ними.

І практично не завжди в існуючих умовах поширеного юридичного нігілізму суб’єктів владних повноважень вдається довести, що зміст та обсяг кожної з базисних категорій соціосуб’єктів має встановлюватися тільки законом, як це й передбачено п. 1. ч. 1 ст. 92 Конституції України, згідно якої «виключно законами України визначаються: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина» [18], а підзаконний акт у даному випадку вийшов за межі відповідного закону та суперечить йому.

Виходячи з цього, треба нову доктрину першого ступеня абсолютної неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб’єктів викласти в окремій статті Конституції України у наступній редакції:

«Суспільний розвиток і, як наслідок, його правове регулювання, може здійснюватися лише у напрямку покращення правового статусу соціосуб’єктів, а тому не може прийматися новий або вноситися зміни в чинний правовий акт, які погіршують зміст та обсяг їх правового статусу» [11, с. 16].

Призначення другого ступеня відносної неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб’єктів полягає у тому, щоб зменшити негативні наслідки, якщо все ж таки не вдається утримати суспільний розвиток у напрямку його покращення і виникає все ж таки необхідність прийняття нового закону чи внесення змін в чинний закон.

У доктринальному аспекті та у міжнародній і у вітчизняній конституційній галузі права дана ступінь відома як концепції неприпустимості зворотної сили закону, що у ч. 1 ст. 58 Конституції України викладена наступним чином: «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» [18].

У даному випадку фактично вказана концепція стосується лише протидії кримінальним правопорушенням, у той час як більш правильно говорити про неприпустимість зворотної сили будь-якого правового акта, що погіршує зміст та обсяг правового статусу фізичної та/чи юридичної особи [11; с. 17].

Адже ж є явно несправедливим, коли певна особа, перспективно плануючи та усвідомлено здійснюючи суспільну діяльність, починає певні правовідносини (суспільні відносини, врегульовані правом) в суворій відповідності з їх існуючим правовим регулюванням, а, згодом (особливо блюзнірське, незадовго до досягнення заповітної мети цих правовідносин) хтось волюнтаристськи змінює дане існуюче правове регулювання так, що правовий статус даної особи погіршується істотно і, навіть таким чином, що завершення розпочатих правовідносин вже стає неможливим чи, принаймні, вельми скрутним або при нових вимогах є вже недоцільним [11, с. 17].

З урахуванням розглянутих положень, нову доктрину другого ступеня відносної неприпустимості погіршення правового статусу соціосуб’єктів доцільно викласти в окремій статті Конституції України таким чином: «Нові правові акти та внесені зміни в існуючі правові акти не мають зворотної сили, тобто не поширюються на ті правовідносини, які розпочалися до вступу даного правового акту в силу, окрім тих правових актів, які покращують правовий статус соціосуб’єктів» [11, с. 17].

На завершення викладу загальних конституційних основ реалізації соціального захисту та здійснення соціальної роботи доцільно звернути увагу на недостатньо професійні і, навіть, нелегітимні вимоги ч. 2 ст. 68 Конституції України, згідно якої, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності [18].

Даний підхід натякає на алогічну можливість безвинної юридичної відповідальності, що, на щастя, у повній мірі виправлять положення іншої ст. 57 Конституції України, згідно ч. 1 якої, «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки», ч. 2: «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом» і, нарешті, ч. 3: - «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними» [18].

Але враховуючи надто велику чисельність розрізнених і різнорівневих правових актів, що регулюють процедуру реалізації соціального захисту та здійснення соціальної роботи і, перш за все, соціальні стандарти, нормативи та гарантії, яким присвячений, навіть, спеціальний Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [23] і надто детальний «Державний класифікатор соціальних стандартів » [3], де такого роду стандарти, нормативи і гарантії лише названі, а визначені за розмірами та іншими якісними показниками у чисельних інших законах, розібратися у чому нелегко навіть юристам-професіоналам, а не те що пересічному громадянину, для безпосередніх потреб якого власне ці соціальні стандарти, нормативи і гарантії й розробляються, то доцільно кодифікувати все соціальне законодавство у вигляді всеохоплюючого Соціального кодексу України [43], в якому і мають бути відображені, перш за все, кількісні та якісні показних всіх без винятку існуючих в державі соціальних стандартів, нормативів та гарантій.

І лише після цього, та й ще коли у кожній адміністративно-територіальній одиниці будуть створені безплатні юридичні консультації із реальним доступом до електронної бази всіх без винятку прийнятих на час звернення правових актів і кожному бажаючому буде надана письмова консультація з приводу певних важливих для нього юридичних фактів із юридичною відповідальністю за неякісність такої консультації лише консультанта, то можна буде стверджувати про те, що держава зробила все можливе, щоб кожний громадянин знав прийняті правові акти і та межі своєї правомірної поведінки в кожному конкретному випадку, у тому числі й з приводу реалізації його соціального захисту та здійснення щодо нього соціальної роботи.

