- •4. Інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних, лабораторних занять
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання:
- •Література та джерела
- •Методичні рекомендації:
- •Семінарське заняття № 2 Тема: Україна в Литовсько-польську добу (друга половина хіv – перша половина хvіі ст.)
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Контрольні питання:
- •Література та джерела
- •Семінарське заняття № 3
- •Третьої чверті хvіі ст. Українська козацька держава в добу Руїни
- •Понятійний апарат:
- •Тема реферату:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання:
- •Рекомендована література:
- •Семінарське заняття № 4
- •Російської та Австрійської імперій
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання:
- •Рекомендована література:
- •Семінарське заняття № 5 Тема: Український національно-визвольний рух (кінець хvііі – початок хх ст.)
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання до теми:
- •Рекомендована література:
- •Семінарське заняття № 6 Тема: Україна на історичному етапі переходу від традиційного суспільства до модерного (середина хіх– початок хх ст.)
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання до теми:
- •Література та джерела
- •Семінарське заняття № 7
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання до теми:
- •Література та джерела
- •Семінарське заняття № 8 Тема: Українська революція 1917–1921 рр.
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання до теми:
- •Рекомендована література:
- •Семінарське заняття № 9 Тема: Україна у радянську добу (1921–1991-й роки).
- •Понятійний апарат:
- •Теми рефератів:
- •Методичні рекомендації:
- •Контрольні питання до теми:
- •Рекомендована література:
Семінарське заняття № 6 Тема: Україна на історичному етапі переходу від традиційного суспільства до модерного (середина хіх– початок хх ст.)
(2 години)
Мета: простежити основні тенденції розвитку українських земель в період «пропащого часу».
Зміст
Українське суспільство «довгого» ХІХ ст.: між традицією і модерном.
Кріпосницька система на етапі історичної кризи.
Буржуазні реформи 1860–1870-х років на Наддніпрянщині, їхня специфіка та наслідки. Особливості й перебіг промислового перевороту в Україні.
Колоніальна політика Російської і Австро-Угорської імперії на території України.
Понятійний апарат:
феодально-кріпосницькі відносини, дворянство, шляхта, губернія, панщина, урочна система, місячина, посесійне господарство, чумацький промисел, мануфактура, промисловий переворот, розклад панщинно-кріпосницької ярмарок, синдикат, картель, пароплав, поділи Польщі, реформи Йосипа ІІ, Аграрна реформа 1848 р., «Маніфест» про скасування кріпацтва, Російсько-японська війна, демократична революція 1905-1907 рр., «Маніфест 17 жовтня».
Теми рефератів:
Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки; Громадсько-політична діяльність Михайла Драгоманова; Ідея «самостійної України» у громадсько-політичній думці кінця XIX – початку XX ст.
Методичні рекомендації:
Готуючись до семінарського заняття, студенти повинні усвідомити, що у багатьох країнах Центральної і Східної Європи, в Україні, яка знаходилась у складі Російської імперії, етнічні відмінності були посилені соціальними. Основними категоріями російського населення були чиновники, професори, студенти, військові, купці і ремісники – в основному життелі міст. Російське селянство в Україні було малочисельним і до середини XIX ст. було представлене головним чином старообрядцями, які з кінця XVIII ст. переселилися у північну частину Лівобережжя. При вивченні даної теми слід врахувати те, що основним змістом політичного життя на українських землях у кінці XVIII – пер. пол. XIX ст. була їх інтеґрація у державну систему Російської й Австрійської імперій. Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, вже протягом XVIII ст. поступово втрачала свій напівавтономний статус. Але найвирішальніші зміни сталися починаючи з 1780-х рр. – 1781 р., коли була скасована полково-адміністративна система.
Далі необхідно зазначити, що ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії довгий час був дуже низьким, а сама її територія залишалася під впливом польських політичних і культурних осередків. Ці впливи охопили навіть Київ, в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX cт. була польська. Інтеграція Правобережжя в Російську імперію почала проходити швидкими темпами лише після розправи з польським повстанням 1830–1831 рр. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм і підпорядкувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.
Разом з тим, студенти повинні звернути увагу і на те, що у порівнянні зі статусом українських земель у складі Російської імперії, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії:
1. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялася з Будапешту.
2. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню.
3. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статусу окремої провінції.
Далі слід розглянути проблему, яка виникає під час аналізу розбіжностей між найважливішою ознакою модерної доби, в основі якої була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Українські землі у складі Російської імперії, з їх великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин були ідеальною територією для швидкого економічного розвитку. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.
Розглядаючи друге питання семінару варто звернути увагу студентів на те, що початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини (1798 р.) «Енеїди» І. Котляревського (1769–1838 рр.) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча «Енеїда» була новим явищем української культури, коріння цього явища знаходились у минулій епосі – козацькій добі. Тоді ж з’являється тип «малороса», який поєднував симпатію до України, до її природи і пісень, з відданою службою Російській імперії, і був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник М. Гоголь (1809–1852 рр.).