Спеціальні конституційні основи соціального захисту окремих категорій осіб та соціальної роботи з ними.

У контексті спеціальних конституційних основ власне соціального захисту та соціальної роботи найбільшої значимості набувають положення ст. 46 Конституції України, згідно:

- ч. 1 якої, «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом [18];

- ч. 2: «Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними» [18];

- ч. 3: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» [18], а також низку інших статей Конституції України, зокрема:

- ч. 2 ст. 47, згідно якої, «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону» [18];

- ст. 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» [18];

- ч. 1 ст. 49: «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування» [18];

- ч. 2 ст. 49: «Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм» [18];

- ч. 3 ст. 49: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена» [18];

- ч. 3 ст. 50: «Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою» [18]; та ін.

У певній мірі спеціальні конституційні основи соціального захисту та соціальної роботи складає й низка інших статей Конституції України, зокрема:

- ч. 2 ст. 24, згідно якої, «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» [18];

- ч. 1 ст. 43: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» [18];

- ч. 4 ст. 43: «Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом» [18];

- ч. 1 ст. 44: «Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів» [18]; та ін.

Інша законодавча основа соціального захисту та соціальної роботи складається із кодифікованих правових актів, до яких відносяться, перш за все:

1. Кодекс законів про працю України [12].

2. Сімейний кодекс України [42].

Вказані та деякі інші кодекси мають низку статей, що стосуються соціального захисту певних категорій осіб та соціальної роботи з ними.

3. Кодекс цивільного захисту України, у гл. 17 «Відшкодування матеріальних збитків та надання допомоги постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації» якого низка статей також присвячена соціальному захисту населення [13] та ін.

Але найбільшої значимості набувають спеціальні та всеохоплюючі кодекси - Пенсійний кодекс України [21] та Соціальний кодекс України [43], проекти яких знаходяться на стадії розгляду у Верховній Раді України, і, зокрема, Соціальний кодекс України має кодифікувати положення, перш за все, цілої низки спеціальних законів, а саме:

1. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії від 05.10.2000 р. [23].

2. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування та легалізацію фонду оплати праці від 28.12.2014 р. [22].

3. Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям від 01.06.2000 р. [23].

4. Про попередження насильства в сім'ї від 15.11.2001 р. [33].

5. Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні від 16.12.1993 р. [31].

6. Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні від 21.03.1991 р. [30].

7. Про реабілітацію інвалідів в Україні від 06.10.2005 р. [39].

8. Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей від 02.06.2005 р. [29], що як й багато інших законів, пов’язаних із соціально-правовим захистом дитинства, розглядаються окремо (див. навчальна дисципліна «Соціально-правовий захист дитинства»), та ін.

Як вже підкреслювалося, мають знайти відображення у вказаному Соціальному кодексі України і положення окремих підзаконних актів, які регулюють певні питання соціального захисту окремих категорій осіб та соціальної роботи з ними і ще не здобули свого деталізованого правового регулювання на рівні закону і, тим більше, у Соціальному кодексі України, а саме:

1. Постанова Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 р. «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [40].

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 р. «Про затвердження Порядку виявлення сімей (осіб), які перебувають у складних життєвих обставинах, надання їм соціальних послуг та здійснення соціального супроводу таких сімей (осіб)» [25], що на рівні закону знаходиться ще лише у проектній варіації «Державного стандарту соціального супроводу сімей (осіб), які перебувають у складних життєвих обставинах» від 28.01.2016 р. [27].

3. Державний класифікатор соціальних стандартів (ДКССН). Наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. [3].

4. Соціальні нормативи у сфері надання реабілітаційних послуг інвалідам та дітям-інвалідам. Наказ Міністерства соціальної політики України від 31.03.2015 р. [26] та ін.

Всі перелічені закони і підзаконні акти не охоплюють тих сторін суспільного життя, які стосуються реалізації соціального захисту певних верст населення та здійснення щодо них соціальної роботи і вже врегульовані на рівні законів чи підзаконних актів, особливо, що стосуються соціального захисту дитинства, чому присвячена окрема навчальна дисципліна (див. навчальна дисципліна «Соціально-правовий захист дитинства»).

У той же час, дійсна навчальна дисципліна переслідує мету охопити найбільш важливі положення правового регулювання процедури реалізації соціального захисту окремих верст населення та здійснення соціальної роботи з ними, якими і є названі вище закони та підзаконні правові акти, які детально й розглядаються у наступних лекціях (див. лекції 3-8).