Не менш важливим для аналізу проблеми є й те, що подальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили з Заходу – французька революція кінця XVIII ст., ліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Окрім впливу французької революції, іншим сильним рушієм українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції, як вияв його своєрідного духу. Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча В. Каразина (1773–1842 рр.), був відкритий університет, який став першим модерним осередком українського наукового і культурного життя. Філолог цього університету І. Срезневський (1812–1880 рр.) у 1831 р. видавав «Український альманах» – збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833–38 рр. – шість випусків «Запорожской старины».
Аналізуючи вплив романтичного напрямку в українській літературі, важливо звернути увагу на те, що до 1830–1840 рр. романтизм співіснував з класичним напрямком, в руслі якого Г. Квітка-Основ’яненко (1778–1843 рр.) став засновником української прози. Один із пізніших послідовників Котляревського, П. Гулак-Артемовський (1790–1865 рр.), хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Є. Гребінка (1812–1848 рр.) виступав на захист права українських літераторів писати рідною мовою. Виданий ним у 1841 р. альманах «Ластівка» був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою. Усі ці заходи ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Після приєднання Правобережжя до Російської імперії його становище зовсім не змінилося. У народній пам’яті ще жила згадка про козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820–30-х рр. Правобережна Україна стала ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним У. Кармелюком (1787–1835 рр.). Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між собою й іншими селянами панське добро. Хвиля повстань припинилася щойно зі смертю Кармелюка у 1835 р.
Також, слід звернути увагу студентів на проблему, яка пов’язана з ефектом 1830-х рр., результатом якого стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, що зявилось на суспільній арені на межі 1830-х і 1840-х рр. Центральними фігурами цієї генерації були М. Костомаров (1817–1885 рр.), П. Куліш (1819–1897 рр.) і Т. Шевченко (1814–1861 рр.). У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів. Перш за все, на відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини – всі троє відзначалися соціальним походженням з «низів».
Шевченкова творчість становить водорозділ у розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі ідентифікував себе з Шевченком як своїм духовним батьком. Такою була ідеологія Кирило-Мефодіївського братства (1845 р.), що виникла з синтезу трьох рухів – українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відобразилося у виборі патронів товариства – св. Кирила і Мефодія, які навернули слов’ян у християнство, формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – «Книзі буття українського народу», автором якої вважається М. Костомаров. Центральним моментом у програмному документі Братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності.
Розглядаючи друге питання семінару варто звернути увагу студентів і на те, що на відміну від Наддніпрянської України, західноукраїнські землі на початку ХІХ ст. отримали можливість поступального розвитку. Так, австрійська імператриця Марія-Терезія (1740–1780 рр.) та її син Йосиф II (1780–1790 рр.) провадили популярну серед європейських монархів політику Просвітництва, основною засадою якої було поширення освіти та політичних свобод підданих. Головним напрямком їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти як джерела державних смут і безпорядків. У 1779 р. був виданий імператорський наказ, який змушував поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Йосиф II патентами 1781–1782 рр. проголосив звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і обмежив розмір панщини до 30 днів на рік. Були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником і т.п.
Найголовнішим наслідком Йосифинських реформ було те, що вони не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, а лише перевели його в законні рамки. Хоча селянські бунти раз-по-раз вибухали в Галичині, але у більшості випадків селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотнім результатом Йосифинських реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії.
Звертаючись до третього питання семінару варто розпочати з того, що у середині 50-х років ХІХ ст. у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом’якшенню і лібералізації царського режиму. Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під тиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху. Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853–1856 рр.), в якій Росія зазанала поразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи I (1825–1855 рр.), після якого на російський престол зійшов Олександр II (1855–1881 рр.).
На початку 60-х років царський уряд здійснив «визволення селян»: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними – тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами Росії норми селянського землеволодіння – від 3 до 6,5 десятини на душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобережних. Селянам Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % селян. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян, які складали 50 % селянства України умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні.
Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійснено фінансову реформу, за якою управління фінансами зосереджувалось в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: військову реформу було завершено в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Термін військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здійснено судову реформу, за якою було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлювалися міські ради – «думи», членів яких обирало населення, котре платило податки. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні з 1864 р. На Правобережжі, яке пережило польське повстання, земство поширилося з 1911 р., що негативно позначилося на освіті й економіці, а головне – на національній свідомості населення правобережних губерній.
Звертаючись до четвертого питання семінару варто розпочати з того, що суспільно-політичні реформи 1860–1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже значним: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%). Реформа проводилась у першу чергу в інтересах поміщиків.
Не менш важливим слід звернути увагу студентів і на той факт, що частка України у промисловому виробництві європейської частини Російської імперії зросла у більш як два рази – з 9,4% у 1854 р. до 21% у 1900 р. Господарські зміни другої половини XIX cт. по-різному торкнули різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців, які у своїй більшості залишалися селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину (в середньому по Україні часткак сільського населення на 1897 р. від 92,6 % в Подільській губернії до 71,1 % в Херсонській). До того ж, українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах. Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння, що сприяло сильним власницьким настроям серед селянства. У 1865 р. 96,5% селянських господарств на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися спадково.
На початку 1880-х рр. після короткого періоду лібералізації надходить час реакції. У березні 1881 р. російські народники після цілої серії невдалих замахів вбили Олександра II. Відповіддю царського уряду було посилення репресій. 80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як «мертві роки». Основні його здобутки обмежувалися культурною й науковою галузями.